Скільки би львовознавці не вивчали старовинний і вічно молодий Львів, все одно весь час знаходяться якісь «білі плями», тобто невивчені місця в його історії. Так сталося зі старовинними ліхтарями, які прикрашають центр міста Лева. Здавалося б, ці височезні свідки історії завжди у всіх на виду, а значить, вже добре вивчені і описані науковцями. Парадокс, але це не так! Адже, як виявив студент V курсу Національного університету «Львівська політехніка» Дмитро Мойсеєнко, ні в Інтернеті, ні у друкованій літературі про ці ліхтарі досі не було ані рядочка.
Зацікавившись старовинними ліхтарями ще три роки тому, Дмитро так досконало, з науковою скрупульозністю вивчив предмет, що цього року вже провів кілька екскурсій на тему ліхтарів для львівських гідів. А ще хлопець написав велику статтю, де виклав усі етапи свого дослідження, – з картами, схемами, візуалізацією. Була і робота в архівах, листування з Віденським технічним музеєм, співпраця з Львівським комунальним підприємством «Львівсвітло», міським управлінням охорони історичного середовища, консультації з профільними фахівцями… У подальших планах Дмитра – довести до пуття стару історію із невдалою реставрацією 13 ліхтарів, демонтованих 2015 року з проспекту Свободи. А також відновити хоча б один унікальний ліхтар з тих, що стояли сто років тому перед Львівським залізничним вокзалом.
– Як почалося ваше захоплення ліхтарями? І чому саме ліхтарі?
– Три роки тому я зацікавився історичними фотографіями, зокрема вивчав історичні фото свого будинку, вулиці. На різних світлинах мені впадали у вічі саме ліхтарі. Почав шукати інформацію про них в Інтернеті і… мені не вдалося знайти жодного рядочка! Я зрозумів, що цю тему ніхто не досліджував і почав сам досліджувати. Мені тоді було 17 років, я був на першому курсі Львівської політехніки.
Тож я почав «копати», шукати інформацію. У тому числі шукав в архівах. Спочатку це було щось аматорське, а потім вилилося у щось серйозне, в тому числі у співпрацю з Львівською міськрадою. Мені було приємно, що моє зацікавлення знайшло позитивний відгук у очільниці управління охорони історичного середовища Лілії Онищенко.
Основним моїм інтересом були саме ліхтарі 1909 року, які є на проспекті Свободи. 14 метрів заввишки, тому я їх класифікував як надвисокі ліхтарі. Вони, як на мене, є найбільш масовими і найбільш цікавими з точки зору популяризації. Тому що у них є і прив’язка до Відня, і прив’язка до сецесії, і одночасно прив’язка до сьогодення. Комусь здається, що ліхтарі виглядають як щось відокремлене від навколишнього середовища, але насправді вони тісно з усім переплітаються, – починаючи від трамвая (бо це електрифікація міста) і закінчуючи тим самим віденським сецесіоном, і теорією культури, архітектури і стилю.
– Ви проводили екскурсії для львівських гідів. Що їх найбільше цікавило?
– Я був здивований тим, що найбільш цікавий для них був радянський період і адаптації, які ці ліхтарі мали протягом цього періоду. Це була екскурсія в межах Днів сецесії, я її провів на замовлення Львівської міськради, Бюро спадщини. Але я не є екскурсоводом. Я просто хочу привернути увагу людей до теми старих ліхтарів. Вважаю, їхня історія є достатньою, щоб вони стали своєрідним об’єктом культу. Щоб вони набули культурної цінності на рівні таких візитівок Львова, як Оперний театр, площа Ринок, бруківка тощо.
– У статті ви пишете, що створили карту розміщення ліхтарів…
– Моє дослідження почалося з того, що я переглядав історичні фотографії, бачив ліхтар 14-метрової висоти і наносив його розташування на карту Львова. Отримав мережу точок у Львові, де стояли такої висоти ліхтарі. Зараз у цій мережі щонайменше 121 точка, тобто щонайменше 121 ліхтар періоду 1909−1939 років. Ці ліхтарі мали шість різних декоративних варіацій – залежно від їхньої віддаленості від центру. Розміщення ліхтарів тоді відбувалося за чіткою логікою. Зокрема, на перехресті вулиць ставили ліхтар із певною формою п’єдесталу і двома світильниками, а просто по вулиці – з одним світильником. За такою логікою розміщені ліхтарі на проспекті Свободи, перед пам’ятником Шевченкові тощо.
Повний текст матеріалу – на сайті газети «Високий Замок».
