Життя в Японії перевертає теоретичні уявлення про цю, а водночас і про власну країну, стверджує Надія Гораль, викладачка японської мови з кафедри іноземних мов Політехніки. Після піврічного стажування в Японії сьогодні вона розповідає про Країну Сонячного Сходу.
Від цеглинок до будинку
– Це було стажування від Японської фундації, що фінансує різні програми для викладачів японської мови з усього світу. Нас була 51 людина з різних країн – наче півсвіту об’їхала! Ми жили і навчались у Центрі японської мови в місті Кіта Урава, це префектура Сайтама, за 20 хв. від Токіо.
Програма була досить інтенсивна і важка: йшлося не так про вдосконалення рівня знання мови, як про педагогіку й методику її викладання (граматика, читання тощо), також практикували усне мовлення. Якщо японці раніше акцентували іноземцям на вивченні граматики, то тепер – на розмовному аспекті, адже знання правил не гарантує вміння говорити. У вивченні мови там дещо інші підходи: якщо ми зорієнтовані на кількість – намагаємося втиснути в пару якнайбільше, то вони – на якість, наприклад, їхні конспекти охоплюють менший обсяг матеріалу, зате вони дуже докладні. Так, з маленьких цеглинок можна вибудувати величезний будинок! Мені імпонує цей підхід: він більш орієнтований на студента.
Коли «так» не завжди так
На початках здається, що японська – проста: два часи, базована, як математика, – на формулах. Але згодом відкриваєш дедалі більше її відтінків: ця початкова база – наче кістяк дерева, але є ще гілки – кожна зі своєю прикрасою, як ялинка на Різдво. У Японії я вивчила новий для себе пласт лексики – т.зв. ввічливу мову. У японців є категорії «свій» (родичі, колеги) і «чужий» (ті, до кого є посилена увага, повага і т.д.). Скажімо, немає прямої відмови: мова спрямована на те, щоб не образити співрозмовника. Японська – неоднозначна: певні вирази можна потрактувати неправильно. Наприклад, «так» не завжди є згодою, а інколи просто «так, я слухаю тебе» або вислів «Сходімо колись на обід» не означає, що ви обов’язково підете на обід, а є виявом того, що японець хоче з вами дружити.
Своїми очима
Те, що читаєш про Японію, і те, що бачиш, коли приїжджаєш туди, – не збігається: це як дивитися чужими і своїми очима. Ще в університеті я начиталася творів періоду «золотої доби» (ІХ – Х ст.) – про культ краси, кімоно і т.д… Я це все побачила під час окремих свят, але, звичайно, сучасність – інша. Мене вразив одяг молодих японців, зокрема дівчат: еклектика, любов до рожевого, а взимку їздять на велосипеді в тоненьких спідницях і балетках. Японці не мають звички «влазити» в особистий простір іншого, скажімо, допомагати без просьби, бо не хочуть змушувати людину відчувати обов’язок перед собою. Хоча ті, хто був за кордоном, відкритіші – це у них називається «розширене серце».
Мене вразили потяги, зокрема швидкісні – мережі шінкансен. Все спокійно, немає штовханини, як у нас. Чисто, на деяких станціях вагони прибирають. На вулицях міста смітники побачиш рідко, однак і сміття немає: японці все носять у своїх сумках. Сміття ретельно сортують. Місця з-під смітників миють водою з шампунем – жодного запаху чи бруду. Якось бачила, як студенти після ярмарку, де продавали щось смажене, мили асфальт від олії. Я здивувалась спершу, але ж це нормально, коли люди за собою прибирають. Чи не найбільше зануритись в японську культуру допомогли заняття іайдо – традиційним мистецтвом фехтування мечем. Воно врівноважує: я стала набагато спокійніша. До речі, іайдо навчає Ігор Зорій, мій викладач, який нині живе в Японії.
«Заходжу в клас, а там – український прапор!»
За півроку ми мали зустрічі з жителями Урави, візити в місцеві школи. Заходжу в клас, а там – прапор України!
Коли я на початку 2000-х була у Японії вперше, про Україну доводилось чути, що «це біля Росії», «там гарні жінки» і «а де це?». Мене дратувало ходити з картою і показувати «де», але згодом я задумалась: а що ми робимо, щоб про нас знали, чи є політика популяризації нашої культури, спеціальні програми, як у японців? Тепер ситуація ліпша: про нас знають завдяки Революції гідності. Токійське ТБ зняло передачу про це в Києві, Криму. Наші країни об’єднує й тема Чорнобиля та Фукусіми.
Мало землі – багато щастя
Письменник Василь Єрошенко писав, що Японія – країна, де мало землі, але багато щастя. Напевно, так і є. Я теж повернулась звідти усміхнена, радісна. Мене там навчили жити щасливою, не розчаровуватись, рухатись вперед. У нас – в школі, у виші – ти постійно почуваєшся «повинним». А навчання ж має бути приємним процесом. У Японії молодій людині дають відчути свою цінність, зрозуміти, що вона, нехай помалу, але здатна на багато. В Україні це залежить від особистості, соціальне середовище тут мало сприяє. Я вчу студентів, що вони самодостатні, повинні вголос казати про те, що їх турбує. Ми маємо довірливі стосунки. Їздили на цвітіння сакури в Ужгород. Ходимо разом у кафе, а до нашої Наталії-сенсей (Наталії Костевич) – на суші, які вона чудово готує. У Японії, до речі, викладачі часто запрошують студентів на вечірки до себе додому або можуть піти разом в ресторан, де продають алкогольні напої (це «номікай»), і кажуть один одному все, що думають.
