Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» організував для студентів незабутню мотиваційну зустріч із відомою, мабуть, уже на весь світ волонтеркою Наталкою Панченко «Я дію ― перемагає Україна!». Саме завдяки їй та команді небайдужих людей світова громадськість зрозуміла, що повномасштабне вторгнення росії в Україну стосується не тільки нас, українців, а є викликом для кожної цивілізованої держави.
Ця тендітна молода жінка ― польсько-українська громадська діячка, лідерка української діаспори в Польщі, правозахисниця, очільниця громадської ініціативи «Євромайдан-Варшава», активістка року за версією часопису Wprost, продюсерка проєктів Ukraїner та Chernobyl VR Project.
Розпочався захід хвилиною мовчання на знак вшанування пам’яті полеглих героїв і невинних жертв ворожого вторгнення.
Першим привітав гостю проректор з науково-педагогічної роботи та соціального розвитку Роман Корж, коротко окресливши напрями волонтерської діяльності, яка, завдяки активності студентам, розвинулася в нашому університеті.
На початку заходу активістка звернулася до молоді:
― Для мене важливо, щоб після сьогоднішньої зустрічі ви зрозуміли, що кожен із вас може робити те, що й ми. Бо ми ― не кіборги, не народжені з надможливостями, а звичайні люди. Кожен із вас сьогодні ― воїн. Тож своїм завданням вважаю те, щоб якомога більше людей це зрозуміли і навчилися цього.
Розповідаючи про свою громадську діяльність, Наталка Панченко наголосила:
― На щастя, я не просто один воїн у полі, а один із багатьох. Якщо говорити військовою мовою, то я очолюю батальйон, який називається «Євромайдан-Варшава». Наша мета ― піднесення свідомості про Україну в Європі. Ми інформуємо Європу про Україну і доносимо, чим є Україна, які є українці, за що боремося.
Гостя Львівської політехніки виокремила кілька важливих фактів, які варто знати про громадську ініціативу «Євромайдан-Варшава».
Акції, через які на весь світ кричать: в Україні ― війна, а росія ― терорист
― Ми організовуємо наймасштабніші акції та інформаційні кампанії про Україну у світі. Спершу лише в Польщі, та коли виникла потреба вирушити до Брюсселя і дотискати рішення про санкції проти росії, ми їхали туди й організовували акції протесту. Коли ж потрібно було податися до Німеччини і виборювати заборону проїзду російського та білоруського вантажного транспорту, то їхали туди і влаштовували акції в Берліні. І коли цього року в Мадриді відбувався саміт НАТО, ми теж були в Іспанії й там проводили протестні заходи. Тобто ми стали організацією, яка за ці роки набула досвіду й експертності, щоб організувати акцію будь-якого масштабу в будь-якій країні. Нам це вдається, і наші акції найвелелюдніші у світі. До прикладу, ми провели марш подяки українцям від поляків. У марші взяло участь понад 20 тисяч осіб, цей захід висвітлили всі вагомі ЗМІ в Польщі, ― розповіла активістка.
Цього року «Євромайдан-Варшава» організував найбільше святкування Дня Незалежності України з промовами президентів України та Польщі, за участі зірок обох країн. На цей захід у центрі Варшави зібралося 25 тисяч осіб. Про нього інформували десятки іноземних ЗМІ з усього світу, тож аудиторія, яку вдалося охопити, ― мільйони англомовного населення. Активісти використали це святкування, щоб весь світ почув: в Україні ― війна, а росія ―терорист.
«Місяць ми блокували дороги на кордоні, щоб заборонити в’їзд російським і білоруським автівкам із товарами»
― Наступний факт, який маєте знати, ― ми заблокували польсько-білоруський і польсько-німецький кордони й домоглися посилити санкції проти росії. Нас збентежило, що на польських дорогах з’явилося в рази більше автомобілів із російськими та білоруськими номерами, ніж це було до повномасштабної війни в Україні. Коли провели своє розслідування, побачили, що європейські обмеження не були досить дієвими, бо, коли для росії закрилося небо, всі товари зі світу стали перевозити наземним транспортом. Ми зрозуміли, що потрібно не просто затримати автівки, а заблокувати рух. Тож стали посеред дороги, фактично собою заблокувавши рух, і офіційно оголосили свої вимоги до міністрів транспорту всіх країн Європейського Союзу та до Європейської ради, прем’єр-міністра й міністра транспорту Польщі. Лише вони могли зробити те, щоб ми звідти зійшли, ― провадила гостя.
Уже першого дня на вимоги протестувальників відреагував речник прем’єр-міністра Польщі, а за кілька днів і він сам висловив підтримку.
― Вони думали, що після цих заяв ми зійдемо, але ми не поступилися. До нас постійно приїжджали журналісти, і ми їм повідомили: наша вимога ― щоб ці автівки більше ніколи не їхали! І так ми простояли від 12 березня до 9 квітня, тобто до того моменту, коли на сайті Європейської ради опублікували інформацію про те, що у п’ятому пакеті санкцій проти росії третім пунктом вказано нашу вимогу, ― наголосила Наталка.
Згадуючи місяць протестів, активістка не приховує, що він був дуже складний. Мітингувальникам кілька разів обіцяли, що до них дослухаються.
― Коли політики Балтійських країн і Польщі звернулися до ЄС, ми мали надію, що під час засідання у Брюсселі це рішення ухвалять. Та, на жаль, через позицію Франції й Німеччини та особисту позицію федерального канцлера Німеччини Олафа Шольца цього не сталося. Тож ми вирішили, що мусимо доїхати до нього. Ми приїхали до Берліна під бундесканцлерамт, скликали величезну пресконференцію. Федеральний канцлер, звичайно, до нас не вийшов, але відправив офіційну представницю, через яку ми передали листа, де зазначили: якщо за тиждень не отримаємо відповіді, то зробимо так, що він буде зобов’язаний нас почути. А також ― черевички маленької українки з Маріуполя, яку вбили російські загарбники, додавши: якщо пан Шольц так любить торгувати з путіним і це для нього найважливіше, нехай їх теж продасть, ― згадує Наталка Панченко.
Не отримавши відповіді, активісти переїхали з польсько-білоруського кордону через усю Польщу і заблокували польсько-німецький кордон, тож абсолютно весь транспорт із Берліна до Польщі просто стояв чотири години.
― Звісно, що в перші пів години до нас приїхали всі ЗМІ ― цікавилися, чого хочемо досягти. Через чотири дні після цього в ЄС ухвалили рішення, щоб заблокувати російським і білоруським автівкам в’їзд назавжди. А перед тим нам погрожували, професійні медіатори пропонували підкуп… Під дощами, п’ючи щоденно ліки від застуди і харчуючись лише напівфабрикатами, ми прожили місяць. Таких, як я, стояли тисячі, й нас неможливо було ані залякати ― нас закидували світлошумовими гранатами, ані купити. І лише тоді, коли вони це зрозуміли, то здались, ― додала активістка.
Учасникам протестів фактично вдалося домогтися, щоб фірми російського й білоруського транспортного ринку, які десятиліттями були зав’язані на співпраці зі західними ринками, збанкрутували.
― Те, що Європа ще може продавати в росію, ― медикаменти, деякі продукти харчування і пошта. Бо, за гуманітарним міжнародним правом, цього не можна позбавити жодне суспільство, ― пояснила Наталка.
«Ми добилися ембарго на російську нафту»
― Коли ми почали це робити, нам казали, що ми не розуміємо, куди ліземо. Навіть у Польщі політики нас не підтримали. Тож ми організували масштабний марш у центрі Варшави в годину пік. Люди змушені були добиратися додому три години і в той час слухати радіо, де розповідали, що Польща, з одного боку, підтримує Україну, а з другого ― й далі купує російський газ і нафту. Після цього саме Польща стала першою країною в Європі, яка ввела ембарго. А за нею й інші країни стали ухвалювати такі рішення, доки не було оголошене повне ембарго на російську нафту. Згодом наші акції підтримало багато екологічних активістів, вони наголошують, що без нафти давно можна було обходитися, ― каже волонтерка.
Спектр діяльності громадської ініціативи «Євромайдан-Варшава» дуже широкий і значною мірою стосується саме поборення московської навали.
― Ми постійно вимагаємо для наших воїнів сучасне озброєння. Робимо багато й того, про що до перемоги не можна говорити. Більшість зустрічей, поки триває війна, не можемо розкривати. Ми працюємо за двома напрямами: чинимо публічний тиск і проводимо особисті зустрічі. Так політики розуміють, чого ми виходимо на вулиці і що потрібно зробити. Ми переконалися, і в Україні це теж бачили, ― політики бояться людей, бо рано чи пізно все ж відбуватимуться вибори. Тому треба чітко ставити ціль і розуміти, якими кроками хочемо цього досягти, ― пояснила активістка.
«Євромайдан-Варшава» від 2014 року активно підтримує ЗСУ. Вже вдалося передати допомогу нашим воїнам на понад 150 млн грн. Крім того, громадська діяльність стосується ще й звільнення українських полонених і в’язнів Кремля.
― Ми тісно співпрацюємо з українською правозахисною організацією «Центр громадянських свобод». У цьому напрямі теж провадимо публічну і непублічну роботу. Від початку повномасштабної війни в Україні беремо активну участь у звільненні полонених. Також перемагаємо русню на інформаційному фронті. Адже, поки в Україні триває гаряча війна, в Європі росія воює гібридно. Тому інформаційний фронт відіграє надважливу роль. Можливо, пригадуєте акцію на 9 травня в Польщі ― вона нам дуже дорого коштувала, але мала надзвичайний інформаційний ефект. Ми побачили, що російський посол почав розправляти пір’ячко у Варшаві: скликав брифінги, розповідав, що це не війна, а інсценізація. І нам треба було зробити так, щоб він більше не висувався публічно ніде. 9 травня ми вирішили, що не допустимо покладання квітів. Та навіть після всіх офіційних звернень польської влади до російського посольства, що не рекомендувала їм це робити і не підтримувала таких їхніх акцій, вони все ж пішли покладати квіти. Ми облили російського посла фарбою. Після цього він уже не давав жодних коментарів. Ще було кілька спроб з російського боку організувати акції, що начебто поляки втомилися від українців. Але на них або ніхто не приходив, або було обмаль людей. Ми вже переконалися: вони проводять масові мітинги там, де їм це вдається, як, наприклад, у Чехії та Німеччині. Там просто їм дозволяють це, ― додала Наталка.
«У моїй системі координат і цінностей громадська активність завжди була як хобі»
Серед присутніх на зустрічі з активісткою був студентський мер Львова, політехнік Станіслав Гвоздінський. Він подякував Наталі Панченко за її діяльність і коротко розповів про те, як львівська молодь, зокрема й студенти Львівської політехніки, активно волонтерить від початку повномасштабної війни.
Після цього кожен охочий мав змогу запитати гостю про те, що його цікавило. Студенти зазвичай хотіли дізнатися, з чого почалася громадська діяльність Наталі та що спонукало її до цього.
― У моїй системі координат і цінностей громадська активність завжди була як хобі. Все, що виховує лідера, ― граблі. Та є люди, яким одного разу досить зазнати невдачі ― і вони зупиняються, але це не про мене. Зрозумійте: замало придумати ідею, треба ще й намовити інших на це. А коли вдається зреалізувати задумане, то з’являється азарт діяти далі. У школі я була міністеркою з питань культури в учнівському парламенті, брала активну участь в усіх можливих спортивних змаганнях. Потім було студентське самоврядування, де я головувала, також я була заступницею студентського мера Полтави. Коли звик працювати, то не можеш в іншому темпі. Коли я навчалась у магістратурі в Полтавському університеті, у мене з’явилася можливість вчитися також у Варшаві ― там мені запропонували безоплатну форму. Опинившись в іншій країні, я зрозуміла, що треба щось робити, бо лише вчитися мені було нудно. Разом зі ще одним магістром ми вирішили створити наукове коло маркетологів для обміну студентів. На перший обмін, а це було 2009 року, ми знайшли не надто багато охочих. Та, коли вони поїхали в Україну, їм це так сподобалося, що ми за два роки організували вісім виїздів і на останній був конкурс 11 осіб на місце ― студенти писали есей, в якому обґрунтовували, чому хочуть їхати, ― поділилася спогадами Наталка Панченко.
Громадську ініціативу «Євромайдан-Варшава» створили у 2013 році.
― Усі дев’ять років ця організація для мене не була першочерговою. Та коли 24 лютого зібрали величезний мітинг під посольством росії, а Європа не зразу нас підтримала, я зрозуміла, що це наше недопрацювання. І тоді запитала себе: як я можу зробити, щоб Україна перемогла? Того дня я й вирішила, що йду на фронт. Так, як люди беруть автомат, я зібралася йти на інформаційну війну. Покинула роботу, залишила дитину на чоловіка. Це було дуже свідоме рішення, бо я збагнула, що по-іншому не зможу. Перший місяць була як у тумані від щоденних дзвінків, починаючи від міністерських звернень, де замовити броньовані дрони й на завтра п’ять тисяч бронежилетів, і закінчуючи ― «моя родина перетнула кордон, і там є онкохворий, зустріньте хтось». Усе неслося в такому темпі, що я іноді не знала, коли спала й коли їла. І коли посеред того всього мені надійшло повідомлення з роботи, чи я зустрілася з робочих питань, мені стало зрозуміло, що треба обирати. Звичайно, не всі мають таку можливість. Та в нас уся організація з тих, хто зробив свій вибір. І робота кожного надзвичайно важлива. Є люди, які плетуть сітки, і є ті, що виділяють щодня годину, щоб натинати стрічки на ці сітки. І якби не було такої людини, то й решти не було б. Та найважливіше, що всі бачать велике і масштабне, але ніхто не думає, хто це зробив. А це роблять люди, які щоденно мовчки виконують свою роботу, ― пояснила активістка.
На завершення зустрічі до гості звернулася директорка МІОК Ірина Ключковська. Вона зазначила, що для студентів, які прийшли послухати Наталку Панченко, це одне з найкращих занять, на якому вони побували, бо мали нагоду багато чого навчитися.
― Іван Франко казав: «Громада ― це великий чоловік і може дуже багато». Однак громаду хтось має очолити, і роль тієї чи того, хто це зробить, ― колосальна. У тій ситуації, яку нині переживаємо в Україні, ми не самі: за нами величезний український світ, який оперезаний українською ідеєю. І найкращою представницею цього світу є наша гостя. Колись до нас приїжджав великий меценат і засновник Римського клубу Богдан Гаврилишин, який подарував Львівській політехніці й нам книгу «Залишаюсь українцем». Це також настанова: де б не були ― тут, у США чи в Новій Зеландії, ― якщо в мені є українське коріння, я мушу, буду і хочу залишатися українцем. Наталка Панченко уособлює собою лідерство як служіння людям, коли ти є частиною команди, але ведеш усіх вперед, у тебе є емпатія, ти вмієш слухати… Завдяки таким людям ми живемо в час, що є неймовірним, бо ми перестаємо думати про поразки, а починаємо вірити в наші перемоги, думати про них, ― наголосила Ірина Михайлівна.
