Ми продовжуємо цикл «Сто образів Львівської політехніки», в якому через статті або інтерв’ю висвітлюємо портрети особистостей, що вагомо впливають на розвиток університету та його роль у світовому освітньому середовищі.
Валерій Дудикевич – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри захисту інформації Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології, керівник Західного регіонального навчально-наукового центру захисту інформації. Вислів «життя в ім’я науки» влучно описує цю особистість.
Своє життя з Львівською політехнікою Валерій Богданович пов’язав уже давно, ще в далекому 1963 році – саме відтоді без усіляких перерв чи змін тут працює. Спершу був на кафедрі автоматики та телемеханіки, там пройшов шлях від асистента кафедри до завідувача, професора, а потім за його ініціативою в Політехніці була ліцензована й акредитована така галузь знань, як інформаційна безпека, що передбачала створення чотирьох спеціальностей захисту інформації, і вже 2006 року відкрили власне кафедру захисту інформації.
Своє життя вирішив пов’язати з викладацькою діяльністю неспроста. Професорові завжди страшенно подобалося академічне середовище, і так склалося, що тоді перший декан факультету автоматики та напівпровідникової електроніки доцент Анатолій Шрамков запропонував йому таку можливість. Валерій Богданович відразу погодився, бо його ця робота приваблювала.
– Пригадую, коли став працювати на кафедрі, завжди брав участь у науково-дослідних роботах. Тоді наша кафедра була порівняно молодою, зокрема, в ній налічувалося лише два доценти, а решта – асистенти. Проте колектив був добре сформований, ми мали молодого, 35-річного завідувача. Між працівниками завжди панували доброзичливі стосунки, було сприятливе середовище для наукових досліджень. Думаю, мені пощастило з таким колективом і науковими керівниками.
Упродовж усіх років роботи в Політехніці Валерій Богданович мав активну громадянську позицію. Після захисту 1971 року кандидатської дисертації під керівництвом Миколи Кіріанакі обійняв посаду заступника декана факультету автоматики, став секретарем партійного бюро факультету. Деканом факультету на той час був Леонід Лукащук, який чітко дотримувався проукраїнських позицій. Професор Дудикевич разом із ним активно протидіяли спробам русифікації навчального й виховного процесів. На нарадах різних рівнів точилася прихована боротьба між проукраїнськими і проросійськими силами незалежно від партійної належності. Особливо це виявлялося на рівні партійного комітету Політехнічного інституту. Більшість його членів мали відверто антиукраїнську позицію. Це стосувалось і частини проректорів. Їхні погляди позначалися, зокрема, на кадрових питаннях. Тому вкрай важливим, на думку Валерія Богдановича, був добір викладацького складу на кафедрах. До викладацької роботи на кафедрі автоматики та телемеханіки, за його пропозиціями, були залучені українськомовні кандидати наук з академічних інститутів і підрозділів Політехніки – Ігор Бучма, Зиновій Мичуда та Володимир Хома, які пізніше стали його докторантами. Кандидатську дисертацію захистив аспірант Зеновій Стрілецький, майбутній депутат Львівської міської ради першого демократичного скликання.
– Досить тривалий час роботи в Політехніці дає мені змогу висловити свої міркування стосовно її керівництва. Я спілкувався і спостерігав за діяльністю більшості післявоєнних ректорів (крім одного – Стефана Ямпольського). Всі ректори: Микола Максимович, Григорій Денисенко, Михайло Гаврилюк, Юрій Рудавський – були непересічними особистостями. Кожен із них чітко усвідомлював проблеми, які стояли на той час перед Політехнікою, і зробив свій неповторний внесок у її розвиток. Їхню діяльність вшановано монографіями, які вже видано або підготовано до друку. Юрій Бобало посів гідне місце в цьому ряді.
За роки науково-дослідної діяльності у Валерія Богдановича назбиралося чимало здобутків. Зокрема, під його керівництвом захищено дев’ять докторських і 19 кандидатських дисертацій. Його учні є переможцями конкурсів молодих винахідників університету й України. А сам професор – автор і співавтор понад 600 наукових праць, 200 авторських свідоцтв та патентів, семи наукових монографій, підручника «Документаційне забезпечення робіт із захисту інформації з обмеженим доступом» і трьох навчальних посібників із грифом МОН України.
Цікаво, що 1975 року на основі кандидатської дисертації Валерія Богдановича була видана перша монографія, яка викликала доволі широкий інтерес в академічному середовищі. Професор пригадує, що до Львова тоді навіть приїздили з Казахстану, Сибіру і просили дати хоч один примірник.
Два роки тому Валерієві Дудикевичу надано довічну державну стипендію за видатні наукові досягнення. Також він має звання почесного професора Національного університету «Львівська політехніка». Крім того, у 1996 році ще й став членом (member), а за рік – почесним членом (fellow) Інституту електроінженерів Англії.
Звання заслуженого винахідника України Валерієві Богдановичу надали в 1994 році. Однак раніше, 1976 року, він здобув звання винахідника СРСР – відповідний нагрудний знак давали тому, хто вперше впроваджував винахід зі значним економічним ефектом на підприємствах.
– Наш винахід впровадили десь на Уралі, у місті Березники, на заводі, навіть без нас. Ми лише отримали довідку, що його там впроваджено, а разом із нею, відповідно, нагороду. Сам же винахід був пов’язаний із цифровими методами засобів вимірювання низьких частот.
Зазначу, що тоді військово-промисловий комплекс був зацікавлений у виконанні науково-дослідних робіт, новизна яких підтверджувалась авторськими свідоцтвами на винаходи. Тому ми багато працювали, виконували договірні проєкти і для Москви, Ленінграда, Таганрога, Києва, Вінниці тощо. Й усі ці винаходи були впроваджені й мали економічний ефект. 1991 року, коли настав час захищати докторську дисертацію, треба було долучити довідку про економічний ефект від експлуатованих винаходів. Зібравши та перерахувавши всі свої довідки, я виявив, що їх у мене назбиралося приблизно на мільйон карбованців. Як бачимо, у той період наші винаходи мали серйозний економічний ефект.
Сьогодні, аналізуючи своє минуле та й, зрештою, теперішнє, професор розуміє, що все його життя пов’язане з Політехнікою. Не уявляє себе без неї.
– Я і навчався в ній, і працюю. Пригадую, коли 1958 року вступав сюди, була певна специфіка вступу абітурієнтів. Видали постанову про те, що 80 відсотків абітурієнтів могли вступати лише після служби в армії або ж відпрацювавши два роки на виробництві. Тоді набір на радіотехнічний факультет був усього 150 осіб, отож школярів набирали лише 30. Був страшенний конкурс, але мені вдалося успішно скласти вступні іспити.
Сьогодні Валерій Богданович викладає лекційні курси для студентів і аспірантів, зокрема «Основи інформаційної кібернетичної безпеки» для студентів першого курсу. Це вступний курс, створений для того, щоб студенти зорієнтувалися та зрозуміли, куди прийшли вчитися. Адже на спеціальності «кібербезпека» є чотири різні спеціалізації. Саме тому професор розповідає студентам про особливості цих спеціалізацій, щоб у майбутньому, після закінчення першого курсу, вони змогли обрати для себе ту, яка їх найбільше зацікавить.
– Пропонуємо їм на вибір такі чотири напрями: безпека інформаційно-комунікаційних систем; системи технічного захисту інформації; управління інформаційною безпекою і новий напрям, який ми запровадили кілька років тому, – адміністрування систем кібербезпеки. Останній ми створили спільно із Львівським ІТ-кластером. По суті, це було їхнє замовлення як роботодавців. Вони брали участь у розробленні і освітньо-професійної програми, і навчальних планів, а тепер поширюють у мережах рекламу цієї спеціалізації. Варто зауважити, що конкурс щороку зростає. За останні п’ять років набір на спеціальність «кібербезпека» зріс утричі – від 80 до 240 осіб.
У 2004 році Валерій Богданович ініціював створення Західного регіонального навчально-наукового центру захисту інформації й очолив його. Завдяки сприянню ректорату, зокрема Юрія Рудавського й Анатолія Мороза, був виданий спільний наказ Міністерства освіти і науки, а також Служби безпеки України про створення Західного регіонального навчально-наукового центру захисту інформації. Надалі центр відчував постійну увагу й підтримку з боку тодішнього проректора з наукової роботи Юрія Бобала, якому він підпорядковувався.
– Зауважу, що за свої 17 років діяльності Центр значно розвинувся. І хоча наша юрисдикція поширюється на західний регіон, але, по суті, ми працюємо для всієї України. Зокрема, виконуємо роботу із захисту інформації для державних установ, захищаємо комп’ютери від витоку інформації чи здійснюємо захист приміщення, щоб не перехопили акустичної інформації. Тобто наші працівники такі роботи виконують по всій Україні, і обсяг їх, хоч як це дивно, щороку зростає. У 2020 році ми досягли позначки 4 мільйони 700 тис.
Валерій Богданович іде життєвою дорогою з думкою, що у світі шаленого руху треба не забувати встигати робити добро.
– Тому майбутньому поколінню, яке займе наші місця в аудиторіях за кафедрою чи біля дошки, раджу найперше бути добрими викладачами, до яких студенти тягнутимуться і з яких братимуть приклад. Ну й, звісно, працювати над собою, не лінуватися і вчитися, багато вчитися, щоб, ставши викладачами, мати ґрунтовні знання й фундаментальну підготовку, якими в майбутньому ділитимуться зі студентами.
