Євгенія Андріїв – талановита двадцятирічна дівчина, яка добре знає, куди рухається й чого найбільше прагне. Вона навчається на кафедрі журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки. Зараз проходить практику, пише дипломну роботу та багато часу присвячує навчанню. А крім того, дівчина захоплюється музикою, записує кавери пісень, й активно займається спортом. Говоримо з Євгенією про те, як вона все це встигає і чому музика важлива, особливо під час війни.
– Євгеніє, коли ти відчула, що спів, музика – це «твоє»?
– Насправді мені завжди подобалося співати, як то кажуть, за будь-якої погоди. До того ж хороша музика допомагає жити. Професійно ніколи не займалась і ніде не виступала, тому, звичайно, досвіду не мала. Та я завжди знала, що у мене є слух. Звісно, не можу порівнювати себе з людьми, які професійно цим займаються, знають усі технічні прийоми, але кожен, хто чув, як я співаю, казав, що у мене гарно виходить. Одного разу я опублікувала коротке відео, на якому співаю, і після цього зі мною сконтактувалися двоє хлопців, які до того записували кавер-версії пісень, та запропонували підготувати спільно з ними ще одне відео. Я тоді дуже хвилювалася, адже для мене це був вихід із зони комфорту, та все ж погодилася – і не пошкодувала. Пісня всім дуже сподобалася, було багато коментарів і поширень, тоді я відчула велике піднесення й зрозуміла, що хочу, щоб мене почуло ще більше людей.
– Хто тебе підтримував?
– Усю підтримку та віддачу я відчувала від своєї аудиторії. Вона мене мотивувала й надихала. Відгукувались усі, починаючи від батьків і закінчуючи незнайомими людьми з інстаграму.
– А чим ти надихаєшся? І хто твій кумир?
– Я надихаюся своїми успіхами. Такого ж поняття, як кумир, у мене немає. Мені подобається багато виконавців і їхня музика. Але я вчуся надихатися власними результатами.
– Чула всі твої кавери, вони чудові! А чи думаєш над власними піснями?
– Дякую за гарні слова! Мені здається, що неможливо задумуватися чи не задумуватися над власними піснями, адже творчість не запрограмований механізм, а політ думки та натхнення – ти сідаєш і пишеш, коли це відчуваєш. Щоб написати пісню, треба пережити якусь емоцію чи подію, і, власне, зі мною так і сталось. У перший день війни, о 5-й годині ранку, я взяла на п’ять хвилин гітару до рук і тоді написала приспів до моєї першої пісні. Згодом, коли побачила фото з Бучі, склала вже куплет. Насправді було страшно ділитися своєю піснею з аудиторією, бо таке враження, наче оголюєшся перед тисячами людей.
– У тебе багато пісень про біль, війну та нашу перемогу. Як війна вплинула на твою творчість?
– Власне, я зараз слухаю лише такі пісні. Тому й співаю, пишу тільки на цю тему, іншу музику слухати не можу. Під час війни я написала свою першу пісню, бо хотіла трансформувати кудись свої емоції, і в мене вийшла перша пісня, яка сподобалася багатьом людям. Я сумнівалася, чи потрібно це комусь, але коли почула подяку, то зрозуміла, що люди потребують підтримки і що кожен має воювати на своєму фронті, тому вирішила, що буду музичною обороною. Мені ставало від цього легше. Музика й спорт – моя найбільша розрада на сьогодні.
– Ти дуже гарно граєш на гітарі. Чи навчалась у музичній школі?
– Я ніколи не навчалася грати професійно. Гітару в сусідів позичила у перший день карантину. Мені дуже подобається цей інструмент, тому я сама за допомогою ютубу навчилася грати. Мені є ще чого вчитись, але базові акорди вивчила й пісні можу грати.
– Як думаєш розвиватися надалі? Чи є якісь ідеї, побажання та цілі?
– Наразі нічого не можу сказати, бо дуже непевний час. Доки маю змогу співати – співаю. Надіюся якнайшвидше побачити мирне небо над нашою країною. Коли це станеться, буду щось планувати. У мене немає якоїсь музичної цілі, але відчуваю, що в майбутньому зроблю щось велике та масштабне. З кожним днем моя аудиторія зростає, і це не може не тішити.
– Твої пісні дуже емоційні. Як тобі вдається відчувати кожну пісню?
– Дякую. Я не знаю, як це можна пояснити. Просто завжди роблю так, як підказує мені серце, люблю музику й знайшла себе в ній. Сподіваюся, так буде завжди!
