Молодь часто стає рушієм суспільних змін, має бажання спробувати щось нове. Студенти стали тими, завдяки кому відбулася Революція Гідності. Юні хлопці й дівчата формують волонтерські осередки, засновують громадські та благодійні організації, боронять Україну від російської агресії. Проте молодь також потребує підтримки, адже часто серед юних людей відбувається знецінення власних зусиль, виникає відчуття, що вони роблять недостатньо, нерозуміння своїх емоцій, ресурсів, можливостей, місця в житті. Особливо гостро це проявляється у часі повномасштабної війни росії проти України.
Про те, як діяти в кризових ситуаціях, що потрібно молоді, як студентське середовище проявило себе в час, коли країні найбільше потрібна допомога, і запуск хабу ментального здоров’я читайте в розмові з о. Юрком Остапюком, головою Центру Студентського Капеланства Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви та капеланом Національного університету «Львівська політехніка», для Релігійно-інформаційної служби України.
Отець Юрко, як його переважно кличуть, – священник, який завжди «на одній хвилі» з молодими людьми. Уже дев’ять з десяти років свого священства він є студентським капеланом і настоятелем храму блаж. Олексія Зарицького у студмістечку Львівської політехніки. Власне, тут ми й зустрічаємося. До початку пандемії коронавірусу біля храму завжди було гамірно: хтось поспішав на пари, хтось – уже з Університету на роботу, гуртом ішли за покупкам, з вікон гуртожитків поблизу лунала музика, сміх, розмови. Зараз значно тихіше. Студенти майже два роки вчаться переважно дистанційно. Змінилася й робота Центру Студентського Капеланства. Священник каже, що втратилося живе спілкування зі студентами в гуртожитках. А це, так би мовити, фонд волонтерів, керівників і творців нових проєктів.
– Від початку ковіду було досить нелегко. Це був для нас виклик, як і для всіх закладів освіти. Зустрічі перейшли в онлайн. Однак влітку, коли був спад епідемії, ми вирішили, що повертаємося до живих зустрічей і походів у гори. Навіть зробили табір. Звісно, з тестами на виявлення коронавірусу й дотриманням усіх норм. Потім ми й далі слідкували за ситуацією: рівень захворюваності зростав – переходили в онлайн, зменшувався – робили зустрічі у дзвіниці, у Центрі. Але студентів майже немає. Проте ми створювали нові проєкти, підлаштовувалися до ситуації й продовжували роботу.
– Повномасштабне вторгнення росії – ще серйозніший виклик. Ми жили у війні вже восьмий рік, але все було не так. Якими були перші потреби, що виникли у вашій спільноті? Як довелося реагувати?
– 24 лютого, у четвер, у нас мав бути престольний празник в Українській академії друкарства. Я йшов зранку на Літургію, почув сирени й не зрозумів, що це. А тоді дуже різко пробудився, зателефонував дружині, щоб брала тривожні рюкзаки та їхала на роботу, бо там безпечніше, ніж удома. Ми з отцями почали передзвонюватися з нашою командою і з’ясовувати, хто де є. Деякі наші студенти та вихованці виїхали за кордон. Дехто був у Львові. Ми щодня питали в них, яка ситуація й у чому є потреба. Так само робили всередині команди, бо ж наші капелани мають по кілька дітей. Бувало, що вивозили сім’ї. Ми склали декілька пунктів, що ми робимо, якщо б раптом прилетіли ракети або почалося вторгнення в область, визначили точки збору.
Усюди був хаос. Кілька днів, звичайно, був ступор. Було дуже багато запитів від наших друзів зі Сходу, Півночі, до яких ми з волонтерським простором «DoBro» з 2015-го року їздили з освітніми проєктами й таборами. Були запити від студентів Харкова, від священників і знайомих з Києва тощо. Тобто ми спочатку налагодили комунікацію: хто, де й що робить. Нам потрібно було кілька днів, щоб стишитися й зрозуміти, що відбувається принаймні у Львові. І тоді почало динамічно, хоча й хаотично, розвиватися волонтерство. Наші студенти були в різних центрах допомоги.
…
– На початках ніхто не звертав уваги на свій ментальний стан, бо виникало питання «як я можу допомогти?»
– Так, і був адреналін. Ми робили різні терапевтичні й духовні вправи, щоб виловити, чого кому бракує, хто в якому стані. Було багато сліз і в дівчат, і в хлопців. Дуже добре, що вони плакали, бо це вивільнило емоції. Було й немало класних відкриттів, бо ми пізнавали людей, хто вони, які вони, багато чого переосмислювали в цей час. Студенти зверталися за особистими розмовами зі священниками. Це також важливий момент, бо молода людина не відчувала себе покинутою в часі війни.
Цього літа ми організували багато таборів і походів у гори. Ще попереду є. Ми не здалися з волонтерським простором. На Схід вже би точно не поїхали, це зрозуміло, але змогли на Київщину, де за нашою інформацією мешкали близько 300 дітей. Ми зробили табір на понад 70 осіб – це діти, яких батьки не побоялися нам довірити. Добре, що військова адміністрація розуміє, що малечі треба перезавантажитися. Нам дозволили працювати, звісно, з охороною, з «бункерами». Діти були дуже задоволені. І зараз ще один табір маємо в Чернігові.
Життя, попри все, рухається. Ми зрозуміли, що треба повернути й переосмислити ті проєкти, які в нас були, і далі їх вводити в життя.
…
– Що ви переосмислили у власному житті, служінні? Що інакше сприймається після шістьох місяців війни?
– Я переосмислив, що я є цінним для себе. Може, це дивно трохи звучить. Але поки ти не будеш працювати над собою, над своїм серцем, поки не будеш мати в собі кристалізовані тези, що для тебе, наприклад, є любов, то не зможеш дати людям нічого. Мені подобаються духовні практики отців-єзуїтів, їхні реколекції про особистий досвід і твердження, що ми починаємо будувати стосунки від себе. Якщо я є багатий чимось, то точно можу дати комусь щось. Якщо пустий, то нічого не зможу дати. Кожна людина є багата своїми дарами. Але є затисненість, закритість. Якщо їх не пропрацьовувати, виникають кризи, постають питання на кшталт чого я досягнув, чого вартий і т. д.
Другий момент, який я переосмислив: усе, що ти бажаєш зробити, не треба відкладати на потім. Це не про прагматизм. Це про те, що не треба боятися робити вибір, надто довго розважати над тим, що скажуть, що буде.
– Попросту кажучи, жити.
– Так. Не існувати, а жити. Чи вдається це кожен день? Звичайно, ні. Є гойдалки духовні, емоційні, фізичні. Але коли ти знаходиш бодай п’ять хвилин упродовж дня для молитви, то розумієш, що маєш, що можеш дати, що взяв для себе, чи наблизився сьогодні хоч на крок до однієї цілі, місії, мрії.
Третій момент переосмислення – священство. Для мене це не боятися запхати руки в біль людини. Бути біля людини – це також не боятися. Я почув слова від психотерапевти Лариси Дідковської, які перефразую, але вони мені дуже подобаються: є дві речі, які варто пам’ятати. Перша – Бог існує. Друга – це не ви. Важливо розуміти, що можеш зробити все, що від тебе залежить, але ти не всесильний. Я думаю, що це класна співпраця з Богом: ти робиш усе можливе і також даєш можливість творити Богові. Часто ми перебираємо роль Господа й від того отримуємо рани. Ми, священники, можемо цим страждати. Але у війні з’явилося переосмислення того, що я священник, який покликаний бути біля людини.
Повний текст матеріалу – на сайті Релігійно-інформаційної служби України.
