Після того як я закінчив Стрілківську СШ, що на Прикарпатті, мій старший брат Анатолій привіз мене до Львова, щоб показати свій інститут – Львівську політехніку. На той час він уже був студентом третього курсу нафтового факультету. Брат розповів мені про всі факультети, і ми вирішили: вступатиму на радіофак.
Зайшли до деканату й зустрілися з професором Юрієм Величком, світле ім’я якого я ніколи не забуду! Він поглянув на нас і сказав: «Бачу, що старший із вас – наш студент (раніше студенти мали чудову форму одягу), а менший прийшов до нас вступати. Може, – звертаючись до Анатолія, провадив професор, – ваш брат побудував детекторний приймач?» Я мовчав, а Анатолій не розгубився й відповів: «Саме так». Юрій Теофанович усміхнувся: «Брешете, але то не біда – навчимо!» І за годину я став студентом – це був останній рік, коли золоті медалісти не складали вступних іспитів.
Так полинули мої студентські роки. Згадую свій перший конспект, де я тоді написав такі слова: «Боже! Невже це тільки початок?» А на останньому, зі спецпредмету, вже інше: «Боже! Невже це кінець? Шкода...»
На той час припали чи не перші кроки становлення радіотехніки – ми випікали міднозакисні детектори в муфельних печах. Та все життя в нас було ще попереду, і ми не помічали труднощів. Я був щасливий уже від того, що три роки носив морський кітель із двома рядами блискучих ґудзиків з якорями, який подарував мені інший мій старший брат – Володимир, курсант Ленінградської військово-морської медичної академії. Свій перший костюм я одягнув лише на випускний вечір... А Вацек Пограбський, мій одногрупник, п’ять років ходив у військовій формі та кирзових чоботах, де було дуже зручно... ховати шпаргалки.
Кожен новий викладач запитував студентів, якою мовою читати курс. Підводився той самий Вацек Пограбський і запитував: «А де ви перебуваєте? Нагадаю – в Україні, тож, будьте ласкаві, читайте українською». А за ним вставав Едик Алексєєв, наш одногрупник, і просив викладати російською. Голосували. Російська перемагала. Але це не стосувалося проф. Ю. Т. Величка і тодішнього к.т.н. Є. Ф. Замори, які читали лекції лише українською. Сам я закінчував українську школу, проте писати і захищати дипломну роботу довелося російською…
А далі я дістав скерування на радіозавод у місті Молодечно (Білорусь). Але не так сталося, як гадалося. Я дуже любив Львів, його добрих людей, а надто кондукторів у трамваях, які в ті часи не брали грошей за проїзд зі студентів, мовляв, от коли станете інженерами, тоді й заплатите... І я до останніх днів перед від’їздом залишався у Львові. Аж раптом до мене додому (я винаймав кімнату) прибігає секретарка нашого факультету й каже: «Слава богу, що я знайшла вас, бо всі вже роз’їхалися. Юрій Теофанович терміново запрошує вас до деканату». Я прийшов і почув такі слова: «Добре, що ми знайшли вас. Я дуже прошу поміняти ваше скерування до Білорусі на... Узбекистан. Там просять скерувати до них радіоінженера для роботи в... Геофізичному управлінні. Усі ваші документи готові, навіть із тим, що вам дадуть квартиру». Я не міг відмовити своєму улюбленому професорові – і після дощового Львова 1 серпня 1961 року потрапив у сорокаградусну спеку Ташкента.
Ташкент. Геофізичне управління
Наступного дня мене повезли в самаркандські степи, до «міста», у якому було лише три фінські будиночки і яке мало назву Уч-Кулач. То був центр, звідки провадили пошуки різноманітних руд, на які така багата земля Узбекистану – там майже вся таблиця Менделєєва, а особливо мідь і золото. Розвідку вели за допомогою приймально-передавальної радіоапаратури, яку розробили ленінградські фахівці, свердловинним і наземним способами. Моїм завданням було підтримувати роботоздатність цієї апаратури, яка часто не витримувала азійської спеки.
Спочатку було важко, і я чи не щодня згадував слова Юрія Теофановича: «А чи знаєте ви різницю між радіоінженером і радіолюбителем? Ні? Тож запам’ятайте: радіоінженер знає, як працює радіоприймач, але він у нього... не грає. А радіолюбитель не знає, як працює радіоприймач, але він у нього завжди грає». Я знав теорію радіопередавачів і радіоприймачів, але не мав практичних навичок з аналізу й усунення несправностей радіоапаратури. Тому ночами читав радіолюбительську літературу з ремонту техніки, яку мені привозили з Ташкента друзі, і вже невдовзі вважався непоганим фахівцем, як казали ленінградці.
Майже до глибокої зими працювали ми в полі, бо фактично зими в Азії тоді не було. Відтак повернувся до Ташкента. Геофізтрест порушив умови договору, прописані в моєму скеруванні, й відмовився надати мені квартиру. Через суд мені дозволили не відпрацьовувати трьох років, і я повернувся до України...
З допомогою своїх рідних я влаштувався в Києві на закрите підприємство, яке будувало центри управління ППО для потреб винищувальної авіації. Так я став керівником будівництва одного з приймально-передавальних центрів під Стриєм і здав об’єкт замовникові з відмінною оцінкою на три місяці раніше від запланованого терміну.
«Голубий екран»
Ще працюючи в Геофізичному управлінні я зустрів там свою любов, яка повернула мене до Ташкента…
Маючи чималий досвід ремонтування радіоапаратури, я сприяв створенню першої в Середній Азії фабрики з ремонту телевізорів, приймачів та магнітофонів «Голубий екран» і став на ній головним інженером. Навчав людей і сам навчався. Доти були закриті маленькі кустарні майстерні, які на свій розсуд визначали ціни на послуги і фактично обдурювали клієнтів. Я спроєктував робочі місця, встановив належну кількість генерувальної та вимірювальної апаратури, тестерів, розробив і затвердив у Мінпобуті прейскурант на всі види ремонтних робіт. Подбав і про техніку безпеки. Зібрав не дуже охочих кустарних майстрів на фабриці, і почалася робота. Щоб запобігти зловживанням, усі радіолампи та радіовузли мали відповідне фабричне маркування. Тільки у Старому місті в Ташкенті залишилася майстерня, де працював майстер Камбаров – депутат райради.
Якось до мене на фабрику прийшла старенька жінка з проханням поділити плату за ремонт телевізора КВН на дві частини, бо її пенсії бракувало, щоб сплатити за раз, а Камбаров на це не погоджувався. Вона дуже поважала свого депутата. Та ремонт він оцінив близько 25 карбованців, хоча ця сума була співмірною з вартістю того телевізора. Я посадив жінку в авто, і ми поїхали до Старого міста. Камбаров поводився нахабно й неохоче дозволив мені оглянути телевізор. У накладній був вказаний майже весь перелік послуг, та я помітив, що замінили лише одну лампу в рядковій розгортці. Я сказав жінці, що телевізор привезуть їй сьогодні додому, а тоді написав акт, додав квитанцію, повідомив депутата про кримінальну відповідальність за обман і повернувся на фабрику. Слідом за мною прилетів Камбаров. Просив не давати ходу цій справі, пропонував хабар і навіть погрожував. «Зрозумійте, – виправдовувався він, – у мене десятеро дітей, я депутат, і для мене це велика ганьба». «А у старенької немає нікого, а ви готові забрати в неї навіть пенсію», – відповів я і підтвердив свою рішучість довести справу до кінця. Камбаров пішов. Наступного дня телефонує мені та жінка й каже: «Яка це добра людина – Камбаров! Не повірите: сказав, що за ремонт телевізора не треба платити. До того ж – о боже! – привіз мені задарма ще один телевізор, «Рекорд-35» із величезним екраном»…
Ташкентський республіканський радіоклуб
Я дуже добре опанував лампову техніку, техніку ремонту радіоапаратури і за багато років сам відремонтував понад п’ятсот різноманітних апаратів своїм друзям, сусідам і знайомим. Крім основної роботи в Ташкентській філії АНТК ім. Антонова, про що розповім далі, вечорами, після 19-ї години, я поспішав до Республіканського радіоклубу, де ознайомлював молодь з основами ремонту побутової техніки, а також по лінії ДТСААФ навчав допризовників основ радіолокації на базі радіолокаційної станції (РЛС) П-12, з великою пошаною згадуючи майора С. К. Бєлова, який викладав нам радіолокаційну теорію на базі РЛС П-8.
Я власноруч виготовляв діючі стенди телевізорів: на накреслених незмивною тушшю принципових схемах кольорових телевізорів на великому листі білого гетинаксу були розміщені реальні RCL-елементи, коливальні контури, джерела живлення та кінескоп, притім кожен із цих елементів можна було знімати, імітуючи ту чи іншу несправність, і це дуже допомагало моїм слухачам швидко освоювати основи ремонту. Після закінчення моїх курсів хлопцям присвоювали відповідний розряд, і вони або працевлаштовувалися на фабриці «Голубий екран», або, за моєю порадою, ставали представниками серійних радіозаводів і виконували гарантійний ремонт техніки.
Пригадую цікавий факт. Серед моїх слухачів був і доктор технічних наук. Він сказав: «У мене з’явилося нове хобі (звісно, після дорікань дружини, мовляв, ти вчений, а свій телевізор відремонтувати не можеш), хочу навчитися цієї справи, тож дайте мені «найважчий» кольоровий телевізор (у радіоклубі таких було вдосталь), і якщо я відремонтую його й викину з третього поверху, то скажу, чого ви варті». Як звичайно, перше заняття я починав з основ техніки безпеки: захисних засобів, небезпечних напруг і струмів, адже на кінескопі була напруга 25 кВ, та багато іншого. Дивлюся – мій доктор усміхається. Потім він пояснив: «У ТашПІ я також розпочинаю з техніки безпеки, але сьогодні вперше почув щось нове для себе». Згодом він таки викинув через вікно свій відремонтований телевізор...
Якось до Ташкента приїхала команда військових із ЦК ДТСААФ Союзу з перевіркою якості підготовки допризовників як операторів РЛС. У радіоклубі я ще раніше розгорнув діючу РЛС П-12. Вони відвідали кілька моїх занять. На підсумковому засіданні в ЦК ДТСААФ Узбекистану комісія позитивно оцінила підготовку допризовників – операторів РЛС і рекомендувала надати мені звання почесного радиста СРСР. Цей знак я зберігаю досі. І дуже радий, що не підвів свого професора Юрія Величка, поєднавши в собі і радіоінженера, і радіолюбителя.
Ташкентська філія АНТК ім. Антонова
Згодом я пішов із «Голубого екрану» і за сприяння знайомих був прийнятий на роботу в Ташкентську філію АНТК ім. Антонова на базі Ташкентського авіабудівного заводу, де від звичайного радіоінженера за три роки став старшим авіаційним інженером-конструктором і протягом двадцяти років брав особисту участь у проєктуванні й доведенні літаків Ан-22 і Ан-12. Роль філії була дуже важливою, бо на місці вирішували всі поточні питання, які виникали на серійному заводі майже щодня. У філії було достатньо конструкторів усіх спеціальностей. І лише принципові питання щодо аеродинаміки та міцності залишалися за ДКБ ім. Антонова. Наша філія також розробляла різні модифікації літаків Ан-12.
ДКБ ім. Антонова (Київ)
У 1984 році мене запросили на основне підприємство в Києві, і я, обіймаючи посаду провідного конструктора ДКБ ім. Антонова, брав активну участь у проєктуванні та оснащені літака АН-70, якому донині немає рівних за льотними можливостями.
Ніколи не забуду слів професора Юрія Величка, які, може, когось здивують, а для мене стали пророчими: «Ви думаєте, що ми старалися зробити з вас інженерів? Звичайно, так, але насамперед ми старалися зробити з вас спеціалістів, які зможуть розібратися в будь-якій ситуації». І це свята правда, в чому я переконався на своєму життєвому шляху.
Здобувши освіту у Львівській політехніці, я не закінчував авіаційного інституту, та це не завадило мені бути нарівні з фахівцями – випускниками авіаційних навчальних закладів. Під час роботи в ДКБ ім. Антонова я успішно співпрацював із багатьма відомими інституціями в Союзі: Московським фізико-технічним інститутом, Державним науково-дослідним інститутом Цивільної авіації, Міністерством радіопромисловості, Міністерством авіаційної промисловості, штабом військово-транспортної авіації (ВТА) у Москві, льотним випробувальним центром в Ахтубінську, Московським науково-експериментальним центром автоматизації управління повітряним рухом Цивільної авіації, де керівником досі є випускниця ЛПІ Тетяна Анодіна (Фартушна), моя одногрупниця, д.т.н., професорка, академікиня.
Я завжди брався за все нове в авіоніці: це і бортовий багатоцільовий радіолокаційний комплекс – свого роду серце бортової радіоапаратури, і активний та пасивний захист військово-транспортних літаків, і розроблення та випробування системи державного розпізнавання літальних об’єктів та кораблів, систем глибокої загоризонтної радіолокаційної розвідки загрозливих стрільбових систем ППО, і розроблення першого в Україні повноколірного кінескопа з імпортною маскою, бо вітчизняних не було. Він забезпечував високу роздільну здатність зображень навіть в умовах прямої сонячної засвітки екрана, за що щира подяка В. П. Мартиновій, керівниці СКБ Львівського заводу «Кінескоп». Кінескоп, виготовлений за нашим технічним завданням, згодом став основою системи електронної індикації (СЕІ) для літака Ан-70, на якому вперше у світі для військово-транспортної авіації були використані мультиплексні канали інформаційного обміну (МКІО), що дали змогу членам екіпажу літака отримувати на своїх індикаторах попередньо оброблену інтегральну польотну інформацію.
Крім того, завдяки МКІО вдалося відмовитися від десятків кілометрів мідних проводів і зменшити масу літака, бо на правому та лівому бортах літака використовували лише по дві-три виті пари проводів. У кожній системі літака були вбудовані компактні ЕОМ-датчики, які видавали повну інформацію про параметри систем літака на адресу трьох головних ЕОМ у системі МКІО. Ці ЕОМ аналізували інформацію від датчиків, обробляли її, і на індикаторах СЕІ членів екіпажу адресно відображалась інтегральна польотна інформація в реальному масштабі часу. З приладових панелей членів екіпажу зникли десятки електромеханічних приладів, окрім деяких. Електромеханічні прилади залишилися тільки для резервного контура на випадок повної відмови електроніки, який дає змогу екіпажу здійснити посадку літака. Це майже варіант приладів літака АНТ-25, на якому екіпаж В. П. Чкалова понад 80 років тому здійснив 63-годинний переліт до Америки через Північний полюс.
Три роки я провів у Ленінградському науково-виробничому об’єднанні «Електроавтоматика», де зумів зібрати видатних програмістів, які без зарплати розбіглися хто куди в період розпаду Союзу. Мені вдалося переконати генконструктора П. В. Балабуєва, щоб працю згаданих програмістів оплачували коштом АНТК ім. Антонова. Саме це, а також щоденний контроль за роботою цехів і розробленням запланованих у нашому технічному завданні програм дали мені змогу привезти літаком ДКБ два «бойові» комплекти СЕІ, хоч і недосконалих, «сирих». І після того, як програми доопрацювали спеціалісти НВО «Електроавтоматика» та АНТК ім. Антонова, комплект СЕІ встановили на першому літаку Ан-70, який, на превеликий жаль, розбився, але не з причини СЕІ. Ця трагедія була найстрашнішою подією того часу. Причина катастрофи першого Ан-70 була в іншому, та це вже сумна історія...
Моя робота в АНТК ім. Антонова була різноплановою. Наприклад, знаючи реальний стан справ у проєктуванні та побудові літака Ан-70, з ініціативи керівництва я організовував на базі нашого підприємства наради головних конструкторів десятка провідних інститутів Союзу щодо нагальних питань, які потребували швидких рішень. Я підготовляв перелік цих питань, погоджував їх з усіма відділами АНТК, готував узгоджені рішення і контролював їх виконання. Таких нарад було чимало, адже проєктування та побудова першої машини Ан-70 тривали не менш як десять років...
Життєві випадки
За час моєї роботи були і трагічні, і курйозні випадки. Розповім про кілька з них.
Ташкентське авіаційне виробниче об’єднання ім. Чкалова десятки років тримало перше місце в Союзі серед серійних авіабудівних заводів 6-го управління Міністерства авіаційної промисловості, а це означало, що багатотисячний колектив заводу отримував до зарплати крім 15 відсотків поясного коефіцієнта ще до 10 відсотків. Та десь у 1980-х роках один із військпредів заводу, приймаючи літак і перевіряючи бортову радіолокаційну станцію (БРЛС), зіткнувся з тим, що спецрежими локатора, які мали б використовувати у воєнний час, не працюють. І приймання цих літаків зупинили. Для заводу це була катастрофа, бо він позбувався першого місця з усіма наслідками, що звідси випливали. Директор заводу В. М. Сівець негайно викликав мого керівника філії Я. М. Приходька з категоричною вимогою розв’язати цю проблему. А було це 31 грудня, за кілька годин до Нового року. Я вже зібрався додому, та прибігає Яків Миколайович, коротко пояснює суть справи і каже: «Внизу на вас чекає моя «Волга», а на заводському аеродромі – літак Іл-76. Ви маєте негайно вилетіти до штабу ВТА в Москву – там на вас уже очікують». Чому я? З якими паперами? Та він уже мене не слухав. Лише додав, що в аеропорту Домодєдово на мене чекає «Волга» зі штабу. І я полетів. Мою сім’ю про це повідомили.
В аеропорту швиденько проскочив через пункт пропуску і за годину був у кабінеті генерала. Той нервово спитав, з чим я прилетів? Я показав... свої руки. Генерал скипів і наказав мені написати рішення. Я написав, він почитав і... змолов його у «м’ясорубці». Туди ж пішли ще два мої варіанти рішення. І тут урвався вже мій терпець, і я пішов в атаку: «ДКБ ім. Антонова підготувало технічне завдання на БРЛС? Узгодило з усіма зацікавленими сторонами? Зокрема, і з вашими службами, так?» «Так», – відповів генерал, не здогадуючись про суть мого наступного запитання. «Один із київських НДІ збудував БРЛС, ваше військове представництво підтвердило роботу всіх режимів і передало станцію серійному авіазаводу. Ми виконали всі вимоги розробника БРЛС до її встановлення на літак, так? Тому запитання: чому за всі ці негаразди має відповідати ДКБ? Тож, товаришу генерале, пропоную або розігнати десяток своїх військпредів, які допустили до встановлення й експлуатації на літаках Ан-22 не цілком відпрацьовану БРЛС, або ми разом пишемо рішення, яке задовольнить усі сторони. Пропоную доопрацювати спецрежими в додаткові терміни, бо, слава богу, війни на завтра не передбачається, а приймання літаків треба продовжити». І ми підписали таке рішення. Генерал сердився, бо його онуки того дня так і не дочекалися свого «Діда Мороза»... Забігаючи наперед, скажу, що, коли я пізніше прибував до його кабінету, він завжди казав: «Панове офіцери, відпустімо цього нахабу першим – це саме він зіпсував мій Новий рік кілька років тому...»
До речі, новітня на той час БРЛС для літака Ан-22 мала ЕОМ вагою...100 кілограмів. А вже для літака Ан-70 у системі МКІО вбудовані ЕОМ-датчики важили приблизно 1 кілограм, центральні ж ЕОМ у згаданій системі мали вагу трохи більш як 10 кілограмів. Та повернімося до випадку, про який була мова, бо мої біди тоді ще не скінчилися. Коли після зустрічі з начальником штабу ВТА я прибув у Домодєдово, мене не пропустили на злітно-посадкову смугу, і цілком справедливо, бо, кваплячись, я не оформив повернення до свого літака. Черговий розумів мене, та не міг порушити інструкції й, бачачи мій розпач, порадив: «Пройдеш пів кілометра вздовж паркана, повернеш наліво і побачиш у ньому відірвану дошку. Перелізеш на льотне поле, але знай: воно відстежується прожектором, і тебе можуть просто пристрелити. Та я тобі цього не казав – запам’ятай».
І я ризикнув, бо знав, що в Ташкенті всю ніч чекали на рішення штабу ВТА. Повз потихеньку, а коли промінь прожектора повертав у мій бік, провалювався у сніг. Промінь віддалявся, і я знову повз у напрямку, де стояли три Іл-76. Дістався до дверей першого і запитав: «Це борт на Ташкент?» «Новосибірськ», – була відповідь, і я поповз до другого літака. «Ташкент?» – «Омськ». Проклинаючи все на світі, я таки добрався до свого літака. Командир побачив мій стан, дізнався про мої митарства і примусив випити трохи коньяку, щоб зняти стрес. А за чотири години в Ташкенті я вже доповідав про те, що всі питання вирішено й завод нічого не втратив, і передав узгоджене рішення штабу ВТА. Директор заводу велів своєму головному бухгалтерові видати мені заводську премію і наказав Я. М. Приходькові виплатити мені дві додаткові зарплати. Він був членом ЦК компартії Узбекистану і мав величезні повноваження.
Ще пригадую один випадок. Наша філія розробила варіант літака-лабораторії для тренування майбутніх космонавтів. Ідея в тому, що коли літак виконує режим «гірка», то на період цього режиму настає стан невагомості й курсанти «плавають». Якось на завод із командою прилетів один із керівників центру підготовки космонавтів. Наступного дня вони поверталися до відомого багатьом міста Чкаловська. А мені наказали в наших справах вилетіти саме до Чкаловська. Тому я скористався нагодою і попросився на борт. Мене взяли, та пояснили, що спочатку залетять на Байконур. Приземлилися там пізно ввечері, і мене поселили в кімнаті, де перед вильотом ночували космонавти. За традицією вони залишали на внутрішньому боці вхідних дверей свої автографи фломастером. Може, це був мій «космічний» порив, адже наступного дня я теж відлітав, правда, не в космос, а до Чкаловська, та я... дістав свою кулькову ручку. В самому низу на дверях залишився мій автограф. Фломастера в мене не було. І я досі шкодую через той свій вчинок...
А якось, ще в Ташкенті, лікар порадив мені зробити рентген шлунка. Я пішов до відповідного кабінету, а на дверях оголошення: «Не працює». Я знайшов рентгенолога, і той повідомив, що з поліклініки не раз зверталися до Медтехніки, але там завжди відповідали, що не мають відповідної деталі. Я попросив надати мені інструкцію на рентген-апарат. «А ви що, вмієте ремонтувати?» – поцікавилися. «Ні, не пробував, але хочу спробувати», – відповів я.
Я аналізував: у високовольтну частину не полізу – там 10-кратний запас електроміцності, і...розібрав пульт керування, де знайшов прогорілу друковану плату на гетинаксі й кілька згорілих елементів. Тож я замінив гетинакс на фольгований склотекстоліт, наніс друкований малюнок на нову плату, протравив її в заводській лабораторії, переніс на неї придатні елементи зі старої плати й поставив нові. Пульт керування був відновлений, і рентген-установка запрацювала. Тут варто згадати нашого викладача Б. Літинецького, який на переддипломному курсі розповідав нам про сотню нових на той час способів друкованого монтажу.
Головний лікар поліклініки Гані Рашидов – рідний брат першого секретаря ЦК компартії Узбекистану Шарафа Рашидова – запропонував мені роботу на пів ставки рентген-техніка, і я погодився на умовах, що працюватиму лише у вихідні. Згодом мене зобов’язали ремонтувати все: апаратуру УВЧ, діатермії, всілякі підсилювачі, будувати інформаційні стенди роботи лікарів, лагодити аналізатори крові й навіть мікроскопи. Поліклініка відмовилася від послуг Медтехніки, і я кожної вільної неділі ремонтував усе, що вийшло з ладу.
Одного разі я попросив головного лікаря дати мені трішки спирту, щоб протирати оптику. Той викликав старшу медсестру і сказав: «Насібо, інженерові потрібен медичний спирт, налий йому. Скільки? – Я якось неоднозначно показав руками. – Зрозумів. Видай йому... три літри спирту, бо то ж мікроскопи!» І медсестра видала. Всі були задоволені, особливо мій нині покійний тесть – майстер-червонодеревець – та його друзі. Я дуже рідко вживав міцні напої, віддавав перевагу виноградним винам, адже тамтешній виноград містить до 40 відсотків цукру. Та все це вже в минулому.
Робота передусім
Я завжди розумів, що українська радіоелектроніка з її науковим потенціалом спроможна забезпечити всі потреби транспортної авіації, і не тільки.
Пригадую, як на підприємство приїхав М. Горбачов. Через сильну зливу він затримався в нас, і генконструктор П. Балабуєв дав команду нашому відділу перспективної радіоелектроніки терміново підготувати перелік важливих питань щодо радіоелектроніки. Я також брав участь у цьому. Згодом помічник генконструктора В. Болгак, мій добрий товариш, показав мені саме мій перелік питань, що були передані М. Горбачову, правда, без згадки про «українську» авіоніку. Та невдовзі «славетний» Союз розпався, і настали непрості часи для всіх.
Попри все, керівництву АНТК ім. Антонова за допомогою авіатранспортного підрозділу «Руслан» вдалося зберегти найцінніше – майже півторатисячний колектив конструкторів усіх спеціальностей. Підприємство жило, та знайшлося багато всіляких «діячів», які прагнули нагріти руки на підрозділі «Руслан», де експлуатували наші відомі у всьому світі літаки: «Мрія» і «Руслани». І все ж у цих непростих умовах «антоновці» змогли розробити низку нових літаків, які здивували світ: Ан-132, Ан-188, Ан-158, Ан-178, Ан-148. Усі літаки доведені й мають сертифікати льотної придатності. Вони або є в одному екземплярі, або їх випускають невеликими серіями, бо «нагорі» досі не зрозуміли, що ДП ім. Антонова за державної підтримки могло б прославити Україну на весь світ і стати надійним та стабільним джерелом поповнення держбюджету.
А тепер ми купуємо зарубіжну авіоніку, бо своєї немає. І стоїть велике питання: чи будуть зміни на краще? Найпевніше, не найближчим часом. Тішить, що мій десятирічний онук Богданчик уже вміє програмувати і весь занурений у новітні технології, набагато випередивши свого дідуся в пізнанні нового світу. Та кожен має пройти свій шлях. Я пройшов його, віддавши авіації 35 років – найкращих у своєму житті... Не став ученим, хоча склав кандмінімум і мав удосталь матеріалів для дисертації. Та надзвичайно напружена повсякденна робота в АНТК ім. Антонова завжди була на першому місці.
«И я живу и жизнь люблю...»
Потім я вийшов на пенсію і ще десять років успішно працював у... бізнесі. Було багато цікавого й нового для мене, та вже поза електронікою. А тепер – як у добрій пісні Кікабідзе: «И я живу и жизнь люблю, свои года не тороплю...»
Іноді пишу поеми та вірші, коли мене навідує муза. Дві поеми присвятив своїй коханій дружині Лілії, з якою живу вже майже 60 років. Мене цікавлять питання добрих стосунків між людьми, і не тільки між рідними та близькими, а також збереження екології Карпат і всіх куточків рідної України. На схилі своїх літ дуже хочу бути ближче до нашого Спасителя...
Я свідомо не аналізую свого навчання у Львівській політехніці, не розповідаю про наших улюблених викладачів: Є. Ф. Замору, К. С. Гліненка, Е. М. Мушкардена, надзвичайно вимогливого Й. А. Захарію, Р. Я. Сунчелєєва, а також майора С. К. Бєлова з військової кафедри ЛПІ та про багатьох інших, адже їхню діяльність дуже добре описано в «Історії радіотехнічної освіти і науки у Львівській політехніці».
Ніколи з моєї пам’яті не зітреться й ім’я мого видатного шкільного вчителя Михайла Гориня, який у ті далекі совєтські роки посіяв у наших молодих душах зерна справедливості. Це людина-легенда: дисидент, політв’язень, який багато років відбув у радянських таборах, науковець і політичний діяч, як і його дружина Ольга Павлівна, з якою я досі підтримую зв’язок. Декілька років тому я написав свої спогади під назвою «Його образ живе в моєму серці понад 60 років». Перед світлою пам’яттю цих видатних людей і зі щирою вдячністю їм я у свої 82 роки готовий стати на коліна...
Мета моїх спогадів полягає в тому, щоб розповісти про свою непросту роботу радіоінженера тих далеких шістдесятих минулого століття, бо, може, хтось із моїх внуків хотів би трішки більше дізнатися про свого дідуся, а також про ті роки, коли наше покоління було молодим. І, можливо, розповідь одного з багатьох вихованців Політехніки стане першим кроком до написання історії про тисячі випускників нашої альма-матер.
