20 вересня до Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки завітала жива легенда — колишній політв’язень Юрій Яценко. На перший погляд, це позитивний і життєрадісний молодий чоловік, проте події, що залишили глибокий слід у його свідомості, відкривають перед нами значно ширший контекст його життя. Коли він потрапив до рук російських спецслужб, йому було лише 23 роки. Мабуть, саме цей факт особливо вразив кожного, хто був присутній у залі, адже політв’язнів зазвичай асоціюють із людьми пенсійного віку, а тут усе було навпаки.
У Юрія є власний невеликий фільм, який допоміг створити юрист В’ячеслав Бігун, що працював у Європейському суді з прав людини й вирішив знімати відео про ці порушення. У «кіносповіді» наочно показано весь ланцюг подій перших двох тижнів ув’язнення. Головний герой із широкою палітрою емоцій передав свої переживання, описуючи травматичний і, в певному сенсі, навіть пізнавальний досвід. Без жодних засобів для виживання чи надії на волю, він усе ж прийняв свою долю — життя в російських карцерах.
Тоді Юрій досить часто їздив до росії. Проте та поїздка стала для нього фатальною. Почалися «коломийки», як сказав сам Юрій, коли його з другом наступного дня після приїзду просто з готелю викрали співробітники карного розшуку рф.
— У нас забрали телефони, сказали, що не дадуть зателефонувати ні батькам, ні адвокатові, ні консулу... І ти думаєш: ніхто не знає, де ти, а ти — в росії, у в’язниці, — згадував Юрій.
Далі все відбувалося так: сфабрикована справа — суд — грати — катування. За словами політв’язня, такі випробування або ламають людину, або роблять її сильною.
Попри всі знущання в катівні, Юрій принципово відмовлявся від будь-якої співпраці, мовляв, це рівноцінно тому, що «продати рідну матір». Холодний розум і рішучість супроводжували його протягом усього часу, а згодом, забігаючи наперед, допомогли йому вибратися з кошмару російських в’язниць.
— Я розумів: шансів немає, але як тільки з’явиться можливість — треба щось придумати і сприймати ту ситуацію як своєрідну інтелектуальну гру між мною і ними. Потрібно було щось зі собою зробити, — розважав Юрій.
Щоб хоч якось натякнути на своє перебування в росії комусь з України, йому був потрібен телефон. Для цього треба було влаштувати вдалий ультиматум, який би припинив катування і дав можливість задля порятунку зателефонувати рідним чи друзям. Юрієві вдалося, навіть ціною свого здоров’я — він перерізав вени і, скориставшись панікою, випросив один дзвінок. «Ти не сам, ми з тобою, Юрію, — почулося з телефону. — Ми всіх піднімемо і визволимо тебе...» — такими словами підтримав його друг Остап. Відтоді в Україні мобілізували всі можливі сили для порятунку незаконно ув’язненого.
На тлі всього того божевілля, що тривало протягом 12 місяців життя Юрія, він зберіг ментальне здоров’я, усвідомивши, що нічого наразі не зміниш. Потрібно було пристосуватись, асимілюватися, сприймати ту дійсність як норму. Чому йому вдалося бути звільненим? Усе просто — тому що він навчився там виживати:
— Я тиждень проводив тренінг з новим зеком з росії: як треба сидіти, як розплітати шкарпетки та робити з них шнурки, як запускати ті шнурки в каналізацію, як через каналізаційну систему зв’язатися з камерою вище, як пакувати передачі, щоб вони не намокли...
Ця історія є свідченням того, що росія залишилася тоталітарною державою навіть після розпаду СРСР. Громадянин України, перетинаючи кордон із рф, не мав жодної гарантії власної безпеки в межах цієї країни. Це підтверджує одвічне вороже ставлення до наших співгромадян, замасковане цинічним братерством. Насправді історія Юрія Яценка не поодинока. Навіть після проголошення Незалежності України випадки політичних ув’язнень не припинялися. Юрій активно підтримував інших політв’язнів та їхні родини, а також брав участь у благодійних ініціативах, спрямованих на допомогу незаконно ув’язненим українцям.