З початку вторгнення Росії на територію України багато людей змушені були покинути свою домівку та виїхати до сусідніх країн. За даними ООН, Україну вже залишило близько 3-х млн людей. Більшість наших громадян їдуть до Європи як біженці. Їхня кількість щодня зростає. Люди шукають прихистку в Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії та Молдові. Переважно це жінки та діти, а також іноземці. Серед біженців є чимало студентів, серед них і з Львівської політехніки.
– Я покинула Україну на четвертий день війни, 28 лютого 2022 року. Моя мама їхати за кордон не захотіла, залишилася в Рівному разом зі старенькою бабусею. Мені дуже пощастило, оскільки завдяки знайомим подруги я опинилася в автобусі, який перевозив у Чехію сім’ї українців, які там працюють. Опинившись на залізничному вокзалі, я була шокована побаченим: там стояла паніка, навіть у повітрі відчувався страх. Автобус довго не міг припаркуватися через шалений натовп людей та велику кількість автобусів. Коли мій нарешті приїхав, багато людей просто кинулися до нього і просили взяти їх. Водій відмовив їм та ввічливо і терпляче пояснював, що всі місця зарезервовані. У цей час пролунала повітряна тривога, і ми всі змушені були вийти з автобуса. Після закінчення сигналу тривоги пасажири почали займати свої місця та помітили на останньому ряді сидінь іноземця, який заховався з надією виїхати за кордон…
У самій дорозі труднощів не виникало. Кордон із Польщею ми перетнули порівняно швидко. Зараз я проживаю у чеській сім’ї, у місті Оломоуці, у триповерховому приватному будинку, де мені виділили окрему кімнату. Умови проживання хороші, маю все необхідне, до мене тут ставляться як до рідної.
Другий тиждень поспіль навчаюсь онлайн. До навчання активно, а тепер у вільний час волонтерю на складі з гуманітарною допомогою, куди добрі люди приносять речі для українців та наших бійців. Частину цих речей забирають біженці з України, які приїхали сюди, а більшість речей відправляють в Україну. Хоч я і в безпеці, але дуже сумую за домівкою та рідними, з якими щодня на зв’язку. Стежу за всіма новинами з України та сильно переживаю за все. Мрію повернутися додому, однак зараз не можу сказати, коли це станеться, – розповідає студентка другого курсу кафедри прикладної лінгвістики Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Олександра Годунко.
Думками про свій вимушений переїзд за кордон також поділилася студентка третього курсу кафедри прикладної лінгвістики Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Марія Окуневич:
– На початку війни я разом зі своїми знайомими виїхала в Чехію. До кордону ми добиралися машиною, далі – автобусом. На кордоні були великі черги, тому перетин зайняв близько 12-ти годин. Завдяки хорошим знайомим нам пощастило з житлом, умови дуже хороші, ставлення до нас також прекрасне. Коли я приїхала в Чехію, то була приємно здивована, що тут на кожному кроці майорять прапори України. Вільного часу практично не маю, позаяк більшу його частину витрачаю на навчання онлайн та пошук роботи. Можливості волонтерити наразі, на жаль, не маю, однак як можу, так допомагаю Україні фінансово. Дуже сумую за домівкою, іноді навіть шкодую, що поїхала. Декілька разів я вже поривалася повернутися додому, однак батьки просили мене залишатися там, де безпечно. Сподіваюся, що скоро повернуся додому, адже дуже сумую за рідними, друзями та домівкою.
Втішно, що мої респондентки з нетерпінням чекають повернення додому. Безумовно, це треба зробити, адже саме сучасна молодь, яка відіграє провідну роль в розбудові держави, повинна втілювати в життя національну ідею. Отож ми з нетерпінням чекаємо із закінченням війни повернення нашої молоді в Україну. Як-не-як, людина не може почувати себе щасливою на чужині, коли її рідні та Батьківщина в біді. Бо хто, як не ми, дбатимемо про безпеку своєї держави?