Проблема працевлаштування досить поширена серед студентів, особливо під час пандемії коронавірусу. Компанії відмовляються брати до себе на роботу. То тут, то там спостерігається скорочення штату через нестабільний прибуток. Така ж невтішна тенденція з тими, хто шукає собі місце для практикування. Звичайно, чимало студентів-практикантів мріють не лише пройти практику, а й влаштуватися на роботу на постійній основі, щоб здобувати досвід і отримувати за це заробітну плату. Мало хто розглядає практику як просте стажування на два тижні або ж місяць. Але по суті ніхто не задумується, що таку можливість може подарувати їм рідна альма-матер.
Катерина Винарчик – студентка 3 курсу спеціальності «Журналістика» минулої весни проходила практику в Центрі комунікацій Львівської політехніки. Тоді вона навіть не здогадувалася, що буде тут невдовзі працювати. Розмова з нею відкрила нам закулісся роботи людей пера в рідному університеті.
– Як відомо, перша практика для студента – це завжди величезний стрес. Чи справді це так?
– Я зовсім не боялася практики, а навпаки, з нетерпінням чекала, хотіла себе реалізовувати. Коли нам сказали, що декількох людей візьмуть на практику в Центр комунікацій, бо медіа закрили свої двері на час карантину, стало лячно. Боялася зробити щось не так, адже знала, що в мене вимоглива керівниця практики. Роїлися думки, що напишу щось погано і все, кінець моїй реалізації. Але, зустрівшись із колективом, побачила, наскільки всі хороші, ти пробуєш – вони підтримують. Для мене було несподівано, трішки навіть шокуюче, що мені погодили тему, в якій я хотіла у саркастичній формі написати про те, як це бути донькою викладачки. Бо для студентів викладач – це щось нереальне, він не може ходити з тобою в один магазин. Керівникові Центру комунікацій – Наталці Павлишин – дуже сподобалася ця задумка і вона чекала на її реалізування. Тільки для себе я чогось бува тоді подумала: ну як на сайті мого університету може бути щось жартівливе? І як виявилося – може і це дуже радо вітається.
– Більшість студентів йдуть на практику, розуміючи, що це може бути їхній шанс влаштуватися на роботу. Чи були очікування на те, що ти залишишся там працювати?
– Навіть думки не було. Я себе вважала надалі студенткою, якій ще треба вчитися, зарано щось пробувати в професії. Наталка Павлишин була повністю задоволена моєю роботою на практиці, ми майже не вносили правок у мої матеріали, що було дуже потішно. Але я не думала, що це може бути моїм творчим началом. Практику ми проходили на початку літа, тоді все закінчилося, я так думала. У вересні з нами зв’язались, хотіли познайомитися наживо, адже в умовах карантину такої можливості не було. Мені й дівчатам вручили пам’ятні футболки та ще раз наголосили на тому, що якщо хтось матиме бажання, то може пробувати свої сили в журналістській царині в Центрі комунікацій. Це було поштовхом спробувати. І цілком вдало.
– Оскільки це перший досвід роботи в журналістському колективі, які твої враження від знайомства з професією ближче? Ти дуже позитивна та приємна дівчинка, гадаю, що колеги тепло тебе прийняли.
– По суті, я прийшла на місце одного хлопця, який якраз звільнявся й одразу взялася за роботу. З колективом ужилася дуже легко. До прикладу, в кабінеті, де є моє робоче місце, практично всі – студенти, двоє дівчаток теж навчаються на журналістиці, тому спільну мову знайшли одразу. І, як би це смішно не прозвучало, Політехніка об’єднує.
– Ти виконуєш функції журналіста чи, можливо, маєш ще якісь додаткові зобов’язання?
– За документами я фахівець Центру комунікацій Політехніки журналу «Львівська політехніка». Я пишу статті для цього журналу. Також запропонувала свою рубрику про спеціальності нашого університету. Обираю інститут, якусь окрему кафедру, розмовляю із завкафедрою, випускниками або тими, хто зараз навчається й обговорюємо спеціальність. Ця рубрика більше спрямована на вступників, аби вони добре орієнтувалися, що це таке і «з чим його їсти».
– Як я зрозуміла, ти до нестями закохана в журналістику. А чим саме тобі подобається робота в Центрі комунікацій, чи легко поєднуєш із навчанням?
– Це нестандартне ЗМІ, де новини потрібно продукувати дуже й дуже швидко. Працюю на пів ставки, лише так можливо поєднувати з навчанням. Це дуже зручно, коли ти йдеш на роботу лиш на пів дня. Далі ти собі спокійно розв’язуєш свої справи, мені подобається такий розмірений ритм життя. Спокійно пишу, сама обираю теми для рубрики. Звісно ж, я раджуся зі своїм керівником, адже робити, що заманеться не варто. Але все гаразд, я здобуваю досвід в улюбленій професії і в цьому мені допомагає чудовий колектив. Тут завжди є з ким порадитися, тому все дуже просто. Це дуже цінний досвід. Я вже маю запис у трудовій книжці, що означає стаж роботи за моєю професією. На це звертають увагу в резюме журналіста. Однозначно, що це величезний плюс у моє майбутнє. Надалі хочу ще більше розвиватися.
– На своєму прикладі ти показуєш, що працевлаштування після практики цілком реальне й не варто боятися пробувати щось нове. Що можеш порадити практикантам, які лише починають цей шлях?
– У цьогорічних практикантів, сподіваюсь, будуть уже кращі умови для практики, адже основна хвиля коронавірусу минула. Це означає, що більшість роботодавців не будуть відмовлятися від наших студентів. Ми не мали такого вибору, який, певно, буде в них. Я дуже рада, що моя доля завела мене саме в Центр комунікацій. Ще до вступу в університет мені казали, що треба стукати в усі двері. Дев’ять не відчинять, а десяті будуть щасливі. Не варто боятись, особливо тоді, коли є вільний вибір місця практики. То чому цим не скористатись? Як мінімум, це дуже класний та важливий досвід, своєрідне професійне хрещення. Але й не забувати, що розслаблятися не варто, бо все потребує старання та зусиль.