Для студентки четвертого курсу ІНЕМ Ірини Моцик життя без руху немислиме. Взявши в руку тенісну ракетку, вона за дев’ять років здобула звання майстра спорту міжнародного класу й далі націлена на підкорення спортивного Олімпу.
– Усе починалося з настільного тенісу, чи йому передували інші види спорту, інші захоплення?
– Передував футбол. Я його досі люблю, але оскільки маю травми, то років два вже не граю. Раніше кожних вихідних бігала з м’ячем або на полі, або в залі. Як дівчисько – доки дівчата грали у вибивала, грала з хлопцями у волейбол, баскетбол, у футбольній команді була навіть капітаном і виступала за школу. А в другому класі до нас прийшла тренер з настільного тенісу – батьки підтримали мене в новому починанні. Коли я стала займатися настільним тенісом, тренер одразу зауважила, що в мене є талант.
– На підставі чого вона зробила такий висновок?
– Бо мені все вдавалося легко. Але через рік я знову перекинулася на футбол. Довелося тренеру телефонувати батькам, а ті сказали: якщо хочеш і тобі теніс подобається, то таки займайся ним, не кидай, а ні – то ні. Я повернулася до тренувань, у восьмому класі в другому семестрі вирушила вчитися до Києва. Через шість років поїхала грати за один із клубів в Угорщині, та отримала травму й повернулася в Україну. Тепер я вже років п’ять намагаюся вилікувати травмовану ногу: півроку граю, а потім під час сильних навантажень (тепер готуюся до суперліги) відчуваю біль.
– Попри легкість засвоєння нових навичок, мабуть, доводилося і працювати. Над чим і як?
– Я дуже цілеспрямована. Тому бувало, що я лишалася в залі після тренувань і шліфувала подачі, імітації – хотіла бути найсильнішою, тож самовіддача була максимальна. Дивилася в інтернеті багато відео, аналізувала тренування, зокрема китайські, бо китайці у настільному тенісі найсильніші і нам, європейцям, їх майже нереально обіграти. Не дивно: вони у тренувальному залі ледь не ночують – проводять там щодня 10 – 12 годин. Я ж тренуюся сама – мій офіційний тренер грає за кордоном, а у Львові сильного тренера нема.
– Як Ви себе організовуєте?
– У мене є зошит, в якому все розписую. Скажімо, бачу, що в мене є три тижні до важливих змагань, отже два з них мушу працювати максимально інтенсивно, щоб на третій тиждень не було спаду. Читаю книжки з психології спорту, черпаю з них знання про те, як правильно поводитися за гральним столом, коли ведеш і коли програєш. От коли розрив у сеті кілька очок, треба зупинитися – перев’язати шнурки на взутті, витерти руку, взяти тайм-аут… У нас же тренери не працюють з молодим поколінням психологічно – так, вони навчають тактики, кажуть, що ти маєш виграти, але не більше. Скажімо, у німецькій команді (німці – найсильніші в настільному тенісі серед європейців), крім власного лікаря, є ще й психолог, який налаштовує гравців на гру. В українського спортсмена налаштованість на виграш залежить тільки від нього самого. Наш тренер не може вселити в тебе віру – коли граєш, то бачиш здебільшого такий вираз обличчя – «вдасться, то вдасться…». Тому перед змаганнями я кажу собі, що все зможу, не залежно від рівня супротивника. Стараюся максимально зосередитися: з ніким не розмовляю, слухаю музику, бігаю, розминаюся, згадую, чи грала раніше з людиною, завдяки чому виграла, думаю… Це все для того, щоб не розпорошувати свою енергію, а вповні продемонструвати її під час гри.
– Виграш у настільному тенісі забезпечують помилки суперника. А якщо самі допускаєте похибки, то як реагуєте, картаєте себе?
– Треба вміти сказати собі, що суперник був сильніший, ніж ти. Звісно, всередині я нервую, можу й поплакати, але не за столом – там я поводжуся спокійно. Не дозволяю собі панікувати, бо тоді думаю вже не про теніс.
– Були у Вашій спортивній кар’єрі так звані «стелі», які доводилося пробивати, щоб перейти на вищий рівень?
– 2012 року я дуже хотіла потрапити на Олімпійські ігри, в мене були великі шанси, але я травмувала ногу. Тоді я впала духом, замкнулася в собі. Було важко, бо стала зайвим гравцем для тренера збірної – було відчуття, що тренер не вірить, що я здатна після травми добре грати. Хоча я довела, насамперед собі, що можу – виграла чемпіонат України. Зрозуміла: якщо ти хочеш, то ти можеш, усе залежить лише від тебе.
– Як би Ви охарактеризували свій стиль гри?
– Я – нападаюча. Мій стиль більше чоловічий: жінки грають в основному ударами, а чоловіки – підкрутками. Завдяки цьому я почуваюся вільно не лише на тренуваннях, а й на змаганнях. Хвилювання виникає лише тоді, коли граєш із значно слабшим гравцем, і він, не маючи мети виграти, настільки розслабився, що бере нереальні м’ячі. У тенісі треба завжди думати і шукати слабкі сторони суперника. У мене тактика проста – грати максимально активно. Веду гру і в парі.
– Певний кут удару, чудова координація, загальна підготовка – що у настільному тенісі найважливіше?
– Добра подача – це 30 – 40% твого виграшу. Чим вона сильніша, тим тобі легше згодом побудувати власну гру.