Упродовж кількох тижнів професор Університету прикладних наук Рейн-Майн Лоренц Геррес читав студентам кафедри будівельних конструкцій та мостів Інституту будівництва та інженерних систем лекції, спрямовані на практичне застосування фаху інженера-будівельника, які їм знадобляться в майбутньому як інженерам, що відбудовуватимуть зруйновану війною інфраструктуру України. До участі в лекціях англійською мовою зголосилися як бакалаври, так і аспіранти.
Так пан Геррес вирішив використати перерву у своїй роботі. А напередодні від’їзду розповів про враження від перебування у нашому університеті й загалом в Україні.
«Коли на Україну напала росія, я вирішив, що мушу вам допомагати»
Маю досвід праці зі студентами як викладач, а також у різноманітних компаніях, зокрема міжнародних, як інженер-будівельник. Працював у різних країнах, скажімо, в Непалі, Саудівській Аравії… Загалом об’їздив близько 30 країн світу. Сумарно нараховую чотири роки праці за кордоном. А в Україні я вперше. І навіть у східній частині європейського континенту я вперше, за винятком Грузії, в якій був раніше.
Мешкаю недалеко від Франкфурта, мені 50 років. Коли у вашій країні почалася війна, я щодня дізнавався з новин, як мало допомоги надає Німеччина Україні і як неквапливо це робить. Мені було соромно за такі дії, тому став думати, як сам можу допомагати. Вирішив написати листи до тих університетів Львова, Києва, Одеси, в яких вивчають будівництво, й запропонувати свої послуги гостьового лектора. Але тоді мені не відповів ніхто. Це був початок березня. І я взяв свого велосипеда й поїхав на пів року подорожувати до Нової Зеландії. Коли восени повернувся до Німеччини, Росія почала ще агресивніше атакувати українські інфраструктурні об’єкти. Позаяк я спеціалізуюся на інфраструктурі, працював у різних інфраструктурних міжнародних проєктах, то вирішив ще раз спробувати сконтактувати з українськими університетами. Цього разу отримав відповідь із Львівської політехніки. Місяць-два пішло на встановлення контактів. Я запропонував за допомогою опитування зібрати групу студентів, охочих слухати мої лекції. У грудні ми погодили курс, і наприкінці лютого я приїхав до Львова. Хоча, коли їхав в Україну, мене застерігали друзі, знайомі, родина, казали, що я ненормальний, адже їду в країну, де війна. Я не боявся, але таки думав, що у вас значно гірша ситуація, що вам не вистачає продуктів, їжі, тому якийсь запас взяв зі собою.
«Вам потрібне сучасніше технічне оснащення»
Лекції читав щодня, по обіді, від 16-ї до 20-ї години, але я вже зранку приходив до університету, щоб підготуватися, налаштувати собі все технічно. Мені багато допомагали на кафедрі (зокрема, аспірантка Надія Копійка й завідувач кафедри будівельних конструкцій та мостів Роман Хміль. – Авт.). Працювати в онлайні вже було звично, адже, коли в Німеччині почалася епідемія ковіду, я був змушений з аудиторного режиму викладання перейти в онлайн. Але в нас ситуація трохи простіша, бо студенти завжди могли вмикати камери. І я знав їхні імена. А тут мало хто працював з камерою, тому я не бачив обличчя тих студентів, які без камери, не знав, чи вони мене розуміють, а це можна легко побачити за мімікою. До тих, чиї імена були записані кирилицею, не знав, як звернутися, бо не міг прочитати. Та з часом ми це питання залагодили. Вже у процесі я зважав на побажання студентів щодо визначення тем, корегував свою програму. Вважаю, що лекції вдалися. Ми зі студентами змогли налагодити контакт, дискутувати. Однак щоб надолужити прогалини, врахувати всі помилки, вважаю, потрібен ще один курс. І сподіваюся його прочитати вашим студентам. Думаю, вже тепер зміг би це зробити з дому, адже вивчив усі особливості ваших технічних можливостей і сприйняття студентів.
Ваш університет хороший, але йому бракує більш сучасного технічного забезпечення, наприклад якісних проєкторів. До речі, таку саму проблему я побачив у Київському університеті будівництва і архітектури. Якби ви мали багато ресурсів, то могли б зробити значно більше в освіті. Маю враження, що вам на це не вистачає коштів. Тому старатимуся в цьому вам допомогти. Надіюся, що колись великі німецькі будівельні компанії приїдуть відбудовувати Україну й наші дві країни технологічно зблизяться. Перебуваючи тут, я написав десь 20 листів до німецьких компаній з ініціативою долучатися до допомоги університету. Сподіваюся, вони не забаряться у своєму рішенні. Також оголосив у себе на сайті про збір для тих, хто хоче допомогти молодим науковцям Львівської політехніки. Отак поспіхом за кілька днів зібрав 350 євро. (Їх Лоренц наприкінці нашого інтерв’ю передав завідувачу кафедри Романові Хмелю та аспірантці Надії Копійці. Ці кошти використають для потреб аспірантів у лабораторії. – Авт.)
Також я вивчив ваші корпуси. Коли була екскурсія головним корпусом, то долучився до неї. Мені було дуже цікаво послухати про цю історичну будівлю.
«Українці дуже ввічливі й інтелігентні»
Я приїхав до Львова з велосипедом, який беру в усі свої подорожі. На ньому я об’їздив весь Львів, а також усі його околиці. Ваше місто таке європейське! Тут люди дуже дружелюбні, відкриті, щирі, постійно намагаються зробити все найкраще. Я вражений вашою ввічливістю, етикетом. У Німеччині, скажімо, не побачиш, щоб чоловік у пабі чи кафе допомагав жінці вдягнути пальто. Це те, чого німці можуть повчитися в українців. Я вражений тим, як ви у воєнний час і в таких обставинах можете так гарно все організовувати. Ви з німцями схожі поведінкою, манерами. Також я полюбив вашу музику, пісні, особливо «Червону руту». Відчуття від її слухання неможливо передати словами.
Львів – неймовірно красиве місто. Мене здивувало, як тут багато європейського – так само, як у Відні чи в Мюнхені. У вас практично нема нічого російського. Я на своєму сайті описую цей досвід, враження й рекомендую людям з Німеччини та інших європейських країн приїжджати сюди та побачити, що у вас є, адже наразі вони мають картинку, що українці – це люди війни і біженці. У Німеччині до війни про Україну взагалі достеменно не знали, багато хто сприймав її як частину великої росії.
Однак Україну розумієш тоді, коли приїжджаєш сюди. В останній тиждень мені вдалося поїхати до Києва (це було передбачено в моїй програмі перебування). Місто мені сподобалося, але Львів більше. Там серед людей я зауважив ще впливи російської мови. Я спілкувався з колегами з Університету будівництва і архітектури. Побував там у багатьох місцях, зокрема на Майдані. Зрозумів, чого ви прагнете, за що багато часу боретеся, дізнався про причини Майдану.
Також я побував у містечках, які постраждали від російських агресорів: побачив Ірпінь, Бучу, Гостомель. Мені як інженерові-конструкторові було цікаво подивитися на зруйновані об’єкти, оцінити труднощі їх відновлення.
У Києві я познайомився з фотожурналістом, який мені сказав: «Якщо хочете більше дізнатися про Україну, то вам треба відвідати якесь місто ближче до фронту, наприклад Миколаїв». Тому я планую наступного разу поїхати туди.
Дотримуюся важливого мені принципу: ніколи не складаю думки про країну, в якій не побував. Винятком для мене є росія – там не був і не планую; про її людей не складатиму враження, а про путіна все зрозуміло без візиту: він злочинець.
«Німцям радитиму їхати в Україну»
У Німеччині багато людей налаштовані проросійськи. Вони не вірять у те, що насправді відбувається в Україні. І я маю з чим повертатися до них, маю що їм показати, розповісти.
Радитиму своїм колегам їхати до вас, щоб мати своє враження про Україну, адже сам не раз пересвідчувався в необ’єктивному висвітленні новин у ЗМІ. Скажімо, пригадую, коли їхав у Саудівську Аравію, то знав, що там до християн ставляться як до другосортних. Насправді ж переконався, що це не так, адже на собі цього не відчув. Тому я давно вирішив: не складати враження про країну на основі інформації у ЗМІ.
Коли завершиться моя відпустка, планую знайти іншу роботу, радше як інженер інфраструктурних об’єктів, зокрема міжнародних, бо дуже люблю цю роботу, а викладання в університеті залишу як хобі. І шукатиму можливості, щоб Німеччина допомагала Україні. Хочу, щоб ми напрацьовували спільні проєкти. А для цього потрібно, щоб німці більше знали правди про Україну.
