Нещодавно під час поїздки до Львова українська журналістка й перекладачка з Італії Маріанна Сороневич побувала в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою, з якою співпрацює багато років.
Маріанна Сороневич родом із Дрогобича. Першу освіту здобула у Львівському педагогічному училищі. Згодом навчалася у Львівській політехніці, на хімічній технології та інженерії. В Італії мешкає близько 20 років. Поїхала туди як економічна біженка. Саме так означує свій тодішній стан:
— Це були дуже складні часи, коли українські підприємства закривалися. Знайти роботу було дуже важко, майже нереально, хіба за знайомством. Допомогти мені було нікому, адже батьки теж переживали не найкращі часи. І я вирішила поїхати за кордон, адже це була єдина можливість знайти собі застосування.
— Чому ви обрали Італію? Які були ваші перші враження від цієї країни? З чого починали?
— До Італії тоді їхало багато українок, теж з економічних причин. Вони знаходили там роботу, щоб утримувати в Україні свої сім’ї. І мені було прикро, коли за якийсь час їх стали називати жінками легкої поведінки. Відтоді я борюся з цим стереотипним уявленням, адже такі випадки насправді поодинокі. Більшість українок дуже тяжко працюють, щоб забезпечити добробут своїх родин, жертвують власним комфортом і особистим життям. Якби не заробітчани, то західні області України не мали б такого економічного рівня, який є на сьогодні, адже значною мірою завдяки заробітчанству купівельна спроможність мешканців тут значно вища, ніж в інших регіонах.
А моя перша робота, як і більшості українок, була у сфері домашніх послуг. Однак я дуже швидко зрозуміла, що треба вийти за межі домашнього господарства і взятися втілювати інші свої можливості. Мені було трохи за двадцять, тому я шукала, де себе реалізувати: відвідувала всі культурні заходи української громади, дізналася, що в Римі є українська газета, а отже — можливість викладати свої думки, попрацювати інтелектуально. І стала дописувати до цих видань. Багато тем присвятила саме спростуванню спотвореного образу заробітчанки і заробітчанства, зокрема в українських ЗМІ. На жаль, у журналістиці досі так є, що шукають не глибини, а сенсацій, грають на актуальних чорних подіях, що не відповідають дійсності.
Спершу я працювала в газеті «Міст», а потім в «Українській газеті в Італії», де стала головною редакторкою, почала вести сайт «Лелеки». Згодом був телеканал «Бабель ТБ», сателітарне телебачення SKY. На телебаченні в соціально-політичних випусках я готувала інтерв’ю, сюжети про Україну, робила синхронні переклади, шукала різну інформацію.
— Тобто ви кардинально змінили фах?
— Так, я шукала себе, зважаючи на те, що можу робити і де є потреба. Італійську мову вчила на ходу, адже приїхала туди зі знаннями лише англійської та німецької. Інтернету ще не було, тому активно гортала паперові словники, шукала потрібні фрази. Спочатку я поєднувала журналістику і роботу домогосподаркою, а потім перейшла в офіс. Усе здобула завдяки ентузіазму і власним старанням.
Моїм справжнім «університетом» у журналістиці був тодішній головний редактор львівської газети «Суботня пошта» Ігор Гулик. Я була спецкором їхньої редакції в Римі. Гулик навчив мене дуже багато. І я горда з того. Він вражав тоді й досі вражає своїм умінням користуватися словом, аналізувати, аналітичністю, здатністю бачити ситуацію зовні, вникнути в неї, не піддаватися впливу субʼєктивних внутрішніх чинників.
— Однак ви здобули й італійську освіту.
— Завжди вдосконалююся, не хочу спинятися на досягнутому. Європейський ринок праці потребує постійного навчання. У журналістиці почалися нові технології, які довелося освоювати, зокрема роботу в електронному виданні, адже починала з паперового. Пройшла курс Європейського соціального фонду «Вебмаркетинг та дизайнер веб- і мультимедійних додатків». Також здобула освіту на факультеті соціології Римського університету св. Томи Аквінського «Анжелікум», спеціальність — політика і міжнародні відносини.
В Італії вік для навчання не має такого значення, як в Україні: там освіту здобувають пізніше. Наприклад, я закінчила університет у 35 років. Тепер мені 44, і моя карʼєра попереду, бо ще не знаю, що станеться у моєму житті.
В Італії освіта дешевша, ніж в Україні, й залежить від твого прибутку. Але треба купити книжки і найважливіше — мати час на навчання. А заробітчани мають в Україні сімʼї, які мусять утримувати, тому ні часу, ні ресурсів вчитися в них переважно нема. А я тоді ще не мала сімʼї і була готова ризикнути, щоб інвестувати у своє майбутнє.
— Вам уже довелося побачити дві хвилі української міграції до Італії — 20 років тому й тепер. Чи вони відрізняються? Чи проблеми, з якими стикалися мігранти тоді й стикаються тепер, різні?
— Так, це різні люди і їхали вони з різних міркувань. 20 років тому українки приїжджали до Італії з економічної нужди й могли тут покластися лише на себе і на своїх знайомих. Якомога швидше намагалися знайти роботу.
Тепер українки через війну приїхали до Італії зі своїми дітьми. Часто ці люди травмовані, адже більшість — із зони бойових дій. Вони мають державні програми підтримки. Освіта (школа, садок) і медицина для них безкоштовні. Тим, хто орендує житло, держава виплачує 300 євро на дорослого і 150 євро на дитину й додатково — кишенькові. Ті, хто потрапив на проєкт безкоштовного житла, отримують ще й безкоштовне харчування. Але термін проєкту швидко закінчується. Часто його продовжують на кілька місяців, однак треба розуміти, що настане момент, коли вже не продовжать, тому потрібно на себе заробляти. А люди не поспішають, тому що вони не розраховували тут бути довго.
Сподівалися за кілька тижнів повернутися додому. А Італія теж не розраховувала утримувати українських біженців стільки часу. Це помилка, що в Україні поширювали наративи, що війна за кілька тижнів закінчиться. Тому люди перший рік жили тимчасовістю війни і навіть не вчили мови. Тепер починають розуміти, що не знати, доки триватиме війна, тому їм треба інтегруватися в суспільство.
Ці дві хвилі мігрантів обʼєднує те, що і ті, і ті їхали на тимчасово. А тимчасовість перших переросла в кілька десятиліть. Міграція забирає мінімум десять років на інтеграцію, на повернення того соціального рівня, який ти мав в Україні. Якщо ти приїздиш молодий і з грошима, то твоє інтегрування пришвидшується. Життя мігранта розуміє той, хто мігрував сам.
— Чи важко тепер українцям в Італії знайти роботу, зважаючи на таку хвилю міграції?
— Нелегко, але можливо. Для цього треба знати мову й надіслати резюме. Де можна влаштуватися? В індустрії, на підприємствах, у сфері послуг, обслуговування, туризму. Той, хто ще не знає мови, може розраховувати лише на вакансії, де не треба спілкуватися, а хто знає хоча б англійську, то може працювати у магазині, ресторані, готелі. Але не всі вакансії там публікують, тому більше можливостей мають ті, хто виходить за межі свого помешкання, спілкується з людьми. Але щоб заплатити за роботу, такого немає.
Складність у тому, що треба вийти з рамок заробітчанства, почати шукати можливості і просто жити, бо люди, які в Італії по десять, п’ятнадцять, двадцять років, уже не можуть вважати себе заробітчанами й повинні зрозуміти, що вони вже живуть у цій країні, а не тимчасово перебувають. Мені шкода, коли такі люди не будують якоїсь мінімальної карʼєри і свого життя, а сподіваються, що колись, у майбутньому, житимуть краще, але життя минає… Часто освічені, інтелігентні українці не мають сили стати повноцінними мігрантами.
— Чи сучасні мігранти більше гуртуються, ніж їхні попередники?
— Так. Особливо коли відбуваються мітинги на підтримку України. Тоді вони дуже активні. А емігрантки старої міграції працюють з новою.
— Ви зараз активно працюєте з теперішньою хвилею українських мігрантів. Розкажіть про ці проєкти.
— Це називається посередництвом між культурами. Мої функції в роботі з мігрантами вже не обмежуються перекладами, адже часто італійцям треба пояснити, чому українці діють таким чином, які їхні емоції, культурні коди тощо. Моє завдання — допомогти італійцям зрозуміти українців, а українцям — інтегруватися в італійському суспільстві.
Є цікавий проєкт інтеграції мігрантів, який передбачає школу італійської мови, профорієнтацію: індивідуальні співбесіди, складання резюме, курс із пошуку роботи, де пояснюємо людям особливості ринку праці, контрактів, розповідаємо про державні програми з працевлаштування безробітних, для яких із вересня-жовтня почнеться багато курсів, адже професійна освіта — основа того, щоб знайти кращу роботу. Також серед українок популярні курси молодших медсестер, адже після них можна працювати у медичних закладах чи в будинках пристарілих. Переконуємо людей, що можливостями безкоштовної освіти для дорослих їм варто скористатися. У рамках цих проєктів діє психологічна підтримка, зокрема підтримка українок, які не проживають у соціальному житлі, а винаймають його самостійно.
Важлива ділянка моєї роботи — переклади свідчень тих, хто став жертвою знущань російських загарбників, зокрема у Маріуполі й на Київщині. І свідчення готуємо для міжнародного суду в Гаазі. На жаль, наразі зібрали їх мало, бо ще не всі готові свідчити, не всі хочуть говорити про цю травму вголос.
— А чи давно співпрацюєте з МІОКом?
— Так. Нас обʼєднують цікаві й потрібні спільні проєкти. Один із них полягав у тому, що українські діти з усього світу читали вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки. Я шукала для цього проєкту дітей в Італії.
Кілька років тому я була учасницею Конгресу української діаспори, який організував МІОК, зустрілася з українцями-мігрантами з різних країн. Це було дуже цікаво, пізнавально, атмосферно.
— Чи часто приїжджаєте до України? Які зміни спостерігаєте тут?
— Останнім часом зрідка. Коли тепер збиралася їхати, багато хто сприймав це з острахом, мовляв, куди ти їдеш, там війна. Але я поїхала попри те, що добирання забирає більше часу, ніж колись, адже повітряний транспорт в Україні не літає. Часто роблю фото, надсилаю тим, хто за мене хвилюється, щоб запевнити, що у Львові й на Львівщині бойових дій нема, хіба що прильоти й повітряні тривоги…
За ті 20 років, що я тут не живу, Україна дуже змінилася в позитивний бік. Шкода, що тепер війна і багато всього руйнується, люди гинуть.
Мій чоловік — італієць, має відкрите мислення. Кілька разів теж був в Україні. Йому тут подобається, особливо львівський клімат, коли спека чергується з дощем. Це справжня насолода! У нас 40 градусів тепла, а така погода не комфортна для життя.
Зазвичай коли приїжджаю, бігаю по різних установах, вирішую ті чи інші питання. А цього разу хочу просто насолодитися Україною.
