Чемпіон XV літніх Паралімпійських ігор у фехтуванні на шаблях, викладач кафедри інформаційних систем та мереж Національного університету «Львівська політехніка» Андрій Демчук у фехтуванні вісім років. Хлопець знайшов себе у спорті після того, як йому ампутували кінцівку. Але життєві труднощі лише зробили нашого героя сильнішим.
В ексклюзивному інтерв’ю ТСН Проспорт Андрій Демчук розповів про здобуття «золота» на Паралімпіаді в Бразилії, плани на майбутнє, зворушливу історію кохання з дружиною та багато іншого.
– Це ваше перше «золото» Паралімпійських ігор. Чи присвятили комусь медаль? І як воно за відчуттями – стати чемпіоном?
– Це не лише моє перше «золото», це взагалі перша моя Паралімпіада і здобуток на Іграх, ну і звичайно це для мене дуже емоційно виснажливо, тому що я на сьомому небі від щастя. Присвятив цю перемогу воїнам АТО. Тим моїм друзям, які загинули у війні зі східним агресором. Дуже хочу, щоб це зло перестало вбивати наших братів і сестер. Дуже сподіваюся, що якось зможемо вирішити цю ситуацію.
– Що вас мотивує тренуватися? Наскільки це важкий процес для Вас?
– Звичайно, що тренувальний процес це є основна і важлива сторона взагалі змагального процесу, тобто, без тренувань не буде якісного виступу на змаганнях. Звичайно, що тренуватися інколи важко, інколи лінь, але в цьому і фішка взагалі життя. Життя це і є боротьба з лінню. Інколи звичайно, що буває перетренованість, перенавантаження, але коли ти бачиш ціль, знаєш, що ти до неї йдеш, то обов’язково все буде добре. Тому я дуже люблю тренуватися. Тренуємося щодня двічі в день. Це дуже важливий процес.
– З якими проблемами стикаєтеся під час підготовки до змагань?
– Є певні проблеми, з якими я стикаюся при підготовці до змагань, але це в більшості побутові, тобто, на жаль, немає можливості в нас повноцінно тренуватися. У Львові наш зал не адаптований для потреб візочників. Є звичайно ідеї спробувати, може з допомогою нашої львівської влади чи київської, і все таки школу першу відкрити в фехтуванні на візках, це зроблять такі діючі спортсмени, як я, Антон Дацко (чемпіон ПІ-2016 з фехтування на шаблях в категорії В – ред.). Це було б дуже показово. Є у нас мрія і будемо старатися їй слідувати.
– Олімпійці сваряться на умови підготовки та фінансування. Від паралімпійців таке рідко почуєш. Невже усе так добре і влаштовує спортсменів?
– Та звичайно, що в нас проблем не менше, або, я думаю, що й більше. Тим більше після того, як в нас, на жаль, пропала можливість тренуватися на Паралімпійській базі в Євпаторії. Проблем у нас вистачає, не знаю, я не буду оцінювати як там здорові спортсмени, звичайно у них також великі проблеми. Мене завжди виховували – менше жалійся, а працюй на те, щоб забезпечити себе сам всім, чим можеш. Тому, надіюся, що все буде добре і всі будуть мати відповідні умови і здорові спортсмени, і паралімпійці. І звичайно, якщо будуть ще кращі умови, то результати будуть лише зростати. Я вважаю, що ми можемо претендувати на топ-рівень у світі в будь-якому виді спорту.
– У вас є кваліфікація тренер-викладач з фехтування. Ви вже готуєте молодих дарувань, чи пробували себе у цій ролі?
– Поєднувати тренерську діяльність і спортивну досить важко, тобто все таки треба концентруватися на чомусь одному і тоді ти можеш досягнути якихось висот. Так, звичайно, я пробував вже давати уроки. Скажемо так, можливо потенційним спортсменам. Мені це подобається і, якщо Бог дасть, то з часом я і тренуватиму. Але наразі я бачу себе лише як спортсмен, принаймні до того, поки не приїду додому, концентруюся лише на цьому.
– Ви ще й кандидат технічних наук. Чи допомагає математичне мислення у спорті? Якщо так, то як саме?
– Математичне мислення, я думаю, не завадить у будь-якій життєвій ситуації. Перш за все варто розуміти, що фехтування – це інтелектуальний вид спорту. Це як, поєднання і фізики, і техніки, і психології. Треба дуже мати високу тренованість. Тут все не так просто, якщо рік-два потренуватися, ти не досягнеш високих результатів, в фехтуванні треба мінімум років десять, щоб почати хоч трішки його розуміти. Сподіваюся, що з часом я зможу досягати ще більших висот, можливо також і на рапірі хотів би показувати вищий рівень.
– Як вам Ріо? Кажуть, що це не дуже хороше місце для туризму.
– Як Ріо, ще сказати не можу, тому що поки готувалися до змагань, на жаль, не відвідували ніякі визначні місця, не гуляли, знаходилися в селищі. Нам кажуть, що тут висока кримінальна ситуація, такий криміналітет трохи розгулює, але я сподіваюся, що ми повернемося цілими і зі всім, з чим приїхали. Дуже віримо, що ми зможемо насолодитися тими красотами. Як на мене, тут дуже гарно, зараз дуже хороший клімат і погода, дуже гарні гори навколо, ну хочеться потрапити на океан, хочеться на Копакабану. Це ті визначні місця, які в Ріо варто відвідати обов’язково.
– Українці наразі дуже пильно стежать за виступами паралімпійців та підтримують наших спортсменів. Чи помітна спортсменам цей підвищений інтерес і чи надає він снаги до перемог?
– Звичайно, всі змагаються для чого? Для того, щоб була велика вболівальницька аудиторія, щоб люди більше дізнавалися про наші види спорту, щоб більше людей з вадами опорно-рухового апарату приходили до нас. Ми працюємо на це і заради цього. Підвищений інтерес дуже тішить, повірте, це те, що мотивує. Після того, як я здобув «золото» в мене не те, що сотні, тисячі повідомлень у фейсбуці, вайбері та інстаграмі. Де мене тільки могли – всюди знаходили. Нереальна кількість чужих людей, які мене вітають, це дуже сильно мотивує. Я тішуся, що, маю в Україні стільки людей, які мене не знають, але готові підтримати.
– Ви займалися футболом. Чи залишився він у вашому житті, чи стежите за футбольними поєдинками і за кого вболіваєте?
– Так, я займався і футболом, і баскетболом два роки, на межі більш такому дитячому, але вже серйозному рівні, по закінченню школи. Звичайно, що я слідкую за футболом, і звичайно, що вболіваю за багатостраждальні «Карпати» свої. Ой, навіть тут в Бразилії декілька днів назад дивився, як вони «Зірці», на жаль, програли. Хочеться, хочеться, щоб грали краще. Не пропускаю майже ніколи будь-яких матчів Ліги чемпіонів, Ліги Європи. Спостерігаю за чемпіонатом України. Я знаходжуся в полі зору того, що відбувається в сучасному футболі і люблю цей вид спорту.
– Знаю, що за «Атлетіко» вболіваєте. Чому саме «матрацники»?
– Ой, «Атлетіко» завжди мені подобалися своєю організованістю в роботі. Їхня сконцентрованість на досягненні результату від захисту і така виваженість в атакуючих діях мені завжди дуже сильно імпонувала і певний клас топ гравців, які приходять в цей клуб. Це не був гранд світового футболу, але вони завжди горді та завжди ладні попсувати нерви будь-кому з топів, тому любив цей клуб, люблю і буду за нього вболівати й надалі в Іспанії та світовому футболі. Звичайно, поки «Карпати» не вийдуть на такий високий рівень.
– Трішки про особисте. Як закохалися у дружину? Це було кохання з першого погляду чи може якась дивовижна зустріч?
– Дружину мою звати Ореста, зустрілися ми в 10 класі, коли я змінив свій Г клас на Б клас, два роки ми вчилися в школі разом. Ми почали зустрічатися ще в 10 класі. Була спочатку симпатія, запропонував зустрічатися. Спробували і зустрічалися 10 років поки не одружилися. Бувають такі періоди, такі історії, що можна дійсно довго зустрічатися. Це та людина, заради якої я живу, та людина, яка мене завжди, чекає дома, коли я їжджу закордон, на змагання. Дуже тішуся, що Бог дав мені її і сподіваюся, що в нас народяться здорові діти, які будуть такі красиві як вона.
– Була така історія, що на турнірі у Польщі ви пожертвували призові хворій дитині. Часто займаєтеся благодійністю?
– Благодійність – це не тема для розмов. Є люди, які допомагають публічно, є люди, які допомагають, ну якось не зовсім анонімно. Якщо є потреба в людей і в мене є можливість, я звичайно що стараюся допомагати. Стараюся це не афішувати, тому що це не той рівень грошей, які можна заробляти. Це не ті гроші, за які навіть реально прожити. Немає де жити мені з дружиною, ми живемо в батьківській квартирі. Сподіваюся, з часом зможу заробити.
– Чи займаєтесь у вільний від спорту час? Яке хобі?
– Вільного часу від спорту в мене майже немає, бо я ще паралельно працюю в Національному університеті «Львівська політехніка» і це мене відволікає. Автоматично я маю можливість відпочити і психологічно і психічно від спорту. Як кажуть, найкращий відпочинок – це переключення уваги. Викладаю, кандидат технічних наук, от вже студенти пишуть, питають коли приїду. Я такий добрий викладач, люблю їх і вони мене люблять, так що взаємністю відповідаємо. Мені дуже приємно. Я дуже сильно дякую своїй кафедрі, яка мене завжди розуміє і часто відпускає, знаходить заміну, для того щоб вести пари. Це ті люди, яких я дуже сильно люблю і поважаю, які також є моєю великою родиною.
– Яку дали б пораду нашим читачам, які втратили віру у себе?
– Я вважаю, що ніхто не може втратити віру в себе, тому що віра в себе – це те, що завжди є. Інколи вона звичайно може трохи підупадати, але в таких ситуаціях потрібно зрозуміти, що якщо я сидітиму і нічого не робитиму, то нічого не зміниться, а можливо навіть і погіршиться. Якщо принаймні спробую щось змінити, буде шанс на ту зміну, тому сидіти і не робити нічого – це найдурніший вчинок, яким можна зіпсувати все своє життя. Раджу всім – піднімайте свої гузні і вперед до роботи, бо як тільки ви дали слабинку, потім прийдеться ще важче, одразу треба брати бика за рога і працювати. Праця зробила з істоти людину, така теорія має право на життя.
Фото із сайту ТСН.uа