Анатолій Штанько – випускник Інституту архітектури та дизайну, старший викладач кафедри архітектурного проєктування та інженерії Львівської політехніки, а також офіцер Збройних сил України, учасник Революції Гідності та російсько-української війни. Сьогодні йому виповнилося б 58 років, але його життя обірвалося 4 лютого 2018-го. Анатолія Максимовича досі згадують на рідній кафедрі, як принципову та відповідальну людину, справедливого викладача й талановитого архітектора. А його син Андрій – також архітектор й випускник Політехніки – щиро додає: «Упродовж усього життя приклад батька надихає мене та мотивує».
Завідувач кафедри архітектурного проєктування та інженерії, доктор архітектури, професор Ігор Гнесь відгукується про Анатолія Штанька, як про архітектора з великим практичним досвідом. У Політехніку він прийшов із 20-річним стажем реальної проєктної роботи. Після служби в армії, де дослужився до звання майора, багато років працював професійним архітектором у багатьох проєктних організаціях, зокрема в авторському колективі працював над проєктом Львівського стадіону до «Євро-2012». На кафедрі провадив практичні заняття з архітектурного проєктування й викладав предмет вільного вибору студента – «Особливості реального проєктування генеральних планів об’єктів».
«Усі ми дуже його цінували, адже Анатолій Максимович мав великий практичний досвід, тому багато чого міг дати студентам. Відверто кажучи, вони з великою охотою записувалися саме до нього, адже розуміли, що це та інформація, яку їм необхідно знати. Зовні він інколи здавався суворий, але насправді був дуже добрий та чуйний, завжди намагався навчити студентів, пояснити їм матеріал, який часто-густо був досить непростий для розуміння, але вкрай необхідний для опанування професії архітектора. Анатолія Максимовича завжди боліло, що не всі студенти відповідально ставилися до навчання. Завдяки своєму великому досвіду, він розглядав кожну ситуацію в перспективі, дивився на кілька кроків уперед, тому добре розумів, з якими проблемами потім можуть зіткнутися студенти й щиро хотів їм у цьому допомогти, наблизити до реального життя, реальних проєктних ситуацій. Він спішив передати якомога більше своїх знань і досвіду, а мав він їх справді надзвичайно багато», – згадує Ігор Петрович.
Окрім високої ерудованості та професійності, Анатолій Штанько вирізнявся своєю активною громадянською позицією. Він закінчив військову кафедру та отримав офіцерське звання, пройшов армійську службу, брав участь у Помаранчевій революції та, звісно, не зміг бути байдужий до Євромайдану та війни.
«Знаючи батька і його характер, я ніскільки не здивувався, що він поїхав на Майдан. Його активна життєва позиція не дозволяла вчинити по-іншому. Коли мирні протести переросли в революцію й почалися розстріли, до Києва поїхав і я. Тоді батько був у Львові й дуже просив мене стерегтися небезпеки. У 2014 році його, як офіцера, мобілізували. Згадую, як він телефонував мені з військкомату і казав, що вже втомився чекати поки його відправлять на Схід. Дуже хотів туди, бо відчував, що ситуація вимагає присутності. Я хвилювався й не хотів, щоб він їхав, але чітко усвідомлював, що свого рішення батько не змінить», – ділиться спогадами Андрій Штанько.
Про все пережите й побачене на війні чоловік розповідатиме мало. Лише згодом рідні дізнаються про страшні обстріли, під якими йому довелося побувати, про втрати побратимів, які снилися ночами, про зниклих безвісти, яких він невпинно розшукував.
«Коли почалася російсько-українська війна ніхто не міг бути осторонь. Нашій кафедрі вдалося зібрати гроші й відправити військовим на Схід три джипи, – розповідає Ігор Гнесь. – Коли я дзвонив до Анатолія й питав, чи потрібна якась допомога, він завжди казав, що все є. Узагалі він дуже мало розповідав про війну, навіть тоді, коли з неї повернувся. Припускаю, там він пережив багато неприємних моментів, які не хотілося згадувати».
«Зазвичай ми говорили з татом по телефону ввечері, адже сигнал часто перехоплювали, телефони прослуховувалися, тому вдень їх вимикали. Пам’ятаю, під час однієї нашої розмови, коли він, як завжди казав, що все добре, я почув, що в приміщення хтось забігає й кричить: «гради!», батьків телефон упав і зв’язок обірвався. Я не міг до нього додзвонитися хвилин 8–10, але тоді мені здалося, що пройшли не хвилини, а роки… Досі, коли згадую про цей випадок, тіло вкривається мурашками», – ділиться сокровенним Андрій Штанько.
Під час бойових дій Анатолій Максимович отримав важке поранення. Упродовж року він лікувався та проходив реабілітацію, але, незважаючи на це, в 2016-му вирішив знову йти на війну. За збігом обставин саме в цей час його син також збирався на Схід. Згодом він потрапив у ту ж бригаду, де колись служив його тато й навіть вивчав місцевість на мапах, які він розробляв. Сьогодні Андрій Анатолійович з гордістю розповідає про життя свого батька, а його настанови та моральні принципи тепер плекає у власній родині.
«Мого батька ніколи не цікавило, що зображено на погонах, для нього не було жодної різниці між полковником чи солдатом, бо найголовніше, як він казав, це людина, а не якісь там зірки. Себе він ніколи не позиціонував, як майор, а тільки як боєць Збройних сил України, – зазначає Андрій Штанько й додає: – Все своє життя я дивився на те, що робив мій батько й намагався його наслідувати. Він дав мені зрозуміти, що архітектор – це професія на все життя, тому сьогодні я продовжую родинну справу, адже архітектором був мій дідусь і навіть мама навчалася в Політехніці на архітектурі».
Можемо лише здогадуватися скільки неймовірних проєктів міг би реалізувати талановитий архітектор, як багато знань передати своїм студентам та скільки дорогоцінних хвилин провести разом із найріднішими, але громадянський обов’язок та відданість Батьківщині стали для нього вищі, ніж саме життя. Після повернення зі Сходу Анатолій Максимович продовжив викладацьку діяльність, але встиг попрацювати зовсім недовго, отримані поранення та контузії давалися взнаки. На початку лютого 2018-го Львів прощався із заслуженим перед своїм народом українцем…
«У його особі наша кафедра мала серйозного фахівця, знання й досвід якого були корисні не тільки студентам. Навіть досвідчені викладачі нерідко зверталися до нього за консультацією. Він був по військовому прямолінійний, але справедливий, принциповий, і дуже порядний. Він жив проєктуванням і його ця справа надзвичайно надихала. Але з багатьох розмов із Анатолієм Максимовичем я зробив висновок, що й військова служба його зовсім не гнітила. Йому подобалося те військове братство, порядок, відповідальність, дисципліна. Тому я не здивувався, що після одужання Анатолій Максимович одразу знову опинився на фронті. Й зовсім не здивуюся, якщо раптом виявиться, що Анатолій Максимович походить із козацького роду. Бо всім своїм життям, і характером, і богатирською статурою, навіть прізвищем він десь нагадував козака – справжнього захисника Вітчизни», – завершує свою розповідь Ігор Гнесь.
«Я завжди радився з батьком, ніколи не боявся просити порад, а деякі його напрацювання я сьогодні використовую. Мій тато справді був професіонал із великої літери, бо свою справу виконував професійно від початку й до кінця, незважаючи на обставини, не боячись жодних труднощів».
Насамкінець розмови я запитую Андрія Анатолійовича про найцінніший урок, який він отримав від батька. Син задумується, а потім відповідає: «Це складне запитання, адже все, чим жив мій тато й усе, чого мене вчив, сьогодні я намагаюся передати своїй дитині. Але, мабуть, найважливіше – це бути чесним перед собою, бути професіоналом, бути патріотом, як і він, – до останніх днів свого життя».
