Політехніки спільно йдуть до перемоги над загарбником. Уже другий тиждень кожен із нас допомагає країні чим може та як може. Студенти і випускники університету працюють в територіальній обороні, пунктах прийому біженців, волонтерять на вокзалах та міських штабах, здають кров і плетуть маскувальні сітки. Олександр Балич ― першокурсник Інституту права, психології та інноваційної освіти. Він твердо переконаний, що навіть незначний вклад кожного із нас наближає день, омріяної перемоги.
«Коли почалася повномасштабна війна, я розумів, що не можу залишатися осторонь, бо країна потребує і моєї допомоги. Разом із братом ми приєдналися до волонтерства серед біженці: в одній із районних адміністрацій видавали людям їжу, одяг, предмети першої необхідності. Інколи, здається, що робиш дуже мало і твоя допомога не така відчутна, як би хотілося, але тим не менш, це те, що я можу робити саме зараз, перебуваючи у Львові. Щиро пишаюся кожним студентом, який не втік і не заховався, а вирішив робити хоч щось для нашої перемоги», ― зазначає Олександр Балич.
Також хлопець розповідає, що за час активного волонтерства зустрів сотні неймовірних людей, почув історії, що торкаються глибини душі та які вже ніколи не зможе забути.
«У перший день я зустрів сім’ю, яка приїхала до Львова з Краматорська. Жінка постійно плакала, казала, що готова заплатити будь-які гроші лиш би знайти для неї і її 8-місячної донечки житло буквально на кілька днів. Вона розповіла, що хотіла виїхати з-під обстрілів разом із двома дітьми, але 18-річна донька не змогла сісти в поїзд, тому так і залишилася на вокзалі в Краматорську. Сьогодні жінка не знає, як забрати її до себе… У той день люди, які не змогли потрапити у вагон, кидали в шибки каміння, розбивали вікна, тому поїзди навіть не хотіли зупинятися на наступних станціях. Також жінка у розпачі зізналася, що їхнє місто тільки недавно відбудували після обстрілів 2014-го року і сьогодні воно знову зруйноване. Насамкінець вона сказала, що дуже любить Україну, але не хоче, щоб її маленька дитина прокидалася через звуки вибухів, тому вже готується виїжджати до родичів в Італію…»
Олександр додає, що ця історія лише одна зі сотень тих, які довелося почути, але усім нам радить не втрачати віри та продовжувати боротьбу.
«Сьогодні ми на ще один день ближче до нашої перемоги. Я розумію, що вона вже зовсім скоро настане, але за неї доведеться заплатити надвисоку ціну ― життя і здоров’я найкращих українців. Зараз країна як ніколи потребує допомоги кожного з нас, тому не зупиняймося і не припиняймо свою боротьбу», ― завершує розповідь студент Політехніки.
