17–18 лютого відбулася прем’єра благодійної вистави «Камінний господар» Народного театру-студії «Хочу» Народного дому «Просвіта» Національного університету «Львівська політехніка». Один з акторів, який зіграв роль головного героя п’єси Дона Гонзаго, командора іспанської армії, наш випускник Роман Музика згодився розповісти про свій шлях у театральній діяльності, а також поділився враженнями від роботи на сцені та планами на майбутнє.
– За якою спеціальністю ви навчались у Львівській політехніці?
– Я навчався в Інституті комп’ютерних наук та інформаційних технологій за спеціальністю «системи штучного інтелекту».
– Як ви потрапили до трупи Народного театру-студії «Хочу»?
– Це був 2018 рік. Щороку до карантину відбувалась урочиста посвята у студенти, і я дізнався, що буде можливість для двох представників інститутів прочитати текст присяги першокурсника. Вибір студентів для цього дійства проводили через прослуховування перед журі, в результаті якого обрали мене і ще одну дівчину. На той час ми не знали, хто саме нас оцінював, але, як пізніше дізналися, це були головна режисерка театру Анастасія Непомняща, директор Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки Степан Шалата, його заступниця та інші керівники колективів. Мене відразу запросила пані режисер стати актором театру, але я тоді все-таки більше думав про навчання і не збирався ставати частиною ще одного творчого колективу, зважаючи, що ще недавно закінчив музичну (ЛДМШ № 2 ім. Колеси) та художню (ЛДХШ ім. Новаківського) школи. За два тижні я дізнався від знайомої про відбір до театру, тож вирішив із цікавості прийти. Я потрапив на ознайомче прослуховування, там розповів про себе та свою творчу діяльність, і з того дня мене залучили до театрального мистецтва.
– Яка була ваша перша роль?
– Узагалі театр не лише ставить вистави, а й проводить різноманітні виступи, конкурси та інші заходи у Політехніці. Пам’ятаю, мій перший виступ від імені театру був на концерті, присвяченому 10-річчю Народного камерного оркестру «Поліфонія» в Латинському кафедральному соборі, де грали запрошені гості зі Словаччини – камерний оркестр Musica Juvenalis. Я і моя колега по сцені вели цей захід. А от перша театральна постановка, в якій я взяв участь, – італійська комедія «Моя професія – синьйор з вищого світу». Ця вистава була присвячена 30-літтю Народного театру студії «Хочу», де зібралися майже всі випускники нашого театру та запрошені гості, тож мій дебют був досить хвилюючим для мене.
– Як ви готуєтеся до ролі та як довго триває цей процес?
– Задля хорошої вистави потрібно багато працювати. Це забирає весь мій вільний час. Наша режисерка Анастасія Непомняща каже, що нам завжди треба прагнути до найкращого результату, тому щоразу ми собі ставимо певну планку, яку мусимо перескочити. Для чого це взагалі потрібно? У принципі, ми могли б себе позиціонувати як аматорський театр для людей за інтересами, проте кожен відчуває, що може більше, та й працюємо ми в ньому під керівництвом професійної акторки та режисерки, тож і вимоги вищі. Фактично межа між такими поняттями, як аматорський чи професійний, стирається, різниця залишається хіба в забезпеченні. А любов до мистецтва і ті емоції, що ти даєш людям, – це якраз найголовніше. Мені як акторові потрібно розпланувати, що я робитиму на сцені, подумати про те, що відбувається з моїм персонажем в емоційній, фізичній сферах, у сфері взаємин між мною і партнерами, що також беруть участь у грі, які будуть мої реакції та пристосування. Це потрібно дуже чітко підбирати з огляду на запропоновані обставини сцени, які пояснює режисер на початку, щоб зробити актора яскравим у дії. Ми працюємо для того, щоб дійти до такого рівня, коли немає різниці між людиною, яка грає певну роль, і самим персонажем. Передати людям ті емоції і той настрій, що закладений у виставі, щоб глядач відчув і зрозумів те, що ми хочемо донести, – дуже складний і часозатратний процес, який потребує клопіткої роботи та концентрації.
– Які аспекти театральної роботи ви вважаєте найважливішими?
– По-перше, це цікаве режисерське вирішення сцен. Основне завдання режисера – подати все так, щоб людина, яка прийшла на виставу, розуміла, що відбувається на сцені, але й щоб паралельно це змушувало її задуматися над тим, що вона сьогодні побачила. Тямущий режисер – це не лише хороший сценарист, а й психолог, який може тобі підказати, як твій персонаж має поводитись, які його емоції, яка його присутність на сцені. По-друге, це побудова атмосфери вистави. Голосова подача, музичне оформлення, аудіо- та візуальний ряд, костюми й вигляд сцени, світло – все це є натюрмортом смаків, які підкреслюють акторську гру та режисерське рішення. Останнім часом можемо бачити, як з розвитком театрального мистецтва в сучасних постановках деколи дозволяють зайвого. Це теж є питанням смаку, але для мене театр – передусім естетична і художня сфери життя, які мають високі цілі розвитку особистості людини. Я не хочу бачити нічим не виправданий «бруд» у театрі, тому що люди бачать його щодня на вулиці, їм цього досить. Люди приходять до театру побачити щось вище, щось, що спонукає бути кращим, зрозуміти, що межі ми виставляємо собі самі й тільки ми їх можемо посунути. Театр показує правду життя, і саме під час вистави вона має бути загострена до максимуму. По-третє, це хороша акторська гра. Багато факторів залежить від світогляду, від відчуття мистецтва, естетики, і потрібно під себе свою роль підлаштувати, але так, щоб це був не «ти в ролі», а конкретний персонаж. Важливо знайти оцю лінію відгородження між собою і героєм, тому що дуже часто буває так, що ви граєте якогось персонажа, чиї цінності не збігаються з вашими. Головне в такій ситуації – побудувати свою роботу так, щоб твої внутрішні переконання не заважали виконати поставлене завдання, чого від тебе чекають режисер і твоя трупа.
– З якими викликами доводилося стикатись упродовж роботи в театрі?
– Для мене певний час було проблемою осмислити емоційну площину театрального мистецтва. Пам’ятаю, як ми привезли до Києва виставу «Тричі мені являлася любов» про Івана Франка та три його любові і грали на камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Франка для запрошених режисерів та акторів київських театрів. У мене була роль молодого письменника, і мені було дуже тяжко зрозуміти, як зіграти на сцені справжню любов, як я можу побачити у своїй партнерці ту, кого любив Франко. Тоді на обговоренні вистави я почув дуже важливу річ, що дала мені відповідь на моє запитання. Якщо ти когось любиш, то не кажи ніяких слів, замість тебе все скажуть твої очі. Емоцій головою не зрозумієш, їх потрібно відчути, і тільки тоді ти зможеш це передати на сцені. Насправді непросто було перемкнутися від матеріалістичного та раціонального осмислення того, що відбувається на сцені, до більш ефемерного відчуття, тих емоцій, тих сенсів, які ти маєш передати. Також варто згадати, що було важко робити власний переклад сценарію до вистави Мартіна Мак-Дони «Каліка з острова Інішмаан». Як такого офіційного українського сценарію не було, тому, купивши оригінальний текст в інтернеті, я перекладав його з англійської мови на українську, підшукуючи такі українські відповідники ірландських слів і фразеологізмів, щоб дати глядачеві розуміння деталей та відчуття перебування на Богом забутому острові, відрізаному від цивілізації.
– Як вам вдавалося правильно розподіляти час між захопленням театральним мистецтвом і навчанням? І які успіхи з цим тепер?
– Мені було непросто поєднувати роботу, навчання і театр, бо тоді не залишалося часу навіть на сон, тому що ти постійно перемикаєшся між завданнями і всюди на тобі лежить велика відповідальність. Спершу я розподілив свої пріоритети так: навчання – це основна мета, з якою я вступив до Львівської політехніки; робота – наступний обов’язковий елемент, а театр – ніби просто для себе, як хобі. Однак вийшло так, що я побачив цей взаємозв’язок між моїм хобі та професійною діяльністю, тому театр став теж невіддільною частиною мого життя. Театр дає мені задоволення та насолоду. Колись мені сказали, що мистецтво – це є річ «фанатично-наркоманна», бо вона тебе затягує, і надалі ти не можеш почуватися повноцінною особистістю без неї, без тих емоцій, які ти даруєш людям і отримуєш взамін. Діяльність у театрі мені дуже пригодилася в житті. У сфері навчання вона допомогла мені стати активним студентом, членом профбюро і старостою групи, а також навчила розуміти всі речі, що стосуються роботи в команді, презентацій, комунікацій, зчитування настроїв і побажань студентів та викладачів. На роботі ці навички теж доволі затребувані, і, користуючись ними, я можу досягати поставлених цілей.
– Чому після завершення навчання в університеті ви лишились у трупі?
– Передусім поки що я не планую завершувати навчання, бо в мене є ідеї щодо моєї подальшої співпраці з університетом. А у трупі залишаюся через те, що ми стали свого роду сім’єю, розуміємо одне одного з півслова. До нас щороку приходить багато нових талановитих молодих людей, вони швидко розвиваються завдяки колективу, який тебе підтягує до свого рівня. Тому ми ставимо щораз складнішу виставу на нових сценах, на нових локаціях, шукаємо нові цікаві рішення. За ці роки в мене з’явилися люди, які мають такі самі погляди на певні важливі речі, з ними можна обговорити будь-яке питання. Я знаю, що вони мені завжди допоможуть, тому що ми з ними, як то кажуть, не один пуд солі з’їли. Я дістаю насолоду від роботи з цими людьми, бо не так і просто знайти своє середовище, свій колектив, який буде тебе відчувати, розуміти й підтримувати. Театр – це єдиний організм з головою – режисером. Важливі взаєморозуміння та мікроклімат у колективі, бо якщо з цілої трупи хтось один зіграє прекрасно, а всі інші – погано, то це не є добра вистава. І це не означає, що цей один – хороший актор. Це означає, що не проведено відповідної командної роботи.
– Нещодавно ви зіграли головну роль у новій виставі «Камінний господар». Поділіться своїми враженнями від підготовки до спектаклю та процесу гри.
– Наше перше знайомство з «Камінним господарем» відбулося ще два роки тому. Ми читали цю п’єсу на вибір і зацікавилися нею. Нас вразило те, як майстерно Леся Українка описує у своїй драмі всі взаємозв’язки між людьми, емоції та внутрішні переживання і накладає їх на не менш захопливий сюжет. Сама п’єса дуже гарно, чітко, вдумливо написана, і ставити такі твори на сцені надзвичайно цікаво завдяки можливості творчого волевиявлення. «Камінний господар» – це яскравий приклад історії про те, що егоїзм завжди стикається з таким самим егоїзмом, і карма зрештою є справедливою до всіх. Любов, якою так необачно грався Дон Жуан, зіграла проти нього ж. Ми трішки змінили основну канву, бо оригінальний задум Лесі Українки полягав у перемозі камінного, консервативного принципу, усталених норм над роздвоєною душею егоїстичної жінки Донни Анни, а через неї – у перемозі над волею «лицаря волі» Дона Жуана. Ми змістили основні акценти до тієї тези, що «Камінний господар» – це вистава не про кохання, а про його відсутність і наслідки цієї відсутності. У 2023 році ми показували тільки одну дію. Спочатку поїхали з нею на обласний фестиваль-конкурс театральних колективів «Театральне Надбужжя», виграли там гран-прі, отримали дуже багато схвальних відгуків і зав’язали кілька нових знайомств. Потім з нашою виставою ми були запрошені як зразковий колектив для проведення майстер-класу на обласному семінарі-практикумі для керівників театральних колективів, де обговорили можливу колаборацію з акторами інших театрів. І вже цього року ми поставили цю виставу 17 і 18 лютого в новому залі, який орендували конкретно до цього виступу, і за ці два дні постановка «Камінного господаря» справила справжній фурор. Зал був переповнений, місць на всіх не вистачало, тому ми доставляли стільці. Хоча в нас усі вистави благодійні і квитків ніяких немає, нам вдалося зібрати 46 000 гривень, які ми передали Центру збору гуманітарної допомоги Львівської політехніки для ЗСУ. Це було чудово. Я думаю, що далі буде ще більше.
– Які вистави найближчим часом планує ставити ваша трупа?
– Готуємося до конкурсу читань творів Тараса Шевченка та до літературно-мистецького вечора, присвяченого 210-й річниці від дня народження Тараса Шевченка в Національній філармонії ім. Скорика. Щодо постановок, то ведемо роботу над виставою «Вісім люблячих жінок» Робера Тома. У наших планах – ставити такі вистави, яких до нас у Львові ніхто не ставив і які допоможуть нам вийти ще на вищий рівень. Також зараз пропрацьовуємо варіанти міжнародних конкурсів, щоб поділитися нашим мистецтвом з більшою кількістю людей. Трішки забігаючи наперед, зроблю маленький тизер: на горизонті в нас вистава за твором «Політ над зозулиним гніздом» Кена Кізі, яку всі знають за фільмом, що здобув п’ять премій «Оскар», де зіграв прекрасний Джек Ніколсон. Ми хочемо приурочити цю виставу до 35-ліття Народного театру-студії «Хочу». Думаю, цього року це має бути просто стрибок на дві голови вище, ніж зазвичай, бо загалом кожна наступна наша вистава складніша в репертуарі. Нам треба буде мобілізувати всі свої внутрішні енергетичні сили та наш час, щоб це зробити, але я вже відчуваю насолоду від цієї роботи, тому що знаю, що зі мною буде працювати моя улюблена команда: мої колеги та моя режисерка.
– Як, на вашу думку, можна ефективно залучати більше студентів Політехніки до театральної діяльності?
– Щоразу, коли до нас приходять студенти, ми питаємо, звідки вони про нас дізналися. Більшість відповідає, що з наших соцмереж, проте для них самих було відкриттям те, що у Політехніці є театр. Думаю, треба поліпшити взаємну комунікацію, бо хоча тепер ми вже ведемо свої сторінки на цифрових платформах, та не маємо доступу до загальних джерел інформації університету, щоб заявити про себе там. Ми маємо свою мережу, де розсилаємо повідомлення знайомим, однокурсникам, одногрупникам, але для людей, які тільки-но долучаються до ком’юніті Політехніки, є лише сайт. Я вважаю, що це можна організовувати через співпрацю з Центром комунікацій. Ми можемо говорити про проведення набору до театру, давати анонси на наші п’єси та посилання на ютуб-канал з відзнятими виставами у вільному доступі, тож будь-хто може подивитися, зацікавитися і написати нам на електронну пошту. Також ми проводимо великі внутрішньоуніверситетські заходи, до нас часто приїжджають закордонні гості, тож ми ще й організовуємо такі події, і це своєрідна реклама нашого театру. Ми можемо частіше наголошувати в соціальних мережах Політехніки на тому, що є такий колектив, який забезпечує проведення різноманітних івентів та активно залучає всіх охочих до цієї справи.
– Які можете дати поради акторам-початківцям?
– Найголовніше – не боятися відкритися. Є люди, які приходять дуже скованими, і в них багато часу йде на те, щоб розкритися. Треба розуміти, що коли ти щось не так скажеш, то нічого страшного не станеться. Це робочий момент, потрібно просто бути готовим до того, що ти будеш спілкуватися з іншими людьми і що тебе можуть не сприйняти, а якщо не сприйняли, то знайти чим зацікавити. Якщо ти прийшов на прослуховування в театр, то люди, які тебе оцінюють, потенційно на твоєму боці. Нові актори потрібні завжди. Можливо, саме ти і є той типаж, якого режисер шукає для своєї вистави. Якщо ти вважаєш, що тобі бажають провалу, то все якраз навпаки: всі вболівають за те, щоб ти розвинув свої навички і став новим Леонардо Ді Капріо чи Крістіаном Бейлом.
