З початком повномасштабної війни життя мільйонів українців змінилося назавжди. Покинути рідну домівку, переїхати до іншого міста, посеред усього цього готуватися до вступу в університет і студентського життя – усе це на собі відчув першокурсник Інституту механічної інженерії та транспорту Олександр Нечипась. Уже другий місяць він навчається у Львівській політехніці, розповідає про Львів як про прекрасне місто і впевнено складає плани на майбутнє, серед яких – працювати на користь держави й неодмінно відвідати звільнену Херсонщину.
Олександр розповідає, що Політехніку обрав серед багатьох інших університетів і про свій вибір не шкодує. У майбутньому хоче працювати конструктором і реалізувати проєкт, який буде корисним для українців. Обираючи спеціальність, не вагався, адже конструюванням цікавився з дитинства і це йому добре вдається. Війна внесла свої корективи в підготовку до вступу, бо з початком бойових дій можливості готуватися до мультипредметного тесту Олександр не мав.
«Складати тест я пішов із тими знаннями, які мав ще до війни, написав те, що пам’ятав зі школи, адже наприкінці лютого в нас уже не було ні світла, ні інтернету, ні зв’язку. Щиро кажучи, ми не вірили, що події розвиватимуться так стрімко, тому до 24 лютого особливо не готувалися, «тривожну» валізу в моїй сім’ї ніхто не збирав. Усе стало зрозумілим тільки на ранок того дня, коли я на власні очі побачив колони російської техніки, які рухалися дорогою. Їх було дуже багато – десятки, а може, й сотні. Інколи я просто стояв і дивився, як трохи далі трасою проїжджають ворожі танки, бронетранспортери, військові машини. Вже пізніше ми з друзями намагалися їх порахувати, то за день могло проїхати до тисячі одиниць різної техніки», – згадує хлопець.
Упродовж майже двох місяців Олександр залишався в рідному селі на Херсонщині. Згодом його сім’я вирішила спробувати виїхати з окупованої території. Для цього в зазначений день вони зі самого ранку приєдналися до колони. Дорога на підконтрольну Україні територію забрала близько 14 годин.
«У Херсонській області я перебував до середини квітня. Тоді виїхати фізично ще не було так складно, але морально – всі ми дуже хвилювалися. Виїжджали власним авто. Ми проїхали десятки блокпостів, більшість із них російські, тому на кожному нас уважно перевіряли, обшукували автомобіль, дивилися, чи є на тілі татуювання. Найприємніший момент був, коли ми вперше побачили українські прапори. Знаєте, впродовж усієї дороги виднілися тільки російські триколори, і побачити наш синьо-жовтий прапор було справжнім дивом. Не знаю, чи тоді комусь вдалося стримати емоції, але мені здається, що плакали всі».
Далі Олександрові зі сім’єю запропонували житло в Запоріжжі, там вони перебували ще три місяці. У цьому ж місті хлопець складав мультипредметний тест. Той період запам’ятався як найтривожніший, адже місто постійно обстрілювали, доводилось ховатися в укриттях і на власні очі бачити, як летять ворожі ракети.
«Живучи в Запоріжжі, я помітив, що впродовж дня у місті шість-сім разів оголошують повітряну тривогу, сирени звучать так часто, що починаєш до них звикати. Тому, відколи переїхав до Львова, реагую на все значно стриманіше, адже, якщо порівняти із Запоріжжям, тут зовсім інше, спокійніше життя. Львів – прекрасне місто, і воно мені дуже подобається, а особливо тим, що вже не чую так багато сирен. У майбутньому, звісно, хочеться поїхати до себе в Херсонську область, провідати тих, хто там залишився, але життя у Львові теж дуже імпонує, адже мене прийняли тут радо й тепло».
Насамкінець Олександр розповідає, що за кілька місяців навчання вже встиг знайти друзів, адаптуватися до нового ритму життя і наразі всім дуже задоволений.
«Знаю, що на моєму курсі та й загалом у Львові є багато студентів із Півдня України, з Донеччини, тому відчуваю, що я не самотній. Викладачі також завжди готові допомогти мені, підказати, всі вони дуже лояльні. А взагалі я навіть не сподівався, що навколо мене буде стільки небайдужих людей», – завершує нашу розмову хлопець.
