Роман вільно розмовляє двома іноземними мовами (польською та англійською), малює і просить мене розповісти цим текстом, що він такий, як усі. Він зовсім не любить, коли його шкодують. І тішиться тому, що люди тягнуться допомагати іншим.
У Романа Товарніцького – ДЦП (дитячий церебральний параліч), він має частковий параліч нижніх кінцівок.
Про зустріч із ним ми домовилися не одразу. Він старанно вчиться і має чимало завдань.
Романові – 30. І він навчається на 2 курсі Національного університету «Львівська політехніка». Після школи вступив не відразу, бо проходив медичну реабілітацію. Там він почав відвідувати курси живопису. А ще постійно навчався он-лайн та дистанційно. Навчатися, гадає, ніколи не буває пізно.
Роман – зі Самбірського району, але мама з татом, за словами хлопця, з легкістю відпустили його на навчання до Львова. Сказали, що додому він завжди встигне повернутися. Дуже помітно, із якою жагою хлопець розповідає про дизайн, і зовсім не дивно, чому батьки повірили в нього.
Зрештою, Роман визнає, що найгірше, коли батьки надто опікуються дітьми з інвалідністю, і намагаються вберегти їх від усього світу. Тоді такі люди виростають зовсім непристосованими до життя. Він навчився все робити сам.
Та коли хлопець вступив до університету, зізнається, що чимало думав про те, чи встигатиме за програмою, або ж чи вчасно діставатиметься з гуртожитку на пари. Щоб ходити краще, він мусить використовувати палицю, тому не може рухатись надто швидко. Але ризикнув.
Роман каже, що попри різницю у віці з одногрупниками, у колективі почуває себе вільно. Вони завжди раді допомогти йому, до прикладу, підсунути чи пристосувати мольберт.
– Спершу мені здавалося, що одногрупники остерігаються мене критикувати, коли ми обговорюємо праці одне одного. Вони ставилися до мене досить делікатно. Та з часом зрозуміли, що я, як і всі, хочу правди й зовсім не відкидаю критики, – і все стало на свої місця. Тепер вони перші помічають, що я підібрав, скажімо, не такий яскравий колір. А я цьому тішуся, – говорить Роман.
Зізнається, щоправда, що головний корпус університету зовсім не пристосований до людей з інвалідністю. Будинок надто старий. Але ще гірше з інфраструктурою самого міста, а надто – із трамваями та маршрутками з високими сходинками.
– Та якщо не пандусами, то людьми ми багаті, – усміхається Роман, – вони майже завжди раді допомогти.
Проте іноді попрохати про допомогу буває ніяково. Закрадаються думки про те, що людина зайнята, кудись поспішає, чи просто не має змоги допомогти.
Тоді я запитую у хлопця, які б він дав поради людям, що не розуміють його стану…
– Я дуже хочу, щоб люди менш стереотипно ставилися до людей з особливими потребами, – не роздумуючи, каже Роман, – хоча я розумію, що це важко. Буває так, що люди просто бояться зі мною заговорити. А варто.
Роман каже, що люди часто дивуються, коли чують, що він підказує іноземцеві дорогу польською чи англійською.
– Існує стереотип, що людина з особливими потребами не те, що комусь, а собі не може допомогти, та часом ті, що так уважають, самі бувають безпорадні і їм іноді доводиться допомагати. Інвалідність чомусь асоціюють навіть з відсталістю, – пояснює хлопець.
Говоримо ми з Романом про ще один стереотип: суспільство сприймає людей на візках чи з серйозними фізичними вадами як жебраків. Роман пригадує історію: якось він їхав до церкви, в маршрутці жінка простягнула йому гроші. Мовляв, купи собі вітамінів. Хлопцеві стало ніяково й неприємно, адже грошей він не просив, але здіймати галасу не хотів, тому гроші взяв і віддав до церкви, куди їхав.
Але й тут він убачає плюс. Каже, що люди все-таки хочуть допомагати іншим. І це добре.
– Часом мені й зовсім не доводиться просити допомоги, щоб спустися зі сходів маршрутки, коли в руках пакет із проектами й палиця. Люди допомагають самі, незважаючи на вік, – каже Роман.
А доки я фотографую хлопця, він розповідає мені іншу історію:
– Якось в аудиторії я забув гаманець. Проте зрозумів це тільки вранці наступного дня. Думав, що все пропало. Довго чекав на маршрутку, аж тут зупинився таксист і запропонував підвезти. Я відмовився, та він наполіг і підвіз мене до університету безоплатно. А в аудиторії лежав мій гаманець.
Ми виходимо з Романом із кав’ярні й дорогою зустрічаємо погляди, до яких хлопець уже звик. Але це не заважає йому посміхатися, навчатись і просто жити.
Він уміє радіти дрібницям. Приміром, що невдовзі отримає стипендію, і знову піде до театру або на музичний концерт. Так робить щомісяця. І радить робити мені. Каже, це найліпший спосіб «розвантажити голову».
Дорогою додому я купую квиток до театру. Я ж бо Роману вірю. Він – щаслива людина.