Не віриться, але минуло вже 30 років, як 15 березня 1993 року у весняний сонячний день після важкої онкологічної хвороби на 62-му році життя пішов із життя ветеран Львівської політехніки Ігор Михайлович Вишенчук (08.04.1931 –15.03.1993), заслужений діяч науки і техніки України, єдиний у нашій країні двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки з електричного приладобудування, кавалер ордена «Знак Пошани», академік Академії інженерних наук України, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри електронних обчислювальних машин у 1984–1993 роках, перший декан факультету комп’ютерної техніки та інформаційних технологій, науковий керівник Особливого конструкторського бюро (тепер – Науково-дослідний конструкторський інститут електронної вимірювальної та обчислювальної техніки) у 1986–1993 роках.
Ігор Вишенчук народився 8 квітня 1931 року в місті Сизрань Самарської області Росії. З 1945 року жив у Львові, де в 1948 році закінчив зі срібною медаллю середню школу № 14 і здобув право вступу без іспитів до вищих навчальних закладів СРСР. Того ж року він вступив на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту на спеціальність «радіотехніка». 1952 року, під час його навчання у Львівському політехнічному інституті, був створений радіотехнічний факультет, який Ігор Вишенчук і закінчив з відзнакою в 1953 році. Ще студентом у 1952 році почав працювати у створеній 1945 року на електротехнічному факультеті експериментальній приладобудівній лабораторії № 1, де науковим керівником був доктор технічних наук професор Костянтин Карандєєв, а начальником – 36-річний кандидат технічних наук Бенціон Швецький, який з 1957 року став також науковим керівником цієї лабораторії після призначення К. Карандєєва директором Інституту автоматики і електрометрії Сибірського відділення АН СРСР. Особова справа Ігоря Вишенчука містить оригінал його заяви від 12 вересня 1952 року про прийняття на роботу в лабораторію науково-дослідного сектору Львівського політехнічного інституту лаборантом. Керівництво лабораторії звернуло увагу на обдарованого і працелюбного студента, до того ж радіоаматора, який напрочуд швидко вчився і переймав практичний досвід у досвідченіших працівників лабораторії. Тож не дивно, що в 1953 році після закінчення радіофаку Ігоря Вишенчука залишили на роботі в штаті лабораторії № 1. Серед архівних документів у Науково-дослідному конструкторському інституті електронної вимірювальної та обчислювальної техніки збереглось одне з перших його службових посвідчень – м.н.с. Вишенчука І.М., якому тоді, в далекому 1954 році, було тільки 23 роки.
Можливо, творча доля і життєвий шлях Ігоря Вишенчука у Львівській політехніці склалися вдало ще й тому, що в ті повоєнні роки у Львові формувалася відома згодом на всю країну приладобудівна школа в галузі електричних і магнітних вимірювань під проводом майбутнього члена-кореспондента АН УРСР і академіка АН СРСР Олександра Харкевича (1904–1965) та майбутнього члена-кореспондента АН УРСР і члена-кореспондента АН СРСР Костянтина Карандєєва (1907–1969).
Невелика експериментальна лабораторія № 1 завдяки таланту й організаторським здібностям Бенціона Йосиповича Швецького (1916–1991) виросла згодом у Львівському політехнічному інституті до Науково-дослідного сектору № 1 (НДС-1), Відділу електронно-вимірювального приладобудування (ВЕВП), Особливого конструкторського бюро (ОКБ) і Науково-дослідного конструкторського інституту електронної вимірювальної та обчислювальної техніки (НДКІ ЕЛВІТ), науковим керівником яких Швецький був близько 30 років включно до 1986 року.
Бенціон Швецький, який у далекому 1952 році приймав на роботу студента Ігоря Вишенчука, згодом став лауреатом Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, доктором технічних наук, професором, у 1958–1984 роках завідував кафедрами автоматики і телемеханіки та електронних обчислювальних машин. І. Вишенчук спочатку як учень К. Карандєєва та Б. Швецького, а в подальшому як колега і гідний послідовник традицій наукової школи приладобудування пропрацював у Львівській політехніці поруч із Швецьким майже 45 років. Ігор Вишенчук вважав К. Карандєєва і Б. Швецького своїми вчителями і згадував про них з великою повагою та вдячністю.
Науковий спадок Ігоря Вишенчука як відомого й авторитетного вченого в галузі приладобудування надзвичайно вагомий і багато в чому унікальний. Новий спосіб вимірювання фази, який він запропонував, став основою для розроблення перших у колишньому СРСР серійних електронних фазометрів Ф2–1. Перші в країні серійні цифровий вольтметр В7–8 і транзисторний електронно-лічильний частотомір Ч3–12 створено також з його участю.
У 1963–1964 роках під час наукового стажування в Англії на кафедрі обчислювальної техніки Манчестерського університету Ігор Вишенчук розробив і реалізував на фірмі DATALAB проєкт швидкісного аналого-цифрового перетворювача (АЦП) на сучасній тоді елементній базі – на планарних і на польових транзисторах. У 1967 році під час роботи у ВЕВП Львівської політехніки з його участю, але вже на вітчизняній елементній базі, був створений перший у країні серійний АЦП К2–7, який мав рекордну на ті часи швидкість – 100 тисяч перетворень за секунду.
Ігор Вишенчук керував розробленням першого в СРСР серійного цифрового вимірювального приладу інтегруючого типу ВК2–20, перших щитових цифрових інтегруючих приладів Ф2000-Ф2003, цифрового універсального вольтметра Щ48000, у якому були досягнуті рекордні для світової практики завадозахищеність та поріг чутливості, малогабаритного цифрового тестера В7–35 з автономним живленням і повною автоматизацією вимірювального процесу за всіх видів вимірювань, першого інтегруючого аналого-цифрового перетворювача малих рівнів сигналів БПН-10 для систем внутрішньореакторного контролю атомних електростанцій, універсальних цифрових вольтметрів Щ68000, Щ68001 та сучасних комбінованих багатофункціональних приладів ЦК4800, ЦК4801. Під керівництвом Ігоря Вишенчука виконано понад 20 розробок серійних приладів і вимірювальних систем загальнотехнічного та спеціального призначення, створено низку цифрових вимірювальних приладів, які за своїми метрологічними й експлуатаційними характеристиками не поступалися досягнутим у світовій практиці результатам.
Професор Вишенчук був не тільки видатним вченим-експериментатором, а й талановитим теоретиком. Він зробив суттєвий внесок у розроблення теорії вимірювання інтегральних характеристик сигналу на основі методу вагових функцій і методів синтезу структур із гранично досяжними співвідношеннями між точністю, завадозахищеністю та швидкодією. У його працях ґрунтовно досліджено метод аналого-цифрового перетворення на основі двотактного інтегрування, закладено основи теорії та розроблено принципи побудови завадозахищених приладів на базі методу вагових функцій, а також нові методи забезпечення завадозахищеності цифрових вимірювальних приладів.
Ігор Вишенчук – автор понад 150 наукових праць, зокрема п’яти монографій. Під його керівництвом дванадцять дисертантів захистили кандидатські, а двоє – докторські дисертації.
Викладацьку діяльність у Львівській політехніці Ігор Вишенчук розпочав у 1965 році на кафедрі математичних та лічильно-розв’язувальних приладів та пристроїв (МП; тепер – кафедра ЕОМ), поєднуючи її з науковою творчою роботою в ОКБ. Він зробив багато корисного як завідувач кафедри і як викладач, сприяючи тому, що кафедра ЕОМ відігравала і відіграє донині значну роль в ІТ-галузі Львова й України, забезпечуючи якісну підготовку фахівців з комп’ютерної техніки та комп’ютерних технологій.
Професор Ігор Вишенчук на лекції
Ігор Вишенчук у лабораторії ОКБ поруч з майбутніми лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки Романом Курдидиком і Олександром Холошею
Ігор Вишенчук був всебічно обдарованою людиною, чудово грав у шахи, любив з друзями влітку ходити в річкові байдаркові походи, вільно володів англійською мовою, читав англомовну літературу в оригіналі, мав феноменальну пам’ять і тонке почуття гумору. Разом із дружиною Аїдою Євгенівною вони виростили й виховали дочок Марину та Валю і сина Михайла, які нині живуть за кордоном. Доля склалася так, що Ігор Вишенчук пішов від нас у розквіті свого таланту, не вичерпавши й половини Богом даного йому наукового і менеджерського потенціалу. На його могилі на Личаківському цвинтарі поставлено за проєктом НДКІ ЕЛВІТ пам’ятник із силуетом вагової функції.
Я був знайомий з Ігорем Михайловичем протягом майже 30 років – спочатку як його студент на кафедрі МП, потім як його аспірант і співробітник наукової групи Вишенчука в ОКБ, далі як колега й соратник, ставши в 1986 році начальником ОКБ і директором НДКІ ЕЛВІТ. Вважаю себе його учнем, пишаюся цим і схиляю свою вже сиву голову перед його світлою пам’яттю, дякую долі за можливість багато років працювати поруч з такою непересічною особистістю і вчитись у неї. Тримаю у своєму робочому кабінеті його портрет, який тільки своєю присутністю як оберіг помагав мені й колективу пережити буремні 1990-і та 2000-ні роки і дає сили нині й далі працювати заради безпеки Держави.
Передчасна смерть Ігоря Вишенчука стала болісною і непоправною втратою для його родини, друзів, колег, колективів кафедри ЕОМ і НДКІ ЕЛВІТ, для академічної спільноти Львівської політехніки, якій він присвятив усе своє життя. Світла пам’ять про ветерана Політехніки, видатного вченого, скромну й доброзичливу людину з великої літери живе і завжди залишатиметься в серцях його численних учнів та друзів, усіх, хто знав Ігоря Михайловича.
