25 листопада політехніки зібралися в імпозантному головному корпусі, щоби ще раз згадати події, які відбувалися в Україні у 1932–1933 роках і названі в історичній науці Голодомором українського народу, вклонитися пам’яті невинно убієнних та зрозуміти, що ті віддалені від нас події й сьогоднішня терористична війна московії проти України – це події однієї ідеологічної доктрини. І завдання цієї ідеології – знищити український народ та зламати його волю й рішучість утвердити власну сильну державу.
Голодомор 1932–1933 років визнано геноцидом української нації. Термін «геноцид» закріплено у міжнародному праві у статті 2 конвенції 1948 року. Його автор – Рафал Лемкін, який, до речі, в довоєнний час студіював юриспруденцією у Львівському університеті, а згодом, після Другої світової війни, як юрист брав участь у Нюрнберзькому процесі. Слово «геноцид» складається з двох частин: з грецької мови взято слово «народ» і з латинської – «вбивати».
Від квітня 1932 року до листопада 1933-го вбито голодом 7 мільйонів українців в Україні і 3 мільйони поза її межами – в регіонах, які були заселені українцями, а це – Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Північний Казахстан. Пік Голодомору припав на весну 1933 року.
В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 осіб, щогодини — понад 1000, майже 25 000 щодня. Реальні цифри загиблих влада замовчувала. Заборонялося реєструвати смерть дітей віком до одного року. Українці у віці від шести місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. В піковий час трагедії, у 1933 році, середня тривалість життя українців дорівнювала 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок. За всю історію людства таких показників у світі більше не зафіксовано.
За даними істориків, на початку 30-х років ХХ століття основним центром спротиву більшовицькій політиці примусового вилучення зерна було українське село. В Україні відбулося понад 4000 масових протестів за участю 1,2 мільйона осіб, з колгоспів вийшли 41 200 сільських господарств, близько 500 сільських рад відмовилися приймати плани хлібозаготівель.
Смерть через голод була покаранням влади за небажання підкоритися злочинним наказам. У 1933 році відбувалися виступи селян із закликами «Поверніть нам Петлюру!», протести проти нищення звичного укладу вкраїнського села. Покарання супроводжувались утисками української культури, мови, традицій.
Сталін добре розумів, що Україна не підкорена, і своїм поплічникам в Україні – Косіору, Постишеву, Кагановичу, які були безпосередніми виконавцями організації голоду в Україні, – весь час нагадував: «Украину мы можем потерять!»
Розуміючи, що без України побудувати могутню індустріальну імперію не вдасться, радянська верхівка вибудувала план знищення частини української нації. У червні 1932 року весь посівний матеріал з України вилучили, а в серпні того ж року вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР про охорону майна та зміцнення суспільної власності, відома як «закон про п’ять колосків», що передбачав покарання за розкрадання колгоспної й кооперативної власності аж до конфіскації майна і навіть розстрілу.
Україна була перетворена на ізольовану від світу територію. Особливо непокірні села заносили на чорні дошки. Такі села оточували загони міліції і спецслужб. Звідти забирали все їстівне. Понад 22 мільйони людей були заблоковані в межах території Голодомору.
Цей злочин поневолення народу голодом на довгі десятиліття порушив генофонд України. Сталися психологічні зміни у свідомості українців: почуття сорому за провину, що не могли врятувати своїх рідних, за вчинки через психічну деформацію. Бузувірська влада, скоївши злочин, заборонила будь-які згадки про голод. Однак видно, що керманичі кремля не дуже ретельно вчились у школі, бо мусили б розуміти, що приховати такий злочин від світу не вдасться. Літописцями страшної трагедії України виступили письменники і поети.
Картини Голодомору змальовано у повісті Уласа Самчука «Марія». Про червоний голод як війну проти України йдеться в поезії Євгена Маланюка «Року Божого 1933». Поет пише про землю, яка запалась як труна, а над країною владарює Антихрист. Езопівською мовою уже в час перебудови цю тему зачіпали у своїх творах Михайло Стельмах і Василь Земляк.
Одним із найпотужніших творів на тематику, пов’язану з Голодомором, є роман Василя Барки «Жовтий князь» у двох томах, написаний у 1958–1961 роках. Василь Барка працював над ним 25 років, зберіг точні спогади брата, ретельно збирав свідчення, чотири рази ґрунтовно доопрацьовував текст. Назва твору є алюзією на вершника на жовтому коні з книги Об’явлення.
Перший план твору – цілком реалістична розповідь про родину Катранників, яка гине від страшного голоду, залишається тільки найменший син Андрійко; другий план – психологічний, зображення змін душевного життя людей під впливом катування голодом; третій план повісті – метафізичний, суто духовний, нематеріальний. «І я глянув, і ось кінь чалий, а той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми» (переклад Івана Огієнка).
У 1933 році в селах України була цілковита пустка: не залишилося навіть мишей, щурів, комах…
В село весна повзла на ліктях,
Повзла по мертвих і живих.
У селах, де загинуло все населення, два роки ніхто не міг наблизитися до селянських будівель через страшний запах. Були викликані загони солдатів, які жили в наметах і засівали поля, а восени збирали врожай. До хат людських вони не заходили – їм сказали, що люди загинули через епідемію. А після дворічного періоду на землі Донецької, Дніпропетровської, Одеської, Полтавської, Вінницької та інших областей привезено з російської глибинки переселенців.
Але пам’ять про Голодомор затерти і знищити не вдалося. Чорнобильська трагедія, дисидентський рух, правда про Голодомор 1932–1933 років стали тими підвалинами, завдяки яким розвалилася «імперія зла».
У листопаді 2008 року в Києві спорудили Національний меморіал жертв Голодомору. Велика роль у піднесенні цієї теми в суспільстві й пошануванні жертв Голодомору в Україні та світі належить Президентові Віктору Ющенкові. Загалом в Україні встановлено 7100 меморіалів і пам’ятних знаків, присвячених жертвам Голодомору. У 40 містах 15 країн світу споруджено подібні пам’ятники й пам’ятні знаки на вшанування пам’яті жертв нашого народу внаслідок Голодомору.