Komsi komsa
Темним весняним вечором по дорозі йшли двоє. Перший був одягнутий офіційно. Він йшов, уткнувши носа у високий комір свого пальта й засунувши руки глибоко у кишені. На другому була легка куртка, сумка з фотоапаратом звисала з його плеча.
– І як тобі? – поцікавився другий.
– Та дурня якась, – відповів перший. – Що мені про це писати? Який репортаж?
– А у чому проблема?
– Проблема в тому, що двадцять п’ять хвилин психоделічної музики на початку можна описати двома реченнями: «Світло згасло – і заграла психоделічна музика. Вона грала двадцять п’ять хвилин (а це половина всього виступу!)».
– А ти очі заплющував? – все питав другий.
– Ні.
– А треба було. Вони ж перед початком про це сказали. Ну, коли пояснювали, що таке транс-цендентальна медитація.
– І це ще: «Трансцендентальна медитація»… це ж ще додуматись треба, щоб так виставу назвати, – бурчав у комір перший.
– А по-моєму класно. Принаймні нестандартно. По-артхаусному якось.
– Як?
– По-артхаусному. Тобі ж учасниця виступу після концерту сама казала, що вони надихалися творчістю Девіда Лінча, що вистава належить до авангарду.
Перший лише підняв брову.
– Ну ти скажи ще, що Лінча не дивився! – здивувався другий.
– Та дивився, звичайно. Але ж хто його зараз знає… – з якимось сумом мовив перший.
– Хоч із тим, що пісні були доб-рі, погодься.
– Та добрі…
– Як вона витягувала того «Фантома опери», га? А хор тобі як? І, між нами, там ще одна доб-ре співала… тільки світлом вони даремно засвітили.
– Та-а-к! Зі світлом кепсько вийшло. А співали справді красиво… і танцювали красиво. Одне тільки питання: навіщо?
– Ну знову ти із цим своїм питанням. Тут його ставити не треба взагалі, – другий підняв догори пальця. – Не наративний метод оповідання, – театрально виголосив він.
Перший подивився на співрозмовника і похитав головою.
– І все-таки, що мені писати? – запитав він.
– Напиши, що людям дуже сподобався виступ команди ІГСН й ІЕСК.
– Дуже сподобався? Та ніхто ж нічого не зрозумів…
– Але ж вітали у кінці стоячи, оплесками.
– Ну, тоді скоріш так: «Виступ ІГСН+ІЕСК зала сприйняла на рівні десь між суцільним неприйняттям і повним захопленням», – сказав перший і всміхнувся.
Далі двоє все простували по дорозі темним весняним вечором… Про виступ вони вже не розмовляли.
Пінопластовий аероплан
Історична замітка.
Аероплан – літальний апарат, важчий за повітря, для польотів в атмосфері за допомогою двигуна та нерухомих крил.
Аероплан будували місяць. Перший тиждень пішов на те, щоб придумати «скелет» і прописати основні положення. Другий було витрачено на конструювання самого літального засобу. Третього тижня інженери продумували деталі та нюанси, що могли б вплинути на кінцевий результат. Четвертого конструктори займалися найважливішим – відпочивали.
Матеріалами для літального засобу стали пінопласт, папір, скріпки. Презентація мала відбутися 4.03.2019 о 19.00. Аероплан завчасно принесли до актової зали й почали репетицію.
Сценарій був готовий уже давно, але саме за кілька годин до вистави керівництво внесло правки. «Аероплан» розклеївся…
Історична замітка.
«Аероплан» – вистава у межах виступу команди ІАРХ+ІППТ на фестивалі «Весна Політехніки-2019».
Щоб «крилатий виступ» зміг злетіти у повітря, команда спеціалістів на чолі з головним редактором вдалася до крайніх заходів – імпровізації та мозкового штурму. За дві години п’яти повторень кожної сцени та нецензурних слів, за кількістю близьких до сто, «Аероплан» було полагоджено.
Зневіра – підступне почуття. Але саме воно з’являлося в того, хто мав щастя спостерігати ту генеральну репетицію. Здавалося, що виставу поховано. Вона нагадувала декорацію аероплану – склеєна з жартів, абсурду, танців і пісень, вона просто не могла викликати до себе серйозного ставлення.
Але діватися вже було нікуди. Зі запізненням майже на півтори години о 20.30 завіса відкрилася. Вистава розпочалася. Спочатку все було гладенько, допоки десь посередині спектаклю голред не почав рвати на собі волосся – актори по черзі забувають слова…
Ви, мій читачу, можете подумати, що вистава провалилася. Але ні, її врятував дивний збіг обставин: серед двох акторів слова забував лише один, другий же витягував усю ситуацію імпровізацією.
Врешті-решт, невибаглива публіка не знайшла огріхів у постановці й наприкінці аплодувала стоячи. «Аероплан» полетів!
Обережно, діти!
Четвертого квітня я завітав на виставу команди ІКНІ+ІІМТ. Одразу хочеться підкреслити: це саме вистава, адже у центрі виступу – історія. Але якої якості? Спробую відповісти.
Насамперед – про позитивні штрихи. Їх було декілька, але вони були. По-перше, це гра запрошеного гостя – актора театру. Вона була професійною, хоч гість був на сцені не довше п’яти хвилин. Ну, а по-друге, хотілося б зазначити, що ця команда розпочала свій виступ на півгодини раніше за двох своїх попередніх колег. Тобто цього разу запізнилися лише на годину.
Тепер перейдемо до мінусів. Сподіваюся, мене пробачать представники команди.
Перше і найголовніше – діти. Назва рецензії є застереженням, але вона застерігає не гіпотетичного глядача, а саме дітей. Юний читачу, пам’ятай: не у всіх виставах ти можеш взяти участь. Та діти тут і не мають жодної функції у сюжеті. Вони потрібні лише, щоби на початку вистави похитати докірливо головами, мовляв, усе погано. По-друге, вони з’являться лише наприкінці, щоб трохи постояти на сцені.
Друга моя претензія до команди – сюжет у цілому. Якщо коротко, казки поламалися, а герою, казковому інженеру, потрібно їх полагодити. Але яким чином усе це задемонстровано! Наведу лише один приклад. У казці про Вінні Пуха ведмедик замість шукати меду – полює на зайців. Там є сцена, де він буквально на сцені поїдає свою жертву. Щоб полагодити казку, інженер показує Кролика. Як тільки Вінні помічає свого колишнього друга, то доганяє його зі словами: «Як ти тут з’явився взагалі? Я ж тебе тільки-но з’їв!». Чи вирішує це конфлікт? Чи лагодить казку? Ні.
Після трьох таких міні-історій пропонують висновок у дусі: «Та чи взагалі має значення – полагодили ми казки чи ні? Давайте жити дружно!». Відтак команда влаштовує інтерактив з глядачами, під час якого будують «стіну добра».
Таким чином маємо потенційно непогану задумку, одного професійного актора й добру спробу інтерактиву. Але усе це перекреслює жахливий сценарій та купа вульгарних жартів на кшталт Пуха-канібала або козаків, що стали на підбори й пішли «у Європу» (не вистачає лише змінити її на «Кляту Гєйропу»). І все це за участю дітей!
Мої претензії були б не суттєві, якщо вистава виявилася б цікавою та смішною. Але з цим завданням вона просто не впоралася. На жаль…
