Нещодавно студентка Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки Евеліна Соколенко стала призеркою обласного етапу ХXIV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (диплом ІІ ступеня). Своїми враженнями від конкурсу юна переможниця поділилася в інтерв’ю.
– Чим ви керувалися, обираючи спеціальність?
– Щиро кажучи, це дуже складне запитання, яке завжди мене лякає, адже відповіді як такої не маю. Якщо згадувати дитинство, то можу сказати, що мене цікавили саме творчі професії: я думала про те, щоб стати художницею, акторкою, співачкою, архітекторкою, але жодної думки про менеджмент у мене не було.
Трошки пізніше, коли я пішла до школи, з’явилося безліч можливостей спробувати себе в різних ролях. Наприклад, маю досвід написання статей, адже три роки пропрацювала журналісткою в шкільній газеті. Паралельно з цим брала активну участь в організуванні різноманітних заходів: я і на сцені грала, і сценарії писала, і світло за кулісами регулювала. Потім випала нагода спробувати себе в ролі президента школи – і я така: «А чому б ні?» І справді, як то кажуть: «Why not?» Власне кажучи, так президенткою і стала, але разом із цією новою роллю на мої плечі лягла велика відповідальність не тільки за свої вчинки, а й за людей, які мене обрали.
Тепер розумію, що той досвід, якого пощастило набути у шкільні роки, ні на що не можна проміняти. Так, іноді було непросто, але як мені все те подобалося: комунікувати з людьми, придумувати контент, видавати щоразу нові ідеї, вчитися приймати рішення... Напевно, це й відіграло основну роль, коли дійшло до вибору майбутньої професії, бо з менеджментом, по суті, я почала знайомитися ще у школі.
Я розглядаю цю спеціальність як певне мистецтво: мистецтво спілкування з людьми; мистецтво розподілу обов’язків між людьми; мистецтво організування робочого процесу. Багато хто каже, що менеджмент – це виключно про керування людьми... Можливо, але якщо подумати, то, щоб керувати людьми, потрібно спочатку їх зрозуміти, хіба ні?
Провчившись цілий семестр, я дійшла висновку, що вирішила правильно, незважаючи на те, що більшість родичів і друзів відмовляли мене, казали, що це не перспективно. Перепрошую, а яка перспектива мене б спіткала, якби я вступила на те, до чого душа не лежить? Отож добре, що нікого не послухала.
– Чи були у вас якісь очікування від навчання в університеті? Як узагалі уявляли студентські будні в Політехніці?
– Насамперед я хотіла вступити туди, де б студенти ходили на навчання, бо залишатися в моєму місті, Запоріжжі, не бачила сенсу – був би онлайн. Тому розглядала два варіанти: Київ і Львів. Львів підкорив мене своїм колоритом, мешканцями, традиціями, краєвидами. У цьому місті, як на мене, душа відпочиває, а очі насолоджуються. Щодо Політехніки, то можу сказати, що так склалася доля. Сюди я пройшла на бюджет, до того ж моя подруга вступила до цього університету, але на графічного дизайнера.
Мені дуже кортіло дізнатися, що таке студентське життя, бо кожен свою «правду» розказує. Єдине, через що я хвилювалася, – нові люди: я не могла бути впевнена, що відразу потоваришую і з одногрупниками, і з сусідками в гуртожитку. Дарма переживала. Не хочу наврочити, але, на диво, у групі ми досить швидко знайшли спільну мову одне з одним. А щодо дівчат, з якими живу в одній кімнаті, то вони вже стали рідними. Не знаю, що було б, якби мене підселили до когось іншого, та й не дуже тепер уже хочеться дізнаватися.
Щодо навчання, то я мала на думці, що буде в якісь моменти весело, а в якісь – складно. Так і виявилося: було з чого посміятись і поплакати. Іноді, щоб виконати завдання, доводилося знаходити в собі все, що залишилося від креативу та творчості, а часом можна було й калькулятором обійтися. Подивимося, що буде далі, адже провчилася лише один семестр – попереду ще чимало часу, і щось мені підказує, що ставатиме дедалі цікавіше.
Ледь не забула сказати про те, до чого зовсім не була готова: ніколи б не подумала, що у моїх студентських буднях буде так багато сходів, щоб від університету дійти до студмістечка і навпаки. Але нічого, до всього звикаєш… Маю надію, що до сходів теж колись звикну.
– Ви неодноразово брали участь у Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика. Розкажіть про свій перший досвід. Які завдання були найважчі, а які найцікавіші?
– Правду кажучи, то було так давно, якщо не помиляюся – у сьомому чи восьмому класі. Пригадую, що дуже хвилювалася, адже, хоч і кажуть, що головне не перемога, а участь, хотілося здобути добрий результат. Підбадьорювало те, що я не сама була, а з однокласницею.
Того разу було завдання, пов’язане з написанням казки на якусь певну тему: пам’ятаю, що одним з персонажів, які я придумала, була зірочка. Те завдання, на мою думку, і зараз цікаве, і тоді воно мені теж сподобалося.
Щодо важкого, то для мене це завжди були фразеологізми. Більшість із них треба завчити, бо знайти пояснення, як вони з’явилися, важко. Інші ж мають певне логічне тлумачення. Наприклад, фразеологізм «у свинячий голос» пояснити, я вважаю, важче, ніж «побити горщики». До речі, це завдання було й останнього разу.
– Які у вас враження від минулорічного конкурсу та його організації загалом?
– Цього разу відчуття конкурсу було якесь інше. По-перше, я не дуже хвилювалася, що дивно. По-друге, усе було набагато серйозніше, ніж у мій перший раз. Конкурс відбувався в Національному університеті імені Івана Франка. Спочатку всі учасники мали зареєструватися, а далі – пройти до Дзеркальної зали. Це дуже гарне приміщення з великим столом овальної форми посередині, кріслами та дзеркалами. Мабуть, тому така назва. Ректор університету виголосив промову та побажав успіху всім учасникам. Також із промовою виступили інші представники університету, після чого нас розвели по аудиторіях, і ми почали писати.
Мене здивувало те, що якось замало філологів було на цьому конкурсі, більшість – студенти технічних спеціальностей та учні коледжів. Якщо щиро, я думала, що буде навпаки.
Дуже сподобалися викладачі, які перебували з нами в аудиторії під час конкурсу: усі були привітні, пояснювали ще раз, якщо хтось чогось не зрозумів. Тому, на мою думку, організація конкурсу була на досить високому рівні, а це, без сумніву, дуже добре.
Щодо завдань, то зрозуміло, що вони відрізнялися від тих, які я пам’ятала, бо і час минув, і завдання були розраховані вже на студентів. Було завдання, пов’язане з назвами міст. Воно мене зацікавило, бо, як я зрозуміла, перевіряли знання не лише української мови, а й того, наскільки студенти обізнані із сучасною історією України.
– Хто з викладачів допомагав вам у підготовці до конкурсу?
– Мені допомагала моя викладачка української мови – Галина Петрівна Городиловська. Я дуже вдячна їй за те, що вона дала мені можливість згадати, як це – боротися за призове місце. Вважаю, що викладачі, які залучають учнів, студентів до таких конкурсів, у певному сенсі допомагають нашій українській мові жити. Гадаю, мало хто зі студентів буде стежити за проведенням схожих заходів, на те є різні причини, але участь кожного в них важлива – це допомагає популяризувати нашу рідну мову. Тому хочу подякувати викладачам, які залучають молодь до україномовних конкурсів. Галино Петрівно, щиро дякую Вам!
– Як ви вдосконалюєте знання рідної мови?
– Звичайно, що я маю кілька книжок, словників з української мови й іноді можу їх переглянути. Але тут ключове слово «іноді». Нині є дуже багато каналів і профілів у соціальних мережах, які популяризують українську мову. От їх переглядати мені набагато цікавіше, як і багатьом людям, як на мене. Блогери – переважно це молоді люди – викладають невеликі, але дуже пізнавальні відео, у яких розповідають, якою є наша справжня українська мова, можуть також розтлумачити походження деяких слів, показують на прикладах, як можна замінити іншомовні слова власне українськими на письмі й у мовленні. Багато хто з тих, що ведуть такі блоги, робить наголос на історії, на тому, як наша мова розвивалася, відокремлювалася і ставала вільною. Як на мене, це цікаво. І, судячи з кількості переглядів та підписників, цим цікавиться щораз більше людей.
– Чому потрібно підтримувати та популяризувати українську мову?
– Мова – душа народу. Про це казали багато письменників і поетів ще з давніх-давен. Я вважаю, що цей вислів-думка актуальний і сьогодні. Мова – це одне з того, що виокремлює певну націю: ми українці, тож не знати рідної мови – соромно. Знову ж таки, якщо звернутися до історії, то неважко помітити, за що боролися наші пращури: за свободу, національну ідентичність, традиції й мову. Хіба даремно це все було? Їхня боротьба була даремною?
Так склалося, що зараз ми знову боремося… Боремося за себе. Під час війни багато хто усвідомив роль української мови у своєму житті. У східних регіонах тепер дедалі частіше можна почути солов’їну, бо люди стали розуміти її значущість: наша мова – це те, що відрізняє нас від ворога. Лише коли кожен громадянин України зможе назвати себе українцем – ми переможемо. А хто чи що робить тебе українцем? На це запитання в кожного своя відповідь.
