7 травня в низці країн святкують День радіо – професійне свято працівників різних галузей зв’язку, радіоаматорів і радіожурналістів. Саме цього дня 1895 року видатний фізик Олександр Попов продемонстрував перший радіоприймач і здійснив перший сеанс зв’язку. Цей винахід є одним із найпопулярніших і найпотрібніших ЗМІ сучасності. Хоч би де ми були, хоч би що робили, хвилі радіостанцій завжди сповістять нам важливі новини й водночас дадуть нагоду порелаксувати під хіти.
Та часто ми забуваємо, хто ж власне описує ці новини, створює атмосферу в студії і щодня тримає нас у курсі всіх подій. Як ви вже здогадалися, йдеться про радіожурналістів. Про своє бачення радіо, перші ефіри і розвиток цього засобу масової інформації з нами поділилася Параска Дворянин – журналістка, викладачка кафедри журналістики та засобів масової комунікації, директорка з інформаційних проєктів ТРК «Люкс», депутатка обласної ради, експертка Нацагентства із забезпечення якості вищої освіти.
– Як пройшов ваш перший ефір на радіо?
– Це було страшно і надзвичайно захопливо. Радіо дає простір для фантазій, коли слухачі тебе не бачать, але можуть собі уявити, який ти маєш вигляд, лише з того, що чують. Тому я пригадую, що завжди хотіла працювати в газеті чи в журналі, й навіть ніколи не думала, що можу працювати на радіо. І коли я прийшла на радіо «Люкс», то спочатку не була в ефірі, а тільки готувала інформацію. Коли ж сталося так, що я мала перший ефір, то це була якась така енергія, подібна до цунамі. Воно просто накрило, пройшло і залишило дуже приємні відчуття. Наступного разу вже було не так страшно.
– Який випадок в ефірі вам запам’ятався найбільше?
– Їх було насправді багато. Мене дуже легко розсмішити. Радіо не пробачає такого. Мені здається, навіть на телебаченні легше вдається така непередбачувана історія, як просто почати сміятися в ефірі. Але мої колеги знали, що мене легко розсмішити, і дуже часто робили це. Я пам’ятаю, що декілька ефірів ми, якщо можна так сказати, «зірвали» тільки через те, що я не змогла до кінця дочитати текст новини. Я собі дала слово, що це не професійно і більше я такого робити не буду. Такі випадки були тільки на початках. Нам слухачі це пробачили, але я дістала доброї «прочуханки» від генерального директора.
– Можливо, маєте якісь свої фішки перед початком увімкнення? В одному зі своїх інтерв’ю ви розповіли, що вам зручніше виходити в ефір босоніж, щоб краще працювати із суфлером. А як це відбувається на радіо?
– Зазвичай перед ефіром я ніколи не їм солодкого, не п’ю кави, стараюся пити виключно воду, щоб під час ефіру не було жодних несподіванок. Проте є ще кілька речей, про які треба пам’ятати на радіо. Радіо – це дуже чутливий засіб масової інформації, дуже чутливе медіа. І коли ти просто зітхнеш або глибоко дихаєш, або щойно прибіг, радіо це точно відтворить твоєму слухачеві. Про це треба пам’ятати. Якщо ти вже хочеш видати якийсь звук, то краще почати говорити і просто спілкуватися зі слухачем. Радіо не терпить фальші. Адже її точно помітить слухач. Треба бути щирим. Якщо ти хвилюєшся – скажи, якщо у вас у студії щось діється – скажіть, бо слухачі не розуміють, чому пауза або чому ви смієтеся, або чому хтось із вас не може сказати слова. Наступне – радіо любить милозвучність, а українська мова, у принципі, до цього надається, тому потрібно мати великий словниковий запас, багато читати, стежити за своїми наголосами. Радіо – це простір, де має звучати дуже естетично слово, мають бути добрий звук, наголос, жодних русизмів, треба добре ставити паузи. І ще важливо вміти правильно дихати. Якщо людина, яка працює в ефірі, навчиться правильно дихати й розставляти паузи, то вам точно цього дихання вистачить до кінця речення, і слухач зрозуміє, що ви хотіли сказати. Також, коли працюєш в ефірі, варто пам’ятати про рівну спину і відкриту грудну клітку – це буде спонукати вас добре звучати в ефірі.
– Що, на вашу думку, найскладніше в роботі радіоведучої?
– Найскладніше побороти своє хвилювання і страх. Тому що страх сковує, дихання стає утрудненим, є певні перепони. Треба не боятися. Є таке правило: якщо тобі страшно – бий першим. Воно дуже метафоричне. Тобто якщо тобі страшно, потрібно починати читати, говорити, робити те, що ти мав би робити. Також дуже складно вміти імпровізувати. Треба мати добру інтелектуальну базу, вміти жартувати, бо за кожним жартом, якщо він вдалий, стоїть велика праця, за кожним експромтом – велика підготовка. Для радіоведучого також важливо працювати над собою, не лінуватися. Насправді це як у спорті: якщо ти не тренуєшся, не тренуєш свого мозку, то завтра в ефірі можеш бути просто нецікавим. Також варто пам’ятати, що ти маєш не дуже багато інструментів. У тебе є лише твій голос, слово і музика, яка є заставкою чи перебивкою. Дуже мало. Тебе не бачить слухач, ти маєш так «захопити» його вухо, щоб він не перемкнув хвилі й не попрощався з тобою завчасно. Робота на радіо насправді не є такою простою, як здається.
– Яке ваше бачення розвитку радіо як ЗМІ?
– Я думаю, що радіо буде завжди, тому що це фонове медіа. Ми його слухаємо, коли щось робимо. Тепер є хвиля, коли так усього багато, що люди вибирають собі «нішеві» радіостанції. Скажімо, в тій же Польщі, у Вроцлаві, є близько 50 радіостанцій. Я думаю, що таких «нішевих» радіостанцій у нас в Україні з’являтиметься щораз більше, як і слухачів. Побільшає інтелектуальних радіостанцій, як-от «Радіо SKOVORODA» чи радіо «Аристократи».
– У чому, на вашу думку, полягає відмінність радіо десять років тому і нині?
– Технологічно стало легше. Більше відповідальності з’явилося. Ми вже мусимо думати про авторське право. Мені здається, більше уваги надають формату – якого плану музика чи інформація. Я думаю, що структурованішим стало розуміння аудиторії. Також чіткіше стали розуміти, що таке насправді бренд радіо, яка його місія, за чим і чому слухачі «ходять» до нас. Радіо, попри те, що воно має у своїй основі розважальний контекст, усе-таки береться за серйозні теми, тому що цього вимагає ситуація в країні. Змінюються сенси, і змушене змінюватися радіо. Щодо самого оформлення, то я б не сказала, що воно істотно змінилося. Ну, і за десять років змінилася я, яка колись прийшла туди не дуже досвідченою журналісткою, а потім уже знала трошки більше. Тому і для мене радіо змінилося.
– Що вам подобається і не подобається в сучасних радіостанціях?
– Подобаються динаміка, драйв, розмаїття, українська особливість – стараємося формувати своє. Не подобається, що багато ведучих не готуються до ефіру, і це чути, а отже, не подобаються поверховість деяких розмов і одноманітність новинного контенту. Також не подобається, що радіоредакції, новинні щораз більше тяжіють до формату запису з телефону своїх інтерв’юйованих. Я вважаю, що журналіст повинен мати «живе» спілкування з тим, про кого він пише.
– Чи є на теперішній момент проблема кваліфікованих кадрів на радіо?
– Така проблема є не тільки на радіо, а й у журналістиці загалом. І вона дуже широка, комплексна, така, що залежить від усіх учасників процесу: викладачів, студентів, роботодавців, редакції. Тобто редакція мусить чітко сформулювати запит – якими вона хотіла б бачити своїх працівників. Викладачі мали б дуже добре орієнтуватися в сучасних тенденціях, швидко пристосовуватися до того, як динамічно змінюється медійний простір. Студенти мали б бути більш чіткими, розуміти, що це їхня справа і пріоритет – стати фаховими людьми завтра. Не чекати, що хтось тебе навчить, а робити все для того, щоб використати всі можливості.
– Практика чи теорія – що важливіше для журналіста?
– Для журналіста найважливіше вміння поєднати це. Тому що без теоретичних знань ми не зможемо практикуватися якісно. Не усвідомлюючи, як це все працює, що було до того, як започатковувалося радіо, як воно видозмінювалося, не розуміючи, що таке жанри, як вони трансформуються, ми не зможемо на практиці в редакції просто інтуїтивно це зробити. Навіть більше, я вважаю, що журналісти мають бути спеціалістами широкого профілю – це насправді складно, але реально.
– Що для вас означає радіо?
– Радіо – це енергія великої спокуси і любові. Великої спокуси, бо ти точно хочеш сісти за цей мікрофон і сказати дещо важливе людям. І великої любові, бо ти сподіваєшся, що вони точно оцінять те, що ти робиш, і будуть тебе пам’ятати й чекати твого ефіру.
