Напередодні 150-ліття «Просвіти» і 30-ліття її відродження в Україні та 30-ліття діяльності у Львівській політехніці продовжуємо публікувати матеріали з історії просвітницького руху. Сьогодні спогадами про свої студентські роки і вплив родини й наставників, вихованих на традиціях «Просвіти», на формування особистості ділиться колишній декан ФТОР доцент Володимир Гуменецький.
Про просвітницьку діяльність до 1939 року в селах моїх батьків Луб’яни й Бродки тодішнього Щирецького району Львівської області ми знали з їхніх розповідей і спогадів під час родинних зустрічей на релігійних українських святах. Ми малі, а потім вже й підлітки слухали про тематичні вечори й самодіяльні вистави молоді в Читальнях і про різні фестини, хоровий спів та участь у церковних хорах, про спротив польській владі. Це впливало на формування нашого світогляду.
По закінченні загальноосвітньої середньої школи з виробничим навчанням №78 м. Львова я вступив до Львівського політехнічного інституту на нафтовий факультет, спеціальність «Хімічна технологія переробки нафти та газу». На мій вибір вплинули два чинники: саме хімічна спеціальність і нафтовий факультет із одностроєм студентів і найвищою стипендією серед інших факультетів, що зростала щорічно при переході на наступний курс.
Від вересня 1960 року я став студентом. На нашу спеціальність прийняли 45 осіб, сформували дві академічні групи. Серед студентів було 67 відсотків українців, 27 – росіян і троє інших національностей (білоруска, естонець і єврей). І ось перша перемога нашого виховання: коли викладач нарисної геометрії запитав про мову викладання, більшість проголосувала за українську, хоча кілька українців переконували нас погодитися на російську.
Минуло неповних два місяці навчання, коли пленум ЦК КПРС вирішив наблизити навчання до виробництва й згідно з наказом міністра освіти нас, майбутніх нафтопереробників, відправляють до Дрогобича, де є два нафтопереробні заводи (НПЗ). Там ми повинні навчатися на Дрогобицькому загальнотехнічному факультеті (ДЗТФ) Львівського політехнічного інституту. На одне робоче місце в цеху закріпили по два студенти, по одному – з кожної академічної групи. Навчалися й працювали ми потижнево: тиждень вчиться один, а напарник працює, а наступного тижня навпаки. Ми отримували половину стипендії стаціонарної форми навчання у Львові плюс аванс і зарплату – залежно від відпрацьованих вахт на заводі.
Нашим академічним групам присвоїли нові абревіатури – Дсв-11 і Дсв-12 (денний стаціонар, виробничники). Старостою першої групи був Михайло Скікун, а другої – Олександр Егліт. Куратором наших груп був доцент кафедри ХТНГ у Львові Андрій Зелізний. Він часто відвідував нас у Дрогобичі, допомагав влаштовувати побут, навчання й працю. Оскільки обидва старости працювали на НПЗ №1 і жили в його гуртожитку, за рекомендацією куратора старостою групи Дсв-12 призначили мене.
Всі предмети на Дрогобицькому загальнотехнічному факультеті читали українською мовою, та дехто зі студентів вживав лише російську. Якось на засіданні стипендійної комісії декан ДЗТФ Святослав Кушнір запитав одного з них, звідки він родом. Той відповів, що зі сільської багатодітної сім’ї Калуського району Івано-Франківської області. Декан зауважив, що не варто забувати рідну мову. Розумна людина послухала і перестала вживати без потреби «язик» і повернулася до мови.
Два курси ми провчилися в Дрогобичі, а на третій (1962–1963 н.р.) нас знову перевели до Львова. Кафедру ХТНГ приєднали до складу хіміко-технологічного факультету (ХТФ), а нафтовий факультет разом із професорсько-викладацьким складом перевели до Івано-Франківська, де на базі Івано-Франківського загальнотехнічного факультету (ЗТФ) Львівського політехнічного інституту створили Івано-Франківський інститут нафти і газу.
У Львові нам читали лекції для потоку з 4–6 академічних груп. Пам’ятаю, як на лекції з курсу опору матеріалів, яку читав доцент Юрій Гаврилів, здійнявся шум і гам. Лектор перервав лекцію і запитав, що сталося. Дві студентки заявили, що не розуміють, і вимагали читати «на русском язике». Тоді лектор пояснив їм, що тут не «Масква сталіца», а місто Львів і за два роки навчання вже можна було вивчити українську мову. «Хочете вчитись, то вчіться», – сказав він. Більше «мовних» претензій ніхто не мав.
Та Міністерство освіти СРСР почало витісняти українську мову з навчального процесу іншим шляхом: на навчання до Львівської політехніки скеровували іноземних студентів із понад 30 країн світу, переважно з Азії, Африки й Латинської Америки. Були і з країн Варшавського договору, а саме: Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини й Німеччини. Попередньо їх навчали «русского язика» в Москві чи Києві. З хімічних спеціальностей вони навчалися за спеціальністю «Хімічна технологія переробки нафти та газу» на кафедрі ХТНГ. Четвертий студентський гуртожиток став інтернаціональним. До іноземних студентів обов’язково підселяли радянських, щоб іноземці в гуртожитку спілкувалися російською мовою. Ну й лекції теж читали російською.
Але доцент Андрій Зелізний за розкладом занять продовжував читати лекції із своїх курсів («Теоретичні основи хімічної технології» і «Хімія нафти і газу») для наших студентів – українською мовою, а для іноземних окремо – російською за рахунок свого вільного часу (ці години в навчальне навантаження йому не зараховували).
Андрій Михайлович був високоосвіченою людиною. Він закінчив Рогатинську гімназію, вивчав українську філологію у Львівському університеті ім. Івана Франка, закінчив ХТФ Львівської політехніки за спеціальністю «Хімічна технологія переробки нафти та газу». Студенти любили й поважали його. Він тактовно і з повагою звертав увагу на наші недоречні витівки чи вживання суржику. Спілкуючись із нами на практичних заняттях, під час захисту лабораторних робіт чи просто так, міг почати читати вірш Тараса Шевченка чи Лесі Українки, Івана Франка, Івана Котляревського і просив продовжити або сказати, хто автор твору; міг запитати про богів із давньогрецької міфології.
А якось до нього на іспит студент прийшов без краватки й піджака. Андрій Михайлович запитав: «Що це Ви, Богдане, прийшли на іспит, як із покою до кухні?». З того часу всі студенти на всі іспити ходили в святочній одежі.
Моєю дружиною була Марта Грицунь. Тривалий час вона не знала, що є донькою Юрія Липи і Галини Захарясевич, бо, щоб урятувати дівчинку, її ще малою удочерили Олексій і Люба Грицуні. У радянські часи твори Юрія Липи було суворо заборонено, зате літератури з критикою «українських буржуазних націоналістів» було достатньо. Андрій Михайлович знайшов спосіб, як відкрити нам очі на велич цієї людини – він давав Марті літературу, в якій, критикуючи націоналістів, автори наводили окремі фрази, а іноді й цілі абзаци із творів таких письменників чи посилання на їхні твори. Так Марта ознайомилась із творами свого батька, а згодом могла вже їх вивчати безпосередньо в бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові та в архівах Одеси, Варшави, Познані, повертаючи із забуття своїх рідних – Івана Липу, Юрія Липу, Галину Захарясевич-Липу.
Ми щиро вдячні Андрію Михайловичу та іншим учителям за просвітницьку роботу з нами – студентами хіміко-технологічного факультету, випускниками 1965 року.
