Роман Дзвонковський – український аніматор, відеодизайнер і засновник студії-майстерні DzvonkMotion. Працює в техніці stop-motion, створюючи неповторні анімаційні історії для різних брендів.
Роман Дзвонковський виявив свою любов до мистецтва ще з дитинства і часто малював. У 16 років переїхав з Івано-Франківщини до Львова, де вступив на дизайн у Львівській політехніці. Перед тим як відкрив свою справу, він працював у різних галузях: від розпису сувенірів до створення графіки для популярного телеканалу. Але йому не пасувала одноманітна робота, і він узявся шукати способи виявити свою творчу сторону.
– Як ви захопились анімацією?
– Я цим займаюся близько восьми років. Закінчував Національний університет «Львівська політехніка» за спеціальністю «графічний дизайн». Так склалося, що, вже працюючи над дипломом, я зацікавився анімацією, але ще не stop-motion. Робив покадрову анімацію для диплома, і якось так зрослося, що з’явилася любов до цієї справи, потім було телебачення, кіно й тоді власна справа. Взагалі більше я захопився цією справою, коли поїхав на навчання до Любліна, згодом повернувся до України, і тут, можна сказати, вже був саморозвиток.
– Як багато часу йде на створення роликів і виготовлення декорацій?
– На час виготовлення анімації чи самих декорацій впливає кілька чинників. По-перше, це сама складність і деталізація. По-друге – довжина ролика за хронометражем. Наприклад, на виробництво ролика тривалістю до 30–60 секунд у середньому йде до двох місяців, а на ролики простішого типу, на 15–20 секунд, – до двох тижнів.
– Наскільки я знаю, ви не лише створюєте анімаційні ролики, а й виготовляєте до них мінікопії та діорами. Як ви навчилися робити це?
– Насправді ніде конкретно я цього не вчився, можна сказати, що це сукупність того, що я навчився у Політехніці, й того, що сам цікавився та дізнавався. Коли з’являється неможливе завдання, то доводиться брати й аналізувати, шукати щось подібне, і тоді, шукаючи різноманітні способи, починаєш сам робити. Конкретно цього вчитися немає де, тому можна сказати, що я самоук.
– Який був ваш найважчий проєкт?
– Це був проєкт для ІТ-компанії, яка розробляла застосунок для футбольних уболівальників. Він складний тим, що було багато анімаційних персонажів (ціла трибуна) і їх одночасно належало анімувати. Я не був цілком задоволений результатом, хоча клієнтові все сподобалось. Але я дуже вигорів, через що довго не міг почати робити щось нове.
– Під час лекції ви казали, що утилізуєте деякі предмети, з якими працювали. Чи не думали віддавати їх на благодійність як іграшки для дітей?
– Віддавати як іграшки для дітей – це дуже складно, бо вони не створені для того, щоб ними гратись, адже в них своя специфіка. Це не такі іграшки, які ми купуємо в магазині, щоб подарувати, радше вони можуть слугувати лише експонатом. Але мінус у тому, що після анімації якісь деталі вже зламані і предмети вже не такі на вигляд, як мали б бути.
– Чи є така можливість, що, коли людина захоче провадити таку ж професійну діяльність, ви візьмете її до себе на навчання або на роботу?
– Головне, аби було бажання. Але говорити про те, щоб узяти когось до себе працювати, наразі складно, оскільки проєктів немає, тому непросто забезпечити людину, щоб вона хоча б вчилася на чомусь. Щодо навчання, то пройти якесь спеціальне навчання на цей момент – такого немає. Максимум, що останнім часом змінилось, – я почав викладати анімацію в Академії мистецтв, і, можливо, згодом це переросте в якийсь курс. Але я завжди відкритий до таких моментів і готовий поділитись інформацією.
Зараз є досить багато інформації, головне – не попасти на так зване інфоциганство. Наприклад, «заплатіть мені 500 доларів – і ви навчитеся заробляти на stop-motion-анімації». Тому варто фільтрувати інформацію і не вестись на таке. Специфічного навчання як такого немає, в Києві воно дуже слабеньке. Можу порадити переглядати уроки, є чимало інформації й різноманітних бекстейджів, де показують, що та як робити, – це можна аналізувати і на цьому вчитись.