Микола Зубков, колишній харківець, нині мовний експерт Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології, підпорядкованого Міністерству інфраструктури економічного розвитку, заслужений працівник освіти.
Виріс у російськомовній родині, тож його дорога до опанування української мови була непроста. Українська середня школа у Кременчуці, далі – міське ПТУ, культосвітнє училище в Олександрії, директорство у районному Будинку культури, навчання у театральній студії при Харківському драмтеатрі ім. Т. Шевченка й 18 дальших років творчої праці на його кону. Грав здебільшого характерні ролі, потім – режисура (поставив дві казки). Рівночасно підпрацьовував «українськомовним» Дідом Морозом, провадив дитячі ранки за власними сценаріями.
Тому, усміхається мій співрозмовник, «українцем став не з походження, а за переконаннями».
– Заочно навчаючись на філологічному факультеті Харківського державного університету, викладав у вечірніх школах українську мову та літературу. Згодом працював завідувачем літературної частини театру, та акторства не полишав. Стежив не лише за своєю мовою, а й колеґ, що не завжди всім подобалося, – згадує пан Микола.
– Саме тоді Ваше життя повернуло в інший бік?
– Так, бо мова – це безмежний океан, у якому, щоб доплисти до берегів, забракне й життя. У «круті» дев’яності був завучем єдиної української школи у Харкові, викладав і керував там драмгуртком. Через мою українську мову довелося змінити чимало місць праці, аж доки не потрапив на філологічний факультет alma mater. Там, як і у Центрі українськознавчих студій ім. Д. Багалія, по-новому відкривав для себе український мовний всесвіт. Двадцять років був доцентом на катедрі українознавства, викладав українську ділову мову майже на всіх факультетах.
– Чому потягнуло до Львова?
– Львів мене вабив завжди, бо бував тут із театром, на книжковому форумі й термінологічних конференціях. Був певен, що Львів – бандерівський край, де я зможу себе зреалізувати, а термінологічні конференції допомогли зрозуміти, що всі радянські словники є насправді російсько-російськими, хоч і називалися російсько-українськими. Приблизно тоді ознайомився зі забороненою у 30-ті роки українською термінологією й зрозумів, що це – величезний розмай нашої неповторної мови. Тож, коли презентував у Львові «Кобзаря» (на запрошення І. Фаріон), зайшов до керівника Термінологічного комітету Богдана Рицара та запропонував свої послуги. Отак мій туристичний Львів трансформувався у Львів близьких мені львів’ян. Тут почуваюся комфортно, дуже подобається моя робота.
– Окрім основної роботи, займаєтеся й наукою?
– Так, вийшло друком уже понад 70 моїх навчальних підручників, довідників, словників тощо. Єдиний виняток – Шевченків «Кобзар», матеріяли до якого я збирав майже десять років. Серед моїх книжок – «Українська мова» (6 видань), «Ділова українська мова» (12 видань), «Довідник з української мови», «Універсальний довідник», «Словник синонімів» й чимало інших. Уклав усього понад 30 словників, які не раз перевидавали. Свого часу видав первий політехнічний словник на 100 тис. слів. Нині з колеґою працюємо над двотомовим російсько-українським словником наукової вжиткової мови.
– Чим із надрукованих праць Ви найбільше задоволені?
– Нічим, бо міг би зробити значно більше… Тішуся, що мої наукові статті та книжки читають. Попри їхній чималий наклад, жодної не бачу у книгарнях. Колись пробував порахувати загальну кількість своїх «дітей», але після 8 млн примірників збився з ліку… Торішньою книжкою «Норми й культура української мови фахової спрямованости» задоволений. Її ввесь наклад зцентралізовано закупили для бібліотек України. Готую нині оновлений виданок.
– Які маєте уподобання, окрім написання книжок?
– Цікавлюся філателією, нумізматикою. Їжджу з «Книжковим двориком» по всенькій Україні, а найбільше на її схід. Разом із письменниками, поетами, музиками, бардами, народними майстрами пропагуємо все українське, а найперше – Слово. Уже двічі був на Говерлі, пройшов Чорногірським хребтом, цьогоріч збираюся на Закарпаття.
– Що думаєте про мовний закон?
– Це вихолощений закон, узорований перевагово на амбітні потреби меншин, ніж на захист рідної мови. Калічне дитя компромісу, як і нова редакція правопису… До того ж виконання його базових статей чомусь відтерміновано на 3–5 років. На жаль, в українських парламенті та уряді й далі звучатиме чужа мова, що навіть уявити важко у подібних інституціях інших країн! Цей закон – данина половинчастій політичній кон’юнктурі. Після шокуючих вислідів президентських із тривогою чекаю на вибори до Верховної Ради…
Та попри все, на порозі свого 70-річчя, лишаюся невиправним оптимістом і вірю, що наша Мова й Україна – вічні. Якщо ми пережили минулі лихоліття, то тепер нас уже ніщо не зламає.
