Про підсумки і значення ХІV Міжнародної наукової конференції «Проблеми української термінології СловоСвіт 2016» – з головою програмного та організаційного комітетів Богданом Рицарем.
– Пане Богдане, Ваше враження від Конференції?
– Загальне враження позитивне. Але наші конференції потроху старіють, замало молоді. Переважно учасниками є пасіонарії від термінології – фахівці та філологи, серед яких є навіть учасники перших конференцій СловоСвіт. Ці люди займаються лексикографією, укладають словники, досліджують різні проблемні питання термінології у фахових царинах знань не задля якоїсь власної вигоди. Вони розуміють важливість цієї справи. Зрештою, на них і тримаються наші конференції. Але прикро також, що ухвали наших конференцій не мають
очікуваного поступу – наші звернення, які надсилаємо до різних інституцій, ігноруються. Наприклад, пропозиція багатьох конференцій СловоСвіт до Міністерства освіти щодо відкриття спеціальності «термінологія» досі «лежить у шухляді». Так само досі (вже майже 7 років) не працює Правописна комісія. Тож в ухвалі цієї конференції пропонуємо залучити до новоствореної комісії наших відомих фахових термінологів, які мають свої прогресивні підходи, – Ольгу Кочергу та Михайла Гінзбурга.
– Як взагалі виникла ідея проводити такі термінологічні конференції?
– Ідея виникла в купе потяга, в якому 1991 року на запрошення Тараса Кияка їхали до Чернівецького держуніверситету ім. Ю. Федьковича на наукову конференцію «Питання стандартизації, інтернаціоналізації та автоматизації перекладу термінологічних одиниць» філологи Таміла Панько й Ірина Кочан та інженери Володимир Літинський і я. Коли пані Таміла сказала: «Чому б нам в університеті не організувати термінологічну конференцію», то я додав: «І саме з науково-технічної термінології. Але тоді – у Львівській політехніці».
А спонукало мене те, що з 1989 року на радіофакультеті Політехніки за моєю ініціативою запрацював від «Просвіти» термінологічний семінар, на якому ми дискутували про різні проблеми радіотехнічної термінології. А така потреба була на часі ще й тому, що ми з моїм колегою Костьою Семенистим працювали над укладанням першого російсько-українського словника з радіоелектроніки. Згодом (здається, 1990-го) з’явився «Короткий російсько-український словник з електротехніки» Володимира Перхача, який тоді очолював видавничо-методичну комісію Львівської політехніки. До речі, в укладанні цього словника чимало потрудився Андрій Воробкевич.
Коли я поділився з професором Перхачем ідеєю провести термінологічну конференцію в Політехніці, він промовив свою улюблену фразу: «То ж до праці!». І відтоді все почалося... 1992 рік був для нас надзвичайно важкий: крім підготовчої роботи над першою термінологічною конференцією, майже з нуля створювався Держстандарт України, а отже і його комітети, серед яких (а це вже було точно з нуля) і Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (ТК СНТТ), який нам вдалося започаткувати саме на базі Львівської політехніки. ТК СНТТ тоді очолив професор Володимир Перхач, і тільки десь через рік-півтора половину функцій Комітету було передано Київському політехнічному інституту. Але це вже інша історія...
– А хто були учасники перших конференцій?
– Очевидно, що ними були всі, кому не байдужі мовні проблеми в різних царинах знань з усіх куточків України. Цей форум відразу набув статусу міжнародного – до нас «зліталися наче журавлі з далеких країв» фахівці з української діаспори: США, Канади, навіть Венесуели, і звісно – з Європи. До речі, учасник 4-ї конференції СловоСвіт’96 інженер із Лос-Анжелеса Тимотей Балабан своїм «Англійсько-українським словником-довідником інженерії довкілля» (над яким мені тоді довелося добре попітніти) започаткував у 2000 році термінографічну серію СловоСвіт. У цій серії цього року нарешті вийшов за № 16 «Українсько-англійський словник з радіоелектроніки» (укладачі Б. Рицар, Л. Сніцарук, Р. Мисак), над яким ми працювали (щоправда, з деякими перервами) добрих 20 років.
– А як запрацював новостворений ТК СНТТ?
– Це був просто неймовірний період становлення, бо у нас нічого не було, крім ГОСТів. Їх треба було не тільки перекласти українською, але й переробляти, вдосконалювати застарілі, а також розробляти нові Державні стандарти України (ДСТУ) і, зокрема, на терміни та їх визначення. І якби не Фонд Карла Поппера, який тоді очолював Богдан Гаврилишин, було би нам дуже скрутно. Тож за кошти цього Фонду ми з Євгеном Шморгуном вирушили до Женеви, де в організаціях ISO та IEC закупили міжнародні стандарти і привезли їх до України. Це був просто бум, коли стандарти потрапили до Політехніки, і ми розпочали роботу над ДСТУ вже як ТК 19 Держстандарту України. Як тепер пам’ятаю, у кабінеті Володимира Перхача не було де сісти, бо на наш заклик розробляти українські термінологічні стандарти відгукнулося дуже багато фахівців з багатьох міст України.
– І тоді Ви розкрутили всю цю справу з термінологією?
– Саме так. По дорозі до Женеви ми у Відні відвідали Міжнародний інформаційний термінологічний центр Infoterm, який очолював Хрістіан Ґалінскі. Згодом наш ТК СНТТ став членом цієї організації, а її директор – учасником кількох конференцій СловоСвіт. До речі, сьогодні ТК СНТТ є також членом ISO.
Лиш за 1992 – 1996 роки завдяки потужному патріотичному піднесенню фахівців з різних царин знань нам удалося розробити понад 600 українських стандартів. Це, без перебільшення, був безпрецедентний факт в історії стандартизації науково-технічної термінології.