Волонтерський рух має велику силу. У цьому переконана співзасновниця громадської організації «Допоможи фронту», доцентка кафедри обліку та аналізу Наталія Микитюк. Разом з командою однодумців жінка щодня робить внесок у спільну перемогу. Про найскладніші моменти волонтерської діяльності, допомогу українським воїнам і важливість добрих справ Наталія Микитюк розповіла в інтерв’ю.
– Пані Наталіє, розкажіть, як ви потрапили до Політехніки? Чому обрали цей заклад?
– Мій батько працював викладачем у Львівській політехніці. Саме завдяки йому я познайомилася з університетом. У мене математичний склад розуму, тож робота з цифрами завжди давалася легко. Після закінчення школи я вирішила здобути економічну освіту і вступила до омріяного навчального закладу – Львівської політехніки. Радію, що саме цей університет став моєю альма-матер.
– Які моменти студентського життя запам’яталися вам найбільше?
– Моє студентське життя було доволі активне та насичене різними подіями. З багатьма моїми одногрупниками я досі підтримую дружні взаємини. Гадаю, найбільше нас об’єднала студентська практика. Цей час був дуже веселий. Завжди з приємністю згадую свої молоді роки. Щиро вдячна викладачам Львівської політехніки за цінні життєві настанови та поради. Вони не лише дали нам величезний теоретичний багаж знань, а й навчили правильно взаємодіяти з іншими людьми та досягати поставлених цілей.
– Розкажіть, будь ласка, про діяльність громадської організації «Допоможи фронту».
– Громадська організація «Допоможи фронту» розпочала свою діяльність у 2014 році. Кістяк нашої організації складався з людей, які брали активну участь у Революції гідності. З плином часу склад волонтерської команди змінився. На превеликий жаль, у 2017 році помер перший голова ГО «Допоможи фронту» Богдан Дідич. Наш нинішній керівник Богдан Масляк воює на фронті. Ми з нетерпінням чекаємо на його повернення додому.
Переважно наша громадська організація співпрацює з багатьма військовими підрозділами та забезпечує бійців автотранспортом, дронами для розвідувальних дій, зокрема з тепловізійними камерами для нічних вильотів, оптикою, засобами зв’язку, ноутбуками, моніторами, метеостанціями, індивідуальними аптечками та лікарськими засобами згідно із запитами. З початком повномасштабного вторгнення ми масштабували свою роботу. За перші два місяці війни ми закрили понад 200 запитів від підрозділів і передали військовим майна на багатомільйонну суму.
– З якими викликами ви зіткнулися у перші місяці повномасштабного російського вторгнення?
– Розповім про напрям, у якому я безпосередньо працюю, – тактична медицина. З початком повномасштабної війни значно зросла кількість запитів щодо забезпечення особового складу військових підрозділів індивідуальними аптечками, медичними турнікетами та іншими потрібними на фронті засобами. Також виникли труднощі із закупівлею медикаментів за кордоном та їх доставленням в Україну. На все це був потрібен час. До повномасштабної війни ми не стикалися з таким великим числом запитів.
– Що вас мотивує допомагати українським військовим?
– Я люблю свою країну, тому не можу триматися осторонь. Вважаю, ніколи не можна бути байдужим до горя інших людей. «Хто, як не ми, коли, як не зараз?» – недарма саме цю фразу найбільше любив Богдан Дідич. Нині багато моїх родичів, друзів та колег воюють на фронті. Саме вони є одним із найважливіших елементів мотивації у моєму житті.
– Що в роботі волонтера для вас найважче? І що найприємніше?
– Найважче, коли твої «підопічні» не виходять на зв’язок. Такі ситуації підкошують моральний стан. Як і кожній людині, мені боляче бачити кількість загиблих українських героїв у цій війні. Крім військових я також спілкуюся та допомагаю людям, які були змушені покинути свої домівки. Дехто з них втратив абсолютно все. Боляче навіть усвідомлювати, яке горе пережили наші співвітчизники. Старшим людям найтяжче. Нерідко вони залишаються без рідних, які б про них подбали. Якщо ти ще молодий, то маєш більше ресурсів і сил, щоб почати життя з нової сторінки... А найприємніший момент у роботі волонтера – коли військовослужбовці відповідають на повідомлення, надсилають невеличке мотиваційне відео або ж просто дякують. Важливо знати, що ти зміг допомогти тому, хто цього потребує.
– У чому полягає унікальність українського волонтерства?
– Гадаю, унікальність українського волонтерства полягає саме у згуртованості народу. Ми намагаємося всіма силами допомагати одне одному. Пригадую, як на початку війни, у 2014 році, люди метушилися й не знали, чого чекати від ворога. Волонтерський рух тільки починав свій розвиток. Через соціальні мережі люди знаходили волонтерів і долучалися до допомоги українській армії. У перші дні повномасштабного вторгнення команда «Допоможи фронту» діяла за чітким планом. За кожним напрямом були закріплені волонтери, які виконували свою роботу. Саме довіра між людьми, яка будувалася впродовж багатьох років, допомогла зберегти спокій. Мене приємно дивує масштабність волонтерського руху в Україні. Кожен старається як може: хтось плете сітки, хтось робить окопні свічки, хтось готує їжу для бійців, хтось проводить збір коштів на автотранспорт, знаходить потрібні речі. Саме завдяки волонтерам та їхній відданості своїй справі Україна продовжує боротьбу за свою свободу.
– Що ви можете порадити тим, хто хоче стати волонтером?
– Волонтерство потребує багато вільного часу. Щоб допомагати іншим, вам слід навчитися розподіляти свої внутрішні ресурси, бути готовим до труднощів. Це не так легко, як спершу здається. Важливо розуміти, що волонтерство – відповідальна справа. Насамперед ми проводимо збір коштів, донатів для тих чи інших закупівель залежно від запитів підрозділів. Тож потрібно особливо ретельно підходити до розпорядження людськими коштами. Співпрацюйте лише з перевіреними волонтерами чи постачальниками, які мають досвід у цій справі. Завжди треба шукати найвигідніший варіант, щоб закупити якісні прилади, медикаменти чи інші речі.
