8 жовтня в головному корпусі Національного університету «Львівська політехніка» відбулася міжнародна панельна дискусія «Українські спільноти за кордоном: стійкість, зростання, поступ». Організатор цього диспуту — Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) Львівської політехніки — провів його у межах XVII екуменічного соціального тижня Українського католицького університету (УКУ).
На дискусійну платформу винесли актуальні питання: «Чи змінилися українські спільноти за кордоном у зв’язку зі широкомасштабним вторгненням росії?», «Чи приїзд утікачів від війни, які заполонили країни на всіх континентах, вплинув на динаміку росту українських організацій?», «Чи створено нові громади і чи відбувається взаємодія давніх і новітній організацій?», «Що впливає на нарощування громадської сили української спільноти за кордоном?», «Які форми допомоги Україні найдієвіші?», «Якими практиками лідери громад готові поділитися з іншими?», «Які чинники впливають на стійкість українських спільнот?».
Обмінятися відповідями на виклики, заувагами, ідеями й пропозиціями МІОК запросив авторитетних науковців, а також представників релігійних спільнот, діаспори та міжнародних організацій. З вітальними словами до учасників дискусії звернулися єпископ курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства й голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ — владика Степан Сус, ректор Національного університету «Львівська політехніка» — професор Юрій Бобало, ректор Українського католицького університету — доктор Тарас Добко, директор Інституту екуменічних студій УКУ — отець доктор Роман Фігас, заступник директора Фонду Конрада Аденауера в Україні — доктор Ян-Філіп Вьольберн.
Владика Степан Сус розповів, що в тих країнах, які він відвідав цьогоріч, українці вказували на потребу якісної освіти для своїх дітей. Зокрема, в Естонії наша співвітчизниця зі сльозами на очах повідомила йому, що діти змушені ходити до шкіл з російською мовою навчання, бо їм немає там альтернативи. Відтак голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ наголосив на важливості розширити мережу українських освітніх закладів за кордоном.
— Хоч не вирішимо всіх проблем, зате можемо дізнатися про виклики, які стоять перед нами, й зрозуміти те, над чим будемо працювати, — запевнив владика Степан Сус.
А професор Юрій Бобало у своєму вітальному слові до учасників диспуту зазначив:
— Національний університет «Львівська політехніка» — місце проведення особливих заходів і завжди залишається осередком наукового та духовного розвитку, де ми маємо можливість разом обговорювати важливі суспільні питання. Сьогодні черговою непересічною подією в ньому є міжнародна панельна дискусія «Українські спільноти за кордоном: стійкість, зростання, поступ».
Ми не забуваємо про тих, хто постраждав від війни та окупації, і намагаємося підтримати всіх, хто цього потребує. Наша співпраця допомагає зберігати національну ідентичність та взаємну підтримку серед українців за межами країни.
Мільйони наших співгромадян вимушено виїхали за кордон. Ними цілодобово опікуються наші закордонні громади, що постійно поповнюються новими людьми, належність яких до української нації конче потрібно зберегти, а часто й наново виплекати.
Крім того, неабияк допомагає дипломатичному напряму участь українців за кордоном у політичному житті держав свого проживання. Ми стоїмо перед багатьма викликами, але разом з вами — молодими, амбітними і перспективними людьми — маємо можливість будувати краще майбутнє. Закликаю вас не втрачати надії і завжди прагнути змін на краще, переймати досвід одне одного й бути єдиними.
Своєю чергою ректор Українського католицького університету, доктор Тарас Добко, звертаючись із вітальним словом до учасників дискусії, озвучив глобальні виклики, які постали перед нашою країною:
— Перший виклик — збереження української ідентичності серед тих, хто виїхав з України після 24 лютого 2022 року. Як зберегти нашу ідентичність, коли люди перебувають далеко від дому? Чи зможуть українці стати амбасадорами нашої культури за кордоном, обіймати важливі посади в міжнародних організаціях та бути адвокатами інтересів України у світі?
Другий виклик — формування позитивної громадської думки на підтримку України. Ми всі розуміємо, що наша боротьба залежить не лише від військових і економічних ресурсів, а й від підтримки міжнародної спільноти. Й українці, які зараз перебувають за кордоном, можуть відіграти ключову роль у формуванні цієї підтримки.
Третій виклик — підтримка економічної, культурної та соціальної стійкості українців за кордоном. Як ми можемо допомогти нашим співвітчизникам адаптуватися, зберегти свою культуру та залишатися частиною української громади? Якою має бути роль університетів у взаємодії з діаспорою, щоб забезпечити підтримку та розвиток цих спільнот?
Четвертий виклик — роль Церкви та релігійних організацій у підтримці українців за кордоном. Чи готова держава співпрацювати з церквами для забезпечення духовної підтримки наших співгромадян?
П’ятий виклик — створення синергії між різними інституціями: посольствами, культурними інститутами, університетами та церквами. Тільки об’єднавши зусилля, ми можемо досягти успіху в підтримці українців за кордоном і забезпечити їхню інтеграцію в нові громади.
Заступник директора Фонду Конрада Аденауера в Україні, доктор Ян-Філіп Вьольберн, зазначив:
— Не менш важливе питання — як ми сприймаємо тих, хто повернеться до України після війни. Недавнє дослідження Центру Разумкова показало, що значна частина українців вважає, що люди, які виїхали за кордон, не повинні мати права обіймати посади в державних установах, а також навіть голосувати. Це свідчить про серйозний виклик для нашого суспільства — як ми будемо взаємодіяти з тими, хто емігрував під час війни.
Звертаючись до учасників дискусії, директорка МІОК, докторка Ірина Ключковська зауважила:
— Під час дискусії, можливо, буде більше питань, аніж відповідей. Але питання здатні акцентувати на проблемах. Ми зараз перебуваємо в точці біфуркації, яка, сподіваюся, йде до нових, якісних, позитивних змін у житті нашої держави. Ми на порозі творення українського глобального світу.
Наша діаспора — це не ресурс для нас. Це ми. Наша держава вперше робить розворот у бік світового українства. Вперше йдеться про створення Міністерства єдності (Президент Володимир Зеленський 20 серпня анонсував: «Мільйони наших людей в інших країнах, їхні зв’язки й відносини з Україною, захист наших спільних інтересів як нації — усе це буде сферою відповідальності нової інституції». — Авт.).
Стійкість — це здатність діяти в умовах форс-мажору. Тому вона повинна мати інституційне забезпечення.
Президент Інституту екуменічних студій УКУ, отець доктор Іван Дацько під час панельної дискусії акцентував на двох важливих речах:
— 1. Українська еміграція має інтегруватись, але не асимілюватися. Інтеграція означає вивчити мову нового поселення, вивчати культуру, літературу, мистецтво та спосіб життя нової країни і цим зробити український внесок у життя нового місця поселення. Найкраще це вдається у Канаді, бо сам уряд цієї країни оплачує з державного бюджету так звану програму багатокультурности (multiсulturalism). А однак ні в якому разі не асимілюватися.
2. Передусім для багатомільйонної нашої еміграції, крім інтегрування, слід плекати зв’язки з рідним краєм різними зв’язками та допомогами і згодом старатися повернутися в Україну. Це насамперед найголовніший виклик всіх емігрантів, інакше в Україні буде зменшуватись українське населення. За це воюють наші воїни, щоб ми всі жили у волі та суверенній, незалежній і процвітаючій Україні.
А голова Світової координаційної виховно-освітньої ради Світового Конґресу Українців Любов Любчик розповіла про доступність української освіти за кордоном:
— Ми маємо пам’ятати, що нас не 30 мільйонів, на які сподіваються російські вороги, ми — потужна українська спільнота, 60-мільйонна спільнота, яка є єдиним монолітом у протидії російському агресору.
Тому до цих трьох слів — стійкість, поступ і зростання — я б ще додала слово «єдність». Бо тільки об’єднана україномовна спільнота за кордоном зможе ефективно обстоювати інтереси української держави. Єдність і відданість — це про перемогу.
За даними Світового Конґресу Українців і нашої мережі, ми маємо близько 350 суботніх і недільних шкіл. Ці школи діють на всіх п’яти континентах. Це наш золотий скарб для збереження, формування і розвитку української ідентичності та національної свідомості.
Сьогодні замало навчити дітей за кордоном читати і писати українською. Дуже важливо дати їм відчуття шани до українських героїв, які сьогодні захищають нашу незалежність, відчуття любові до рідної землі, відчуття належності до великого українського роду. Це і є наша місія.
Голова правління Фонду «Український дім» (Варшава) Мирослава Керик розповіла про виклики, яким мусять протистояти наші співвітчизники у Польщі, зокрема про відсутність українського контенту в польських школах, а також про відмову одного з органів місцевого самоврядування дати дозвіл на відкриття українознавчої суботньої школи.
Голова місії Світового Конґресу Українців в Україні Андрій Шевченко зазначив:
— Українська держава й український світ за кордоном перебувають на дуже серйозному роздоріжжі. І воно задасть умови для життя українців у світі на десятиліття вперед, бо ми зараз опинилися в докорінно новому контексті.
Коли Президент Володимир Зеленський складав присягу, то заявив, що нас 65 мільйонів — 45 мільйонів в Україні, а 20 мільйонів по світах. Якщо зараз на підконтрольній нашому уряду території перебуває близько 30 мільйонів українців, то це означає, що, можливо, вперше в історії української нації ми опинилися в ситуації, коли поза межами українських земель українців співмірна кількість, а може, й більша за ту, що проживає зараз в Україні.
Це вперше така ситуація докорінно відрізняється від усього, що було раніше. Об’єктивно той інтерес, який є у світі до України та українців, дає ті важелі впливу й влади, яких раніше не було. Українці за кордоном отримали такий доступ до урядів, до політики, якого раніше не мали.
Політики та уряди самі шукають діалогу з українцями, оскільки це стало дуже важливим фактором. Для України та українців за кордоном цей новий контекст означає нові можливості. Українські виборці за кордоном можуть бути політичним фактором для України.
Або ми знайдемо ту модель, яка дасть нам змогу якісно розвивати українське життя у всьому світі, яка допоможе повернутися в Україну тим, хто захоче і зможе, яка допоможе підтримувати зв’язок з Україною тим українцям, які не захочуть повертатися, — це та модель, яка нам забезпечить перемогу, допоможе відбудові України і сприятиме її успіху на десятиліття вперед, — або є інша опція. Якщо ми не знайдемо такої моделі, то це означає, що ми отримаємо фактор ризику. І це, безумовно, є небезпекою для України.
Сьогодні Українська держава почала робити певний розворот до українців за кордоном. Ми це бачимо в роботі тих державних структур, з якими взаємодіємо. Це і Міністерство освіти, і Міністерство закордонних справ, і Міністерство культури. Ми чуємо про плани Міністерства єдності.
Усе це не скасовує потреби в осмисленій стратегії взаємодії Української держави з українцями за кордоном. Якщо ми щиро вболіваємо за майбутню відбудову України, то нам треба допомогти українцям підтримувати зв’язок з Українською державою. Це дасть шанс для когось на повернення, а для когось — на роботу для України в майбутньому.
Віцепрезидентка Світового Конґресу Українців у регіоні Океанії та Азії (Австралія, Китай, Японія, Індія, Індонезія, Малайзія, Монголія, Нова Зеландія, Філіппіни, Сінгапур) Наталія Пошивайло-Таулер повідомила учасникам міжнародної панельної дискусії:
— Українські громади за кордоном, особливо в такому непростому регіоні, як Південна, Південно-Східна Азія, наразі молоді й нечисленні, але це є людський потужний інтелектуальний ресурс, на який можна спиратися в адвокації за Україну, використовувати знання та історичний досвід цих країн у паралелях з українською історією і таким чином добиватися емпатії та розуміння сучасних реалій в Україні й протидії російському агресору.
Своєю чергою віцепрезидент Світового Конґресу Українців у Південній та Центральній Америці Юрій Данилишин зауважив:
— Наші громади повинні працювати разом. Лише спільні зусилля допоможуть нашому товариству бути ефективним і довговічним. Суботні школи, танцювальні ансамблі, літературні гуртки — це ті елементи, які передають фольклор і традиції нашого народу наступним поколінням. Ми потребуємо українського інтелекту, який допоможе розвивати українське життя за кордоном.
Процеси асиміляції дуже швидкі. Ми бачимо, що нові емігранти та їхні діти часто асимілюються швидше, ніж друге чи третє покоління. Наприклад, молода пара приїхала з України, але вже їхні діти можуть втратити зв’язок з Україною. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб цього не допустити.
Коли в нашій бібліотеці маленька дитина просить українську книжку або хоче побачити карту України — це для нас гордість, це те, про що мріяли наші батьки, — передати наступному поколінню українську ідентичність. Економічні труднощі, які переживають країни Південної Америки, не допомагають, але українці у всьому світі завжди вміли долати труднощі, і ми й далі це робимо.
А віцепрезидент Світового Конґресу Українців на Близькому Сході та в Центральній Азії Євген Семенов наголосив, що важливо проводити інформаційну роботу серед українських громад у регіоні, а також серед тих, хто змушений був покинути Україну після 24 лютого 2022 року. Це просвітництво має бути спрямоване на українську національну діяльність за кордоном і на пояснення її відмінності від громадського активізму.