Сердечно дякую усім, хто привітав мене з черговою датою народження: студентам теперішнім і колишнім, аспірантам, колективу дружньої кафедри фотограмметрії і геоінформатики, адміністрації Університету і Інституту геодезії, славним просвітянам і просвітянкам, добрим друзям і знайомим, моїй дорогій родині за щирість, тепло, радість жити і працювати поруч з вами.
Вважаю, що доля була до мене ласкавою, коли я, ще не маючи 16 літ у 1956 році переступила поріг могутньої освітньо-наукової інституції з назвою Львівський політехнічний інститут (відкидаю причіплені ідеологічні характеристики часів СРСР). Вступила на геолого-розвідувальний факультет, спеціальність: інженерна геодезія. Тоді в моїй юнацькій свідомості навіть терміну «геодезія» не існувало.
Хочу наголосити, що не зважаючи на ідеологічну заангажованість і партійне керівництво «всюди і всіма», наші викладачі були науково ерудованими, деякі – прекрасними методистами, вони не тільки мали високі наукові доробки, наприклад, професор Микола Мигаль був фахівцем світового рівня із вищої геодезії, а й всіляко розвивали любов до майбутньої професії.
Назву декого з тих, хто мав в нашому професійному формуванні непроминальне значення: обсмалений польовими вітрами декан Олександр Завадовський, палкий прихильник мистецтва, зокрема оперного співу, математик Олексій Верхоломов, доцент із неординарним підходом до освітніх методик (здачі курсових проєктів перетворювались у цікаві диспути) Юрій Панкратьєв, неперевершений методист, картограф Олексій Лисичанський – він так рисував земну кулю на дошці від руки, що в ній хотілося жити.
Це були люди різних політичних поглядів, на жаль, або політично нейтральні, або такі, що тяжіли не так до червоної, як до «білої» гвардії. Заняття проводилися російською, майже всі підручники видані російською мовою, ми швидкими кроками йшли до «единой общности».
На студентських вечорах – факультетських чи інститутських часто звучала класична музика – найчастіше ноктюрни або вальси Шопена (значний відсоток студентського загалу володів грою на музичних інструментах), з поезії читали Блока або Єсєніна, про українських авторів не йшлося.
На першому курсі я записалася в студентський інститутський хор і досі пам’ятаю, як ми вивчали, розписану для хорових партій. знамениту арію Россіні з «Сивільського цирульника». Всі переживали неймовірне піднесення від цієї музики і слів, актуальних до нині.
«Клевета все потрясает, и колеблет мир земной». Співали російською, українською – славославіє партії, може, в кінці виступу- одну з народних пісень. Суцільні національні джунглі.
А що стосується знаменитого рефрену «клеветы-обмови», то ми в сучасному українському світі постійно відчуваємо її зловісну силу.
Чи й справді в психології людства мало що змінилося?
В тодішній Політехніці серед частини студентства популярним був факультет культури, придбаний за невеликі гроші абонемент дозволяв відвідувати раз на тиждень лекції з музики (актова зала головного корпусу), на другий тиждень – лекції з архітектури й живопису (у Студентському клубі на Чистій). Лекції читали професійні музикознавці і мистецтвознавці. На музичні виступи приходив Камерний оркестр або Симфонічний оркестр (неповний склад) із Львівської опери. Ці заняття ми сприймали серйозно, навіть дещо конспектували, розуміючи, що провінційна середня школа на духовних світах людства зосереджуватися не могла.
Коли на гастролі до Львова приїжджали музиканти чи співаки світової слави, то ми з моєю товаришкою Яромирою Костецькою (згодом професорка, докторка технічних наук, багаторічна завідувачка кафедри інженерної геодезії) вважали за щастя отримати квитки на гальорку Опери чи стоячі місця в філармонійному залі.
Моя пристрасть до музеїв і концертів із тих далеких студентських літ.
Із 1963 року я почала працювати асистенткою на кафедрі аерофотогеодезїї Львівської політехніки, а в 1968 році вступила до аспірантури. Кафедрою і аспірантурою при ній керував професор Віктор Фінковський, який належав до прихильників «сильної руки».
Що два тижні потрібно було звітувати про зроблене. Хто вимоги ігнорував, швиденько «вилітав» із аспірантури, найчастіше «за власним бажанням».
Його наука запам’яталася на все життя. «Навчальний процес – святая святих!». Всі сьогоднішні доктори кафедри навчалися у Віктора Яковича.
Власне в аспірантурі я зрозуміла, що викладацька і наукова робота здатна захоплювати не менше, ніж твори мистецтва.
В «нормальні», безпандемійні часи, коли перед першою парою підходиш до головного корпусу Політехніки і бачиш як звідусіль вливаються в Університет річки молодої кипучої енергії, ти мимохідь стаєш її частиною і хочеш працювати для цієї сили, яка буде виокремлюватися в спеціальності, курси, групи і насамкінець в індивідуальності. А тих, із якими і для яких хочеться працювати, чимало.
Кінець 80-х, хвилі національного піднесення з Галичини несуться на Велику Україну. Українська Політехніка оживає з Шевченковим словом, на факультетах відбуваються вечори з читанням табуйованих творів поета, крейдою на дошках виводять «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте…» Патріотизм до мови, культури, традицій, ніби замкнений в душі народу добрий дух, пробуджується і кличе до нового неуярмленого життя. Народжується Просвіта, Рух. Як, яким чином? Адже Політехніка ніколи українською не була, а ці приховані, потаємні сили виявилися такими могучими.
Мітинги, марші непокори і омріяна віками Незалежність України.
З 1991 року очолюю «Просвіту» Політехніки. Скільки талановитих особистостей, патріотів, для яких національні ідеали є сутністю життя, я тут пізнала. Знавці української культури, талановиті її інтерпретаторки – Ірина Ключковська – за масштабом втілених ідей – людина-інституція, мистецька душа– Галина Захарчин, люба і мудра, якою значною була її допомога воїнам АТО, – Надія Любомудрова, людина з переможним блиском очей, яка відкриває нові українські світи, – Ірина Фаріон, сценаристки і організаторки вечорів – Ліда Гриценко, Оксана Козій, Любов Паляниця і Любов Закалик, інтелектуали – Ярослава Величко, Геннадій Вознюк, Орест Івахів, Неля Товстюк, Олександр Шишка, та, яка вміє організувати студентів, –Ярина Турчин, просвітянська і артистична сила в бібліотеці – Людмила Найда, піаністка комп’ютерного набору – Оля Маційовська, незмінна секретарка і організаторка добрих справ– Олена Куриляк, спокійні і мудрі – Христина Соболь і Галина Корж, які з легкістю можуть загасити будь-яке надрадикальне полум’я, та, яка народилася з камерою і всюди встигає, – Наталя Павлишин.
Не можу не подякувати нашим славним просвітянам Народного дому «Просвіта» на чолі із Степаном Шалатою, всім хлопцям із «Орфею», який є гордістю Львівської політехніки.
Зі словами вдячності згадуємо першого демократично обраного ректора Юрія Рудавського, який задав український шлях розвитку Політехніки.
Висловлюю вдячність ректорові Юрію Бобалу за добрі слова про «Просвіту», за те, що мудро і виважено веде корабель Львівської політехніки серед розбурханого, глобалізованого, англоїзованого моря, обминаючи підводні камені і підступні айсберги.
Нехай нам усім вдається, тримаючи українську світоглядну позицію, гармонізувати велетенські наукові та освітні надбання давньої 200-літньої високої школи з модерними технологіями та інноваційними здобутками сучасного цивілізованого світу.
Цікаво, якою буде наша Alma Mater років хоча би через 50?