Угорщина, Чехія, Німеччина, Нідерланди, Польща, Італія, Білорусь – навчання в ІСТР ім. В. Чорновола Львівської політехніки запам’яталися сестрам-близнятам Аллі й Олені Кольгофер. Цей рік став для них в навчанні завершальним і стартовим для дорослого майбутнього.
Алла: Мої враження від шести університетських років дуже приємні. Навіть не віриться, що я вже випускниця… За час навчання було багато подорожей, зустрічей, брали участь у творчих заходах – Шевченківських читаннях, «Осені Політехніки», КВН, входили в BEST. Тобто життя не проходило у форматі «університет – гуртожиток», а було насиченим і веселим.
Олена: Це насправді найліпші роки, є що згадати: стажувалася в Польщі, мандрувала автостопом Європою, а під час навчальної практики – областями Західної України. Ще до того, як я опинилася у Львові, подорожувала мало, тому це дало натхнення досліджувати Україну.
– Що вас спонукало обрати такий активний спосіб студентського життя?
Олена: Ми з маленького містечка Теплодар, і наша активність раніше проходила лише в його межах – художня самодіяльність, КВН. Улюбленим предметом була географія, ми складали її під час ЗНО, щоби вступити на туристичну спеціальність. Вступали до Одеси, Києва і Львова – усюди пройшли на бюджет. До Львова подалися за компанію – подруга вступала в ЛНУ ім. І. Франка на журналістику. Це, звісно, необдумане рішення, але ми не шкодуємо, що його прийняли.
– Як Україна виглядає на тлі інших країн, які ви відвідали?
Алла: На рівні інфраструктури й рівня життя вона відрізняється в гірший бік. Але Україна має великий туристичний потенціал, який недостатньо розвинено і недофінансовано. Наприклад, водоспад Шипіт популярний серед українців, але дороги до нього не дуже добрі, туристові нема де відпочити. Також мало хто знає про Тараканівський форт у Рівненській області – колишня військова база. В Одеській області є курорт Куяльник, про який я писала у своїй магістерській роботі. Недавно Верховна Рада оголосила про надання йому державного значення, що підтверджує його цінність. Крім того, привабливими є містечко Вилкове – українська Венеція, територія Дунайської дельти, де пролягає кордон із Румунією.
Олена: В Одеській області міг би розвиватися й екологічний туризм. Є принаймні три об’єкти, які були б цікаві навіть європейським туристам: Дунайський біосферний заповідник, два національні парки – «Тузловські лимани» та «Нижньодністровський». Там пролягають екологічні маршрути, можна, пливучи кораблем, спостерігати за різними тваринами, які занесені в Червону книгу.
– Студентські роки – не тільки навчання, а й дозвілля. Воно було у вас творчим?
Алла: Ми закінчили музичну школу по класу фортепіано, співали в хорі, в шкільному музичному гуртку. Подорослішали – з’явився КВН – перемагали в місцевому конкурсі, посіли друге місце в Одесі на Кубку мера. Коли переїхали до Львова, то взяти з собою фортепіано в гуртожиток не мали змоги. Я відчула, що мені бракує музики. І на першу свою стипендію купила гітару. Знайомий навчив азів гри на ній. Відтоді гуртожитські вечори стали веселішими: збиралися з друзями й співали відомі пісні «Океану Ельзи», «Бумбоксу», гурту «Один в каное». Спочатку гітара була в нас із сестрою одна на двох, потім їх стало дві, плюс синтезатор. Крім цього, вчилася грати на губній гармонії і на джембе. До них додалися звуки дощу – дощовиці.
На четвертому курсі випадково потрапила до театру-студії «Хочу». На початку вересня, коли я приїхала на навчання, подруга запропонувала погуляти. І так, гуляючи, ми непомітно опинилися на кастингу в актовій залі першого корпусу Політехніки. Я не була готова декламувати якийсь твір, але, вирішила, що якщо вже прийшла, то мушу виступити. Заспівала акапельно пісню «Один в каное». Виявилося, керівник «Хочу» Анастасія Непомняща запам’ятала, як я виступала на Шевченківських читаннях й посідала призові місця. Так я потрапила до театру. А подружку, яка мене привела, за іронією долі, не взяли.
У нас в театрі-студії дружня атмосфера. Я була задіяна у виставі «Моя професія – сеньйор з вищого світу», постановці про життя Івана Франка «Тричі мені являлася любов» (грала оперну співачку, виконувала «Чого являєшся мені у сні» й «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня»), в «Утопленій» на Шевченківських днях, брала участь у багатьох університетських заходах. У виставі «Моя професія…» грала діда. Друзі, яких запросила на виставу, не впізнали мене в цій ролі.
– Як ви бачите своє професійне майбутнє?
Алла: Я вже працюю в туристичній фірмі, яка приймає іноземних туристів і організовує їм екскурсійні тури західною Україною і Львовом зокрема. В основному приїжджають німці, є багато туристів з Канади, які цікавляться своїми родинними зв’язками. Сьогодні маю зустрітися з туристкою з Австралії, яка захотіла відчути зимову казку Карпат. Ця компанія хоче відкрити в Одесі свій філіал. Оскільки сестра тепер живе біля Одеси, то спробує піти працювати також туди.
– На Новий рік студенти часто воліють поїхати або в Карпати, або за кордон. Де ви, коли були студентами, зустрічали це свято?
Алла: Якось я святкувала Новий рік з поляками в Гданську – на головній площі, біля ялинки, зі салютами. Коли 1 січня прийшла до Балтійського моря, то подумала, що, можливо, ніколи більше його не побачу, і вирішила скупатися. Були й такі сміливці, як я.
Олена: Я теж купалася в зимовому Балтійському морі. Це був спосіб привітати мого друга, який підтримує здоровий спосіб життя, з днем народження: пірнала і передавала вітання на відео.
– Яким був для вас рік, що минає?
Алла: Він був складним: сесія, захист диплома, робота – важко було порозумітися з власником фірми німцем через його перфекціонізм. Але я дала собі раду з усім й успішно захистилася.
Олена: У мене було менше подій, бо живу в маленькому місті, але я теж захистилася.
– Чого очікуєте від року прийдешнього, про що мрієте?
Олена: Хочеться миру в Україні й знайти своє місце в житті.
Алла: Мені важливий професійний і творчий розвиток. Хотіла б створити акустичний гурт.
