У 60–70-х роках минулого сторіччя ім’я громадсько-політичної діячки Ірини Калинець уже було відомим ширшому загалові Львівської політехніки, менш знаною була літературна і публіцистична діяльність цієї видатної постаті нашої культури. Добру, велику справу зробив знаний в Україні і світі поет Ігор Калинець, видавши літературні, літературознавчі, історико-філософські, публіцистичні твори Ірини Калинець у 8-ми томах, що дозволило оцінити масштаб цієї непересічної видатної особистості.
У Львівській політехніці, крім камерних зустрічей на кафедрах, перед широкою аудиторією студентів і викладачів, пані Ірина виступала двічі. В Інституті телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки на запрошення Товариства «Просвіта» цього інституту вона подавала вельми цікавий матеріал про зв’язок Давньої Русі з Візантією. Глибоко інтерпретувала велетенську прірву і біду нашої історії, пов’язану з присвоєнням Московією цього надзвичайно важливого для розвитку нашої державності періоду. В своїй пам’яті вона тримала безліч знакових імен, подій, уміло їх пов’язуючи і інтерпретуючи. Тоді, в 90-ті, Ірина Калинець була одним із яскравих першопроходців розуміння історії з позицій національних, вступаючи в суперечки з маститими академіками-носіями офіційної думки.
2007 року українські патріотичні організації відзначали 70-річчя В’ячеслава Чорновола. Про різні аспекти діяльності шістдесятників і роки боротьби за українську державність ми дізналися з виступу Ірини Калинець, коли Товариство «Просвіта» Львівської політехніки запросило її на урочистість із нагоди ювілею, яка відбулася в актовій залі головного корпусу. Запам’яталися її велична струнка постать, дзвінкий голос, блискучий стиль і сам виступ. У ньому було все: характеристика політичної діяльності В’ячеслава Чорновола, видання «Українського вісника» (виходив 1970–1972, 1987–1989). У самвидаві друкували літературні та публіцистичні твори В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, І. Дзюби, Ігоря та Ірини Калинців, В. Мороза, С. Караванського, Є. Сверстюка та інших. Тепло і з любов’ю згадувала Стефанію Гулик, Ганну Садовську, які розповсюджували «Вісник», та безстрашну Олену Антонів, яка забезпечувала друк. Дізнались із виступу про боротьбу патріотів проти порушення прав та свободи слова, репресій стосовно політв’язнів; про акції протесту, факти шовінізму, українофобії, насильної русифікації.
Атмосфера вечора була такою щирою, що розходитись не хотілось. І ми пішли на філіжанку кави з продовженням розмови про ті буремні часи. Пані Ірина розповідала про завершену наукову монографію, присвячену добі Давньої Русі. З великою шанобою відзначаю її доброзичливість, без тіні зверхності чи позування, а була це постать знана у світі.
75-річчя Ірини Калинець ми відзначали в Політехніці 8 грудня 2015 року спільно з Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою та Народним домом «Просвіта» на вечорі пам’яті цієї громадсько-політичної діячки, людини незламної внутрішньої сили та блискучого розуму. Із роздумами про життя і творчість Ірини Калинець того вечора виступали Ігор Калинець, перша лауреатка премії імені Ірини Калинець та автор цього допису. Говорили про її патріотичну працьовиту родину, про те, що її чесність, безкомпромісність не дозволяли їй змиритися з невільничим станом української нації.
«Пече мене запльоване ім’я,
Пече мене одежа невольнича!»
Про її творчість Михайло Осадчий скаже: «Зі всієї поетичної дисидентської еліти – вірші Ірини Калинець найбойовитіші, наснажені духом утвердження життя, перемоги над смертю». Вона сміло стала на захист ув’язнених дисидентів Валентина Мороза, Ніни Строкатої-Караванської; брала участь у підготовці матеріалів до нелегального журналу «Український вісник». Ув’язнення відбувала в таборі в Мордовії разом із Стефанією Шабатурою, Ніною Світличною та іншими. Вони були учасниками акцій спротиву, підписали листа на підтримку Андрія Сахарова, до Комітету прав людини в ООН зі скаргою на табірні умови. Після звільнення пані Ірина створює культурологічний журнал «Євшан-зілля», виступає з лекціями, її активності можна позаздрити: бере участь у створенні Товариства Лева, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу», у відродженні УГКЦ, створенні Маріїнського товариства.
На вечорі пам’яті І. Калинець її твори читали студенти театру-студії «Хочу» Вони вибрали поезії з першого тому «Шлюб із полином».
«…Зерно, відсіяне з полови – ласкавий засів моїх днів,
коли скажу: я так любила і ненавиділа я так,
що словом зраненим спалила свої заковані уста!»
І якщо у своїх політичних кредо І. Калинець безкомпромісна, то історичні праці «Загадка України-Русі», «Житіє Феодосія Печерського!» (п. Ірина признавалась, що ця постать дуже близька її душі), «Студії над «Словом о полку Ігоревім»» та в інших свідчать про аналітичний хист дослідниці.
Та найскладнішими є хіба роздуми «Коло на обличчі безодні», названі авторкою «Вільні студії над текстами Святого Письма». Аналізуючи переклади Святого Письма на українську мову, вона пише: «Бог є Добро, не добренький, аки ідол; так само Христос є Друг, але щойно тоді, коли Він у серці людини – у центральній точці Малого космосу. Та чи відчуває себе «Малим космосом», змаліла нині душею людина?»
