Його ім’я кров’ю вписане в Книгу пам’яті тих, хто любив усіх, але найбільше любив Україну.
Коли почалася повномасштабна війна, Роман з перших днів активно волонтерив: допомагав ЗСУ, внутрішньо переміщеним. А восени того ж року отримав повістку. Як каже батько, пан Ярослав, без жодних вагань вхопив її і побіг…
Роман Мисак – львів’янин. Школярем любив математику, навчався в Академічній гімназії, а після її закінчення вступив до Львівської політехніки, на кафедру ЕОМ. У 2005 році здобув кваліфікацію інженера з комп’ютерних систем. За якийсь час ще вирішив стати менеджером-економістом, тому вступив до ІНЕМ.
Разом із другом-одногрупником, який тепер теж боронить рідну землю, створив комп’ютерну фірму. З часом, коли фірма не витримала конкуренції на ринку, змінив спрямування – заснував фірму з продажу і встановлення обладнання на станції ремонту машин.
Захоплювався їздою на сноуборді, лижах, автомобілях, мотоциклах, риболовлею. Про його захоплення нагадують залишений удома сноуборд, черевики до нього, шолом до мотоцикла.
Роман був оптимістом, комунікабельним, душею товариства. Активний учасник організації української молоді «Спадщина», яка виховала його як справжнього патріота. Саме зі спадчанцями любив ходити в гори, обійшов з ними всі Українські Карпати.
– Одне слово, жив, тішився життям доти, доки ворог не постукав у двері, – каже батько.
Уже будучи в армії, перед самим від’їздом на передову, вибив собі на грудях, де б’ється серце, татуювання тризуба – щоб мати мотивацію стояти до кінця.
Роман Мисак воював у Бахмуті, Соледарі, Федорівці. Там під час однієї з атак нашого війська ворожий снаряд впав поруч, а його смертельний осколок влучив у воїна.
23 квітня Романові Мисаку виповнилося сорок. 11 травня він загинув. Віддав у жертву своє життя, аби Україна стала вільною.
У Романа залишився син Андрій, який вчиться у Польщі. Незабаром Романові батьки поїдуть його відвідати. І розкажуть про батька, який загинув за те, щоб його син колись повернувся у звільнену від ворога Україну.
