Богдан Михайлович Шевців понад 31 рік тому закінчив вечірнє відділення факультету машинобудування Політехніки й отримав фах «Автомобілі і автомобільне господарство». Нині він – генеральний директор компанії «ВЕЕМ-Металавтопром».
До вищої освіти Богдан Михайлович йшов довго, а коли омріяна мета вже була поруч, принесли повістку з військкомату. Лише після служби в армії зміг стати студентом. Мій співрозмовник пригадує, що через роботу не завжди вдавалося відвідувати лекції, але через це спуску на іспитах не було: предмет треба було знати, щоб, за висловом викладачів, «не складати цілий рік». Ті знання нині дуже допомагають вести велику господарку.
Із Політехнічним інститутом Богдана Шевціва пов’язувало не лише навчання. На ЛАЗі, де працював, хлопця примітили і доручили йому стати своєрідним заводським гідом для львівських і зарубіжних гостей. Часто серед них були й студенти інституту, які тут, до речі, регулярно практикувались. Керівні навички здобув на посаді заступника начальника цеху, відтак створив нову для ЛАЗу структуру – службу «ЛАЗ-Сервіс», та покерувати довелося недовго: на початку дев’яностих українська промисловість, як «Титанік», стрімко йшла на дно, втрачаючи свої найкращі світові позиції в машинобудуванні. Руйнувалися галузеві зв’язки, скорочувалося виробництво автобусів, проблемно стало їх збувати. Ті обставини були на руку Росії, тому вона легко витиснула ЛАЗ із ринку, а російські бізнесмени, які його придбали, остаточно знищили.
– Пережити цей період було складно, та й родину треба було годувати, це, власне, й штовхало мене вперед, – говорить Богдан Шевців. – До того ж робота на ЛАЗі не минула даремно: я знав, як організувати промислове виробництво, мав до того здібності. Та все впиралося у кошти. Їх треба було заробити, тому спочатку бізнесував. Власне виробництво розпочинав на орендованих площах, пізніше спільно з колективом (друзі з автобусного заводу й частково моя родина) викупили частину території заводу фрезерних верстатів.
– З чого починали?
– Не повірите. Зі справи, якої дуже не любив на заводі, – автобусних крісел. На початку дев’яностих їх узагалі перестали виготовляти (тоді якраз на ноги «спинався» «Богдан», якому такі крісла були потрібні). Ми вчасно це зрозуміли. Маючи грамотних технологів, роботу освоїли дуже швидко і стали основними виробниками сидінь різних типів. Нині їх виготовляємо для автобусів, тролейбусів, трамваїв, швидкісних потягів. Свої крісла спочатку перевіряємо у власному випробувальному центрі, а тоді – в Сертифікованій лабораторії України.
– Ви останнім часом частіше буваєте у вишах, зокрема і в Політехніці…
– Річ у тім, що Україна втрачає свій трудовий ресурс, бо спеціалісти-конструктори, технологи з великим досвідом йдуть на пенсію. З власного досвіду знаю, що без потрібної виробничої бази складно підготувати добрих фахівців. Ми ж маємо нове обладнання, нові технології, тому готові співпрацювати з вишами. Нам потрібні фахівці нового мислення, добрі аналітики, незакомлексовані, готові брати на себе відповідальність (до речі, ми шукаємо директорів заводів, інженерів-конструкторів, енергетиків). Для студентів, які обрали Політехніку, – це серйозний крок у майбутнє. До речі, вона належить до тих університетів, де вчитися і складно, і цікаво. А ще тут готують особливих фахівців. Один із них – хімік Юрій Карплюк, який очолює наш Стрийський автобусний завод.
– Чи думали колись про власне виробництво?
– Десь у душі – так, бо мав до того хист, бажання, енергію, організаційні здібності. До будь-якої справи намагаюся долучати багатьох людей, та не всі готові брати на себе відповідальність, тому часто доводиться «перти воза» самому.
– Що виготовляє Ваше підприємство?
– Нині виробництво розширюється. Ми виготовляємо понад 100 різних видів продукції. Серед них – автобуси «Карпати», медичне обладнання (одними з перших в Україні освоїли виробництво нових, регульованих з пульта, ліжок, спеціальні матраци, товари народного вжитку. Виготовляємо й ручні півтораметрові підіймачі на півтори тонни вантажу й для працюючих інвалідів, різні тренажери для відкритих спортивних майданчиків, деталі і комплектуючі тощо.
– Ваша родина допомагає у бізнесі?
– Син Михайло мріяв про адвокатську кар’єру, та нині штурмує у Політехніці машинобудування. Поруч зі мною працює донька Анна, вона провадить усі фінансові справи. Думаю, родинний бізнес буде кому продовжити.
– Що побажали б нашим студентам?
– Я далекий від думки, що всі мають бути якнайуспішніші у навчанні. Працьовитий може відкрити і свою фірму. На жаль, молодь не дуже хоче займатися бізнесом. Загалом, студенти мають бути готові до нелегких випробовувань.
– А університетові?
– Мені важко словами висловити те, чим для мене він є, але щоразу у своїх виступах кажу: якщо у Львові є Політехніка, значить у західній Україні розвиватиметься виробництво. Побажав би університетові все ж зосередитися на спеціалістах технічного профілю, адже Львів був, є і буде промисловим містом.