Питання мобілізації в Україні загалом, а також ухвалення закону про мобілізацію зокрема, станом на сьогодні є чи не найбільш актуальним, болючим, потрібним і водночас дискусійним питанням порядку денного. Тема мобілізації доволі широка, складна та багатоаспектна. На цю тематику можна сміливо писати й захищати не одну дисертацію. Тож я спробую лише загалом проаналізувати найважливіші аспекти мобілізаційної політики України, не претендуючи в жодному разі на всеохопність і вичерпність проблематики.
Насамперед варто наголосити на тому, що питання мобілізації не просто важливе, це питання існування нашої держави та її майбутнього. Адже Україна веде війну за виживання (її сміливо можна назвати «Війною за справжню незалежність України»). І дії ворога свідчать про те, що він готовий до тривалої боротьби та мобілізації ресурсів. Тому ми змушені робити аналогічні речі, щоб не програти в цій війні. Проте слід зважити на той факт, що у ворога набагато більші мобілізаційні можливості та ресурси, а рівень міжнародної військової підтримки України, на жаль, знижується. Тому наша мобілізація має не просто продовжуватися, вона має стати якіснішою й ефективнішою, базуватися на суспільній підтримці та забезпечувати не лише кількісне, але й якісне посилення ЗСУ.
Очевидно, що для того, щоб говорити, якою має бути мобілізаційна політика в Україні, треба спочатку охарактеризувати її поточний стан у нашій державі. І тут слід констатувати, що, на жаль, її ефективність є дуже далекою від бажаної та потрібної в наявних обставинах. Тоді як на початку повномасштабного вторгнення черги охочих стати на захист держави проти агресора вражали й надихали, то сьогодні потенційних захисників доводиться інколи силоміць мобілізовувати до лав ЗСУ.
Така ситуація проблемна не лише в кількісному, а й у якісному вимірі. Адже мотивований захищати країну від агресії воїн здебільшого набагато ефективніший, ніж той, що був мобілізований силоміць. Така кризова ситуація з мобілізацією зумовлена багатьма чинниками, проте важливу роль відіграла саме неефективність мобілізаційної політики влади, яка в умовах, коли в державі вже майже 10 років триває війна, так і не спромоглася виробити та втілити ефективну політику рекрутування до лав ЗСУ.
Серед основних недоліків і проблем наявної мобілізаційної політики слід виділити такі:
- корупція в державі загалом і в структурах, які дотичні до формування та реалізації мобілізаційної політики;
- відсутність справедливості, оскільки мобілізовують насамперед тих, хто не спроможний через зв’язки чи фінансові можливості уникнути мобілізації;
- відсутність прозорості та зрозумілості правил мобілізації й демобілізації;
- неналежне врахування профільності та кваліфікації мобілізованих осіб, що призводить до ситуації, коли висококваліфікованих осіб, яких можна було б використовувати з великою ефективністю в інших напрямах діяльності ЗСУ, кидають в окопи як рядових солдатів;
- постійна ідеалізація владою ситуації на фронті, що заспокоїла суспільство, змусила повірити у швидку та легку перемогу над агресором, знизила мобілізаційний потенціал українського суспільства;
- вплив російських фейків та інформаційно-психологічних операцій, які спрямовані на посилення відчуття несправедливості мобілізаційної політики України;
- превалювання у мобілізаційній політиці нашої держави примусових засобів та елементів над мотиваційними;
- втома від війни, психологічне вигорання та ін.
Окремо хочу акцентувати увагу на наявних технічних проблемах, які перешкоджають ефективній мобілізаційній політиці в Україні. Йдеться насамперед про відсутність централізованого, єдиного та всеохопного реєстру військовозобов’язаних у нашій державі, який, найбільш імовірно та доцільно, мав би функціонувати у формі всеукраїнської електронної бази даних. За його наявності багатьох проблем мобілізації можна було б або уникнути, або ж звести до мінімуму їхній негативний вплив. У такому разі зникала б потреба вручати людям повістки на вулицях, у спортивних залах тощо. Це можна було б робити за місцем проживання чи праці. Натомість мобілізаційна кампанія, на жаль, нагадує гру в хованки, де в ролі ведучого – працівники ТЦК, а в ролі гравців, які ховаються, – потенційні мобілізовані. Тож мобілізація схожа на лотерею, де мобілізують не тих, кого потрібно чи хто має бути мобілізований згідно із законом, а тих, хто не встиг заховатися або мав невдачу натрапити на працівників ТЦК.
Тепер хочу дуже коротко зупинитися на тих основних нормах та інструментах, що мають бути зафіксовані в новому законі, який регламентуватиме основні засади мобілізаційної політики в Україні й законопроєкт щодо якої зараз перебуває на розгляді в стінах парламенту:
- забезпечення прозорих, зрозумілих, чітких і, головне, справедливих правил мобілізаційної політики;
- запровадження єдиного електронного реєстру військовозобов’язаних;
- ефективна боротьба з корупцією загалом і в тих структурах, які залучені до реалізації мобілізаційної політики держави, зокрема;
- системна та постійна популяризація військової справи та служби у ЗСУ;
- патріотичне виховання суспільства загалом та молоді зокрема;
- залучення до мобілізаційного процесу професійних рекрутингових компаній;
- ефективна державна політика щодо демобілізованих, загиблих, ветеранів, членів їхніх сімей і родин;
- забезпечення ефективних інструментів захисту прав військовослужбовців, зокрема через запровадження посади військового омбудсмена;
- протидія російським ІПСО, які спрямовані на дискредитацію мобілізаційної політики в Україні;
- адекватне висвітлення ситуації на фронті;
- профільне залучення військовозобов’язаних до лав ЗСУ, врахування їхнього досвіду та кваліфікації;
- забезпечення збалансованості між кількістю мобілізованих і можливостями їх матеріально-технічного забезпечення, озброєння, навчання;
- розуміння важливості забезпечення сильного тилу як умови розвитку економіки, ВПК, соціальної стабільності та ін.
Якщо підсумувати, то ефективна мобілізаційна політика має сприяти залученню до боротьби проти ворога мотивованих і навчених воїнів, які чітко розумітимуть, за що воюють, які правила гри та її потенційні наслідки. Притому варто уникати крайнощів як жорсткої мобілізації (наскільки це можливо в наявних умовах), так і надмірної лібералізації, яка знижуватиме бойовий потенціал ЗСУ. Загалом мобілізаційна політика має бути комплексною, а виправлення наявних недоліків – системним. Усе суспільство та всі державні й громадські структури повинні долучатися тією чи іншою мірою до забезпечення обороноздатності нашої держави (кожен має робити щось корисне для забезпечення нашої перемоги, вести боротьбу на «своєму фронті»). А це, звісно, неможливо без ефективної комунікації із суспільством.