Для випускниці Інституту права психології та інноваційної освіти, а нині викладачки Технологічного фахового коледжу Національного університету «Львівська політехніка» Катерини Баран волонтерство вже давно не новина. За її плечима десятки доброчинних акцій, освітні виставки, проєкти, ярмарки та чимало волонтерських ініціатив. Від початку повномасштабної війни Катерина допомагає переселенцям та військовим, а Львів упевнено називає великим волонтерським центром.
Поговоримо з Катериною про те, чим сьогодні можна допомогти, як не вигоріти і не втратити віру та чому Україна неодмінно переможе в цій війні.
– Розкажіть, яким був ваш шлях у волонтерстві, адже ви брали участь в організуванні багатьох проєктів ще задовго до війни. Що вас до цього спонукало?
– Справді, я почала волонтерити ще 6 років тому, коли познайомилася з Юлією Соломко, яка вже тоді активно займалася доброчинством. Її приклад надихнув до цього й мене. Донині ми з нею спілкуємося, дружимо й працюємо, як волонтери, незважаючи на те, що в кожної з нас є основна робота. Разом нам вдалося організувати багато різних акцій, всі навіть важко буде перелічити. Але одними із найпотужніших були – «Серце для Миколи» і «Запам’ятайте нас красивими». Їх я досі згадую з особливим трепетом. Щодо першого проєкту, тоді спільним зусиллям багатьох небайдужих людей вдалося врятувати життя 49-річному чоловікові. Микола потребував термінової пересадки серцевого клапана, а це дуже дорога й складна операція, мало того, чимало лікарень відмовлялися оперувати. Тоді до акції долучився практично весь Львів, адже по всьому місту, по всіх церквах проводили доброчинні ярмарки, ми отримували підтримку звідусіль. Тоді за 2 тижні вдалося зібрати необхідну суму й знайти лікаря, який погодився оперувати. Дотепер Микола не перестає дякувати нам за те, що живе.
Благодійний проєкт «Запам’ятайте нас красивими» був покликаний привернути увагу громадськості до проблем людей літнього віку, зокрема тих, які проживають у Львівському геріатричному пансіонаті. До цього проєкту також приєдналися мої студенти – майбутні перукарі-візажисти. Разом із нами вони приїхали в пансіонат і робили жінкам зачіски, макіяжі, чоловікам – стрижки. Після цього наш фотограф проводив фотосесію, а всі ці світлини згодом представили на виставці. Це був дуже душевний день, адже окрім цього, ми багато говорили з мешканцями пансіонату, разом співали, пригощали їх солодощами. Ці два проєкти я дуже люблю й завжди з радістю про них згадую.
– Як щодо волонтерства під час війни, розкажіть чим саме ви зараз займаєтеся та як допомагаєте?
– Скажу відверто, я до останнього не вірила у можливість повномасштабної війни. У сучасному світі це здавалося чимось нереальним. Та 24 лютого я прокинулася від того, що у Львові лунали сирени… Від цього дня війна почалася й для мене. Перші кілька днів я провела не в місті – такий великий був тоді мій страх. Проте за чотири дні зрозуміла, що не можу просто сидіти, а зобов’язана щось робити. Я чітко усвідомлювала, що всі ми мусимо об’єднуватися й допомагати один одному, бо війна прийшла в дім не до однієї людини, чи в одну конкретну область, війна прийшла до нас усіх, до кожного українця. Коли я повернулася до Львова, то активно взялася за волонтерство. Спільно із подругою продумали різні способи для того, щоб допомагати якнайбільшій кількості потребуючих. Нам швидко вдалося налагодили логістику отримання гуманітарної допомоги з Польщі. Знайшли склад, куди тепер нам привозять одяг, взуття, продукти, засоби гігієни, дитяче харчування, іграшки та навіть книги. Ми сортуємо все це, а потім відправляємо за потребами, робимо все, щоб наша допомога завжди потрапляла у правильні руки.
Окремо можу згадати про допомогу нашим бійцям. Для них ми також збираємо продукти, одяг та інші необхідні речі. Завжди особливо зосередженні на тому, як все правильно передати, щоб пакунки справді дійшли до наших захисників. Всі добре розуміють, що сьогодні ми, як ніколи, повинні бути разом із ними й всіляко їх підтримувати. Кожне наше добре слово, щира молитва чи звичайний дитячий малюнок потрібні українським воїнам. Бо ми дуже їх чекаємо й віримо, що вже зовсім скоро всі вони повернуться до нас.
– Доводилося чути, що люди втомлюються від теми війни й активність, яка була у перші тижні, поступово зменшується. Як, на вашу думку, навіть після сорокадення війни не втрачати ентузіазму та бажання щось робити?
– Насправді така проблема є, і багато людей сьогодні говорять про втому й вигорання. Навіть психологи підтверджують, що після стану піднесення, ейфорії від допомоги, загального об’єднання, все поступово може піти на спад. Схожа ситуація траплялася й зі мною. Адже коли ти тривалий час дуже активно працюєш, то приходить виснаження, з яким буває важко впоратися. Але тут мене завжди рятує віра. Віра, перш за все, у Бога, у наше військо, наших хлопців і дівчат, які зараз виборюють мир. Я завжди думаю: якщо вони настільки сильні, то й ми не можемо здаватися. Навпаки, нам треба вірити ще сильніше і йти поруч із ними до самого кінця, до самої перемоги. Щоранку я повторюю собі ці слова й вони надихають мене, спонукають працювати далі.
– Що за час війни вразило вас або запам’яталося найбільше?
– Інколи здається, що тебе вже нічого не може вразити чи здивувати. Але коли я вперше побачила кадри з Бучі, Ірпеня. Гостомеля, то мені просто відібрало мову. Це звірства, які навіть важко уявити, здається, що фільми жахів не такі страшні, як ці світлини. Я не можу назвати цих вбивць людьми, бо від людської подоби в них вже нічого не залишилося. Це просто суцільне зло, яке прийшло нас знищити. Ще з дитинства я пам’ятаю, як мені говорили, що ми з росіянами – «братній народ» і маємо жити в мирі. Думаю, сьогодні всі бачать, хто ми один одному. Саме ця жорстокість, вбивства невинних дітей – назавжди залишиться в моїй пам’яті… Але поряд із цим є чимало інших спогадів: про цивільних людей, які так мужньо боронять свої рідні міста, села, про чоловіків, які голіруч зупиняли танки, про стареньких бабусь, які щодня печуть хліб або плетуть маскувальні сітки. Я впевнена, якщо у нас такий безстрашний народ – ми непереможні!
– Чому сьогодні так важливо не бути байдужим, а допомагати, особливо, якщо говоримо про молодих людей і їхню участь у волонтерських ініціативах?
– Думаю, це очевидно, що сьогодні не час для зневіри чи байдужості. Бо війна прийшла в дім до кожного з нас. Моя принципова позиція була і є незмінна – не можна просто сидіти вдома й чекати, що все коли-небудь закінчиться. Сьогодні Львів – це великий волонтерський центр. Майже всі волонтери тепер знаються між собою, всі один одному допомагають і йдуть на зустріч, бо наше завдання – забезпечити якнайбільшу кількість постраждалих усім необхідним. Ми працюємо щоденно й дуже хочемо, щоб у ці складні часи навколо нас ставало трішки більше світла й добра.
Насамкінець Катерина ще раз наголошує, що така сильна нація, як ми, не може програти, а про свій внесок у нашу майбутню перемогу скромно відповідає: «Мені просто подобається робити те, що я роблю, те, що може хоч когось ощасливити».
