Мій співрозмовник – викладач Інституту хімії та хімічних технологій, науковець, автор фахових статей, посібників і підручників у галузі кераміки та зв’язних матеріалів, активний у громадському й церковному житті: заступник голови комісії у справах мирян Львівської архиєпархії, катехит парохії церкви Вознесіння Господнього, член Громадської ради «Святий Юр», секретар наглядової ради Відпустового центру «Місія «Страдецька гора», член редколегії Літопису УПА. Ще одна важлива царина, яку вивчає Зенон Боровець, – невідомі й малознані сторінки українських історичних процесів і цікаві факти з біографії видатних постатей. Щоб їх висвітлювати, створив фейсбук-сторінку «Календар українця», яку щоденно наповнює важливою інформацією.
Своє мусимо повертати
– Отже, як виник «Календар українця»?
– Усе почалося в другій половині 90-х років минулого століття з часопису «Благовіст», який видають українці Польщі. Вони запропонували мені вести історичну сторінку. Тоді ще й близько не було теперішніх технічних можливостей: тексти доводилося набирати на друкарській машинці, йти на пошту і надсилати їх у великому конверті. Поступово матеріалів назбирувалося. Коли вже з’явився в нашому доступі інтернет, то я став поширювати цю інформацію – спершу зі своєї сторінки у фейсбуці, а майже три роки тому створив окрему. Останнім часом мене фейсбук кілька разів попередив, що порушую стандарти. Хотілося б знати які? Стандарти поширення матеріалів з історії України? А втім, на сьогодні сторінка «Календар українця» має понад 21,5 тисячі підписників. Моя приватна – більш як 3 тисячі. Отже, фактично 25 тисяч осіб читають те, що поширюю. Цікаво, що читачі приватної сторінки переважно зі Заходу України, а календарної – зі Сходу, Центру, Півдня. Часом надходять, на перший погляд, досить дивні коментарі на кшталт «я і цього не знав, і того не знав», але не дивуюся, адже ми всі багато чого не знали! Ще тут, на Заході, мали можливість дізнаватися альтернативну інформацію, бо цікавилися, а по решті України все було наче котком утрамбовано й заасфальтовано. І навіть задля того, щоб тепер усі ми знали своє минуле, треба працювати. Насамперед працювати задля молоді, яка в сучасному шаленому ритмі часто не встигає вловлювати важливе, губиться в цьому потоці. Колись, років сто, двісті, триста тому, людина за ціле життя отримувала менше інформації, ніж тепер міститься в одному випуску газети «Нью-Йорк таймс». Тому на сьогодні важливо, щоб хтось із цього моря інформації зумів вибрати важливе й подати його масовому читачеві. Подати систематизовано, щоб інформація формувала людину і її світогляд – національний, культурний, релігійний, освітній, була корисною для суспільства, держави.
– Однак ця робота забирає чимало часу…
– Звісно. Часом на один допис мені йде три-чотири дні або й більше. Скажімо, коли готував про Миколу Гоголя (а це потужна й дуже неоднозначна особистість), витратив майже тиждень, тому через брак часу інколи подаю інформацію коротко, не вдаючись у деталі, але те, що конче варте уваги, стараюся подати ширше. Цього року в нашому календарі є надзвичайно цікаві події. У наступному півріччі згадуватимемо факт 80-літньої давності: 1943 року вийшов секретний наказ НКВД з агентурно-вербувальної роботи в таборах полонених. З труднощами, однак мені вдалося знайти той документ. Там подавали цілу інструкцію: як вибирати серед полонених тих, кого готували до праці в різних країнах світу. Це мали бути непрості особи, які після війни обіймуть керівні посади у своїх країнах в усіх структурах: політичних, економічних, навіть релігійних чи спортивних… А ми тепер дивуємося, чому нині так багато політиків у Європі мають дещо дивну позицію щодо війни в Україні. Та над цим працювали ще від 1943 року і до кінця існування радянської імперії!
Наприкінці року, у грудні, відзначатимемо 30 років від дня смерті Івана Козловського (такий голос народжується раз на кілька століть), про якого всі московські сайти пишуть: вєлікій русскій пєвєц! Але ж він впродовж усього свого мистецького життя і навіть у часи найбільших репресій завжди підкреслював свою українськість. Лише запис українських різдвяних колядок у його виконанні на весь світ засвідчив давність, самобутність та довершеність української культури. Також цьогоріч маємо 770 років коронації Данила Галицького – події, недооціненої нами. В історичних працях на цю тематику переважно пишуть-сперечаються про тактичні розрахунки Данила Галицького, але ми забуваємо про глобальне значення його коронування, адже після цього Данило став рівним із коронованими особами (монархами), а наша країна – королівською державою. Отож ми, українці, – спадкоємці тієї королівської гідності, якої набув Данило, і щонайменше з XIII ст. – нащадки королівської держави. Данило цю корону одержав легітимно, з дотриманням усіх юридичних правил, на відміну від московитів, які самі проголосили свою державу царством. І не має значення, де тепер та корона, важлива гідність. На цю тему є багато дуже значущих фактів, зокрема навіть із того погляду, що сьогодні за незнання історії ми платимо кров’ю.
– На сторінці «Календаря українця» ви наголошуєте: «Незнання історії смертельно небезпечне для нації в цілому та кожного громадянина зокрема».
– А знаєте чому? За XX століття ми, за мінімальними підрахунками, вже заплатили 40 мільйонами фізично вбитих українців, а це – три Голодомори і дві світові війни. Якби українці в 1917 році розуміли історію, історичні процеси, то обстояли б УНР. А якби обстояли, то хтозна, як повернулася б європейська і світова історія. Біда недержавної нації в тому, що нам завжди історію писали чужинці. А чужинці її пишуть заангажовано, зі своїх кон’юнктурних інтересів: політичних, економічних. Правдивої історії нам ніхто не напише, якщо ми самі її не напишемо. Кожен українець мав би це знати. Не ідеалізую інші держави, але коли дивишся на молодих поляків, які ходять по Львову й кажуть: «О! У цьому будинку був наш круль, а тут мешкав наш визначний діяч», хочеться, щоб молоді українці так само ходили й казали: «О! Тут був наш гетьман, а тут побував наш професор Горбачевський, а тут жив професор Пулюй, у якого німецький інженер Рентген «позичив» винайдення Х-променів». Ми в жодному разі не повинні віддавати те, що в нас вкрали, а мусимо повертати. Так само мусимо повернути свій термін «русини-українці», тому я принципово вживаю термін «московська мова», а не «російська».
Завжди знав, що є інша історія
– Однак ви, попри таке зацікавлення історією, свого часу обрали хімію?
– А я і хімією цікавився ще зі школи. Вдома мав маленьку хімічну лабораторію, адже хотілося спробувати своїми руками те, що давали у школі, і навіть більше. Паралельно цікавила мене історія. У ті часи я знав, що є література, видана до 1939 року, знав, що те, що подають офіційно, відфільтроване. Як знав? Річ у тому, що в нас у Галичині не відбулося розриву поколінь, як це сталося на Сході України, де люди під репресивним більшовицьким режимом перебували довше на три десятиліття, а під московським – на три з половиною століття. Пригадую, як у початкових класах школи нам казали, що коли в наші краї прийшли совєти, то тут було поголовно неграмотне населення. Якось, коли я ще був у першому класі, приїхав до села й запитав: «Бабо, а писати вмієте? Ану напишіть щось». І був подивований: як? А з часом, коли сестри мого батька розповідали, що читали таких авторів, таку літературу, про яку я навіть не чув, то ще більше дивувався: як селянки все це читали, а я ні? Якось ставало зрозумілим, що все, що нам кажуть, – неправда. У селі, де не дуже крилися, я пізнавав правдиву історію народу через розмови в родині, в колі друзів та їхніх родин, навіть через народні традиції, зокрема через вертепи. Коли збиралася родина, то серед інших завжди лунали партизанські пісні, тож поняття «наші хлопці» чи «хлопці з лісу» були зрозумілі змалку. А моє село – відоме на сьогодні відпустове місце Страдч. Там я народився і ріс до двох років, допоки батьки не переїхали до Львова через дошкульні обшуки, адже мої батьки після повернення зі Сибіру квартирували в Мальвіни Коновалець (саме прізвище чого було варте для працівників органів!). Відтак усі канікули я проводив у селі, де пізнавав справжнє. А коли подорослішав, то шукав відповідні книжки, адже знав, що вони є. Мій перший підручник з історії України – авторства Миколи Аркаса, якого вдалося отримати нелегально. Я його проштудіював докладно, виписуючи найважливіше. Ці записи зайняли чотири блокноти. Тоді я ще був школярем.
– А потім?
– А потім шукав Грушевського. Не міг знайти. Але шукав. Уже коли був студентом Політехніки, почав ходити до бібліотеки Стефаника, шукаючи літературу з технології силікатів, кераміки. Гортав якось каталоги – і бачу цікаве видання зі статтею Грушевського, що вийшла у Відні 1924 року. Замовив його, але мені повідомили, що замовлення не виконане. Запитую: чому? Працівниця не знала, як це пояснити, якось так крутилася, а тоді каже: «У вас яка спеціальність? Хімія? Займайтеся своєю спеціальністю! Вами тут уже цікавляться». Це був кінець 70-х років. Після того я десь рік до бібліотеки Стефаника не ходив. Але, Богу дякувати, мене нікуди не викликали, зі мною не провадили спеціальних розмов. Мав лише одну розмову з куратором, після комсомольських зборів, коли одногрупник потрапив до міліції, а я за нього заступився. Тоді куратор мене викликав і застеріг: «Ти такого не кажи, бо матимеш неприємності».
– Яким було ваше навчання в ті роки?
– Національно свідомим. Усі лекції я конспектував українською мовою, адже були викладачі, які читали свої предмети московською мовою, тож доводилося перекладати. Мав у цьому друзів-однодумців Тараса Жеплинського та Ярослава Стахніва. Ми принципово відповідали українською мовою. Ексцесів із тим не виникало. Хіба викладачка економіки одного разу сказала: «Что, Боровєц, радуєтесь нєдостаткам совєцкой власти?» Однак, попри все, оцінювали мене за знаннями, я навіть отримував підвищену стипендію. А після завершення навчання залишився в науково-дослідному секторі для виконання тем. Залишився завдяки керівникові групи секції кераміки, нині світлої пам’яті Маркіянові Беку, який сам був родом із Немирова й принципово гуртував однодумців. Він багатьом розумним і талановитим людям допоміг у їхньому науковому становленні та професійному зрості. Завдяки таким постатям, як Маркіян Бек, наша кафедра потрохи набувала українського обличчя.
На все бракує часу
– Чим вас привабило дослідження кераміки?
– Це була воля випадку. Коли вступав, хотів потрапити на спеціальність «технологія скла», писав заяву туди, але на скло набирали одну групу, а на кераміку – дві. На скло я не проходив за балами, всі місця вже були зайняті, і мені запропонували йти або на цементи, або на кераміку. Позаяк кераміка ближче до скла, вибрав її. І виявилося, що недарма. Фах цікавий. Люди, які викладали там і які вчилися, теж цікаві. Щоправда, моя дисертація частково охоплювала тему скла, бо скло і кераміка пов’язані. А третю спеціальність – зв’язні матеріали – освоїв лише кілька років тому. На її опанування пішло п’ять років. Що ж, будь-яка сфера знань потребує постійної праці.
– Ви свого часу долучилися до відродження «Заспіву» у Львівській політехніці.
– Ще студентом Тарас Жеплинський загітував мене до «Заспіву» при Сільмаші. Це був другий «Заспів», який відродили його батьки, коли тато, відомий бандурист Богдан Жеплинський, повернувся зі Сибіру. Перший «Заспів» діяв у Політехніці з 1949 року як капела бандуристів. Її репресували й учасників вивезли на Сибір. До колективу, що діяв при Сільмаші, належало чимало наших політехніків, які співали, грали на скрипці, цимбалах, бандурі, контрабасі. Також Тарас Жеплинський щороку організовував виступ троїстих музик для участі в конкурсі «Весна Політехніки».
Коли наприкінці 80-х років система почала валитися, то ми поставили собі запитання: як найкраще можемо прислужитися до відродження української культури та свідомості? Взялися, спочатку напівлегально, організовувати вертепи. Перший збірник вертепів я видав 1988 року, способом самвидаву й тиражем 15 примірників, а вже за рік повторно вдалося видати 100 примірників. Також ми вирішили зібрати мобільний естрадно-фольклорний ансамбль, який через пісню і слово провадитиме просвітницьку, агітаційну, роз’яснювальну роботу. Назвали його «Заспів». Ми швидко зібрали виконавців (серед викладачів і студентів) та інструменти: барабан, акордеон, сопілку, скрипку. Підготували один-другий виступ, подивилися, що все вдається. Тоді ж починалося відродження Товариства української мови, створили «Рух», який почав нас залучати до поїздок. Ми переважно гастролювали на Чернігівщині. Перед усіма виборами їздили тим краєм і ненав’язливо провадили просвітницьку працю. З часом кращої артистичної майстерності набули. А коли вже після 1991 року до України приїхав із Польщі мій приятель, поважний суспільний діяч Стефан Міґус, то запросив нас до Ольштина. Відтак ми познайомилися з Барбарою Ґрондзевич-Хлюдзінською, директоркою музею етнографії і художніх промислів. За їхнього сприяння ми щороку по кілька разів їздили в 10-денні тури до Польщі. Барбара Ґрондзевич-Хлюдзінська сама полька, однак організовувала нам виступи в українських громадах, а також у колективах польських вояків, поліцаїв. Зі спілкування з пані Барбарою пригадую собі важливу, на мою думку, деталь. Одного разу я запитав її: «Ось ви – представниця польського народу, а маєте таке велике зацікавлення українською культурою і так багато допомагаєте нам, звичайному студентському колективу». А вона усміхнулась і каже: «Але ж ми найперше є християни, і це багато до чого спонукає. А ще я хочу хоч так прислужитися народові, якому ми завдали стільки болю в часі акції «Вісла».
Наш «Заспів» працював багато й цілком заслужено здобув звання народного. Але проіснував колектив відносно недовго, десь сім років, доки Тарас Жеплинський, який теж після завершення навчання залишився на нашій кафедрі, не відчув покликання до священничого сану. Ну й формат, у якому ми працювали, почав себе вичерпувати. Та ідея нашого творчого колективу не пропала: у Львівській політехніці є інший «Заспів», який продовжує її.
– А як ви стали ще й катехитом?
– Разом із Тарасом Жеплинським долучився до розбудови парохії Вознесіння Господнього. Парох придивився до нас і радив обом вступати до семінарії. Тарас Жеплинський після певних зважувань вирішив саме так і зробити, а я аж такого покликання до служіння не відчував, однак богословська тематика мене цікавила, тому пішов вчитися на катехитичні курси при Львівській архиєпархії. З благословення митрополита катехизую при парохії. Мене часто з місіями і реколекціями запрошують в область, особливо в шахтарський край. Проваджу зустрічі як із дорослими, так і зі школярами. Бувають дуже насичені програми. А в Страдчі я був залучений від початків створення там Відпустового центру. Окремі визначені завдання маю в часі всеукраїнської прощі до Дня мирянина, 26 червня. На мене покладають створення переважно інформаційних продуктів: брошури, буклети, короткі ролики, знімання фільмів про це відпустове й водночас історичне та мистецько-культурне місце.
– Як усе встигаєте?
– Не встигаю. Мені бракує на все часу. Є речі, якими інколи треба жертвувати. Мушу писати й наукові статті, працювати з магістрами. Торік видав посібник, цього року – підручник. Як член редколегії Літопису УПА видав 47-й том цього літопису «Підпільна пошта України». Понад десять років готую щорічний календар УПА (охоплює повстанську тематику).
– А чи плануєте видати «Календар українця»?
– Ой не знаю… Хіба би знайшовся спонсор.
