Рік тому він був студентом Національного університету «Львівська політехніка». Навчався та мріяв про майбутню роботу авіаінженера. Але сьогодні вважає одні літаки чи не найбільшим злом – звісно, якщо вони російські, і майже божою підмогою з неба – якщо це свої.
Нині він, за паспортними даними, як Марк залишається лише для рідних і найближчих друзів. А для решти побратимів – він молодший сержант на позивний «Марс», шанований бойовий медик у одній з десантно-штурмових бригад. Чому шанований? Ще на початку спілкування каже: «Жоден з тих поранених, яких я рятував і яким надавав допомогу, не помер. Усі вони залишилися живими, і хтось знову в строю, а хтось лікується». Тому його у бригаді дуже поважають.
Тепер Марк добре знає різницю між десятьма метрами до автівки-автівки-«медевака» і двадцятьма – коли здається, що вийти з укриття у цей момент неможливо, тому що кожен крок може коштувати йому життя. Нині він знає й те, чого варте залишитися у бліндажі наодинці з майже півтора десятками поранених, коли по позиціях працюють російські танки, і ані медикаментів, ані систем для вливання фізрозчину та ліків уже не залишилось.
Це досвід, якого краще би не було, але він є.
«Марс» пригадує:
– До вторгнення росіян у лютому 2022 року в мене не було бойового досвіду, як то кажуть, «від слова зовсім». У мене не було ані знань, ані розуміння, як воно там відбувається насправді, що таке обстріл, що це таке, коли по тобі прицільно стріляють. Усі мої знання про війну та бойові дії зводилися до комп’ютерних ігор Call of Duty, Battlefield та фільмів-бойовиків. Як виняток – те, що у виші я пройшов курси підготовки з тактичної медицини.
24 лютого 2022 року він разом із багатьма українцями не спав з 4:30 ранку:
– Я відчував, що почалося щось погане. Побачив на флайт-радарі, що жоден літак не перетинає кордон України, а нiчний борт із Польщі раптом повернув додому. Дізнався, що в Україні закрили аеропорти, але ще сподівався, що це все якісь заходи безпеки. Але вже вили сирени, телефон розривався від повідомлень, і була головна новина «Київ бомблять». Слава Богу, за два місяці до цього я почав розуміти, що велика війна можлива. Купив собі бронежилет, спорядження, форму, тільки шолома не було. Після ранкових новин я зібрав рюкзак, зателефонував до військкомату. За кілька днів у складі команди медиків-добровольців разом із десантниками вирушив до Києва.
…З тих зимових боїв під Києвом для нього почалась війна. Він швидко зрозумів, що романтика і комп’ютерні іграшки залишились десь там, у Львові, а тут кров, смерть, розпечене залізо і то чорний від гару або червоний від крові сніг і лють війни.
Нині про ті дні він пригадує з усмішкою:
– Тепер я знаю багато чого, про що раніше навіть не думав. Завдяки людям, з якими я працюю і які діляться зі мною своїми знаннями, я досі живий. Після боїв за Київ я у складі своєї бригади брав участь у боях на півдні країни. Майже від початку і до кінця під час звільнення Херсонщини я був на фронті, лише ненадовго вибувши з ладу через осколкове поранення. І у цей період я здобув безцінний досвід, яким тепер користуюся.
Марк пригадує, як вони під обстрілами евакуювали поранених: «інколи доводилось тягнути важкі ноші декілька кілометрів вручну, бо навкруги відкрите поле, повністю викошені снарядами посадки, і тому машини за пораненими під’їхати ближче не можуть, бо спалять. Одного разу я так втомився, що коли відправив пораненого, просто пішов до своїх на позицію, не ховаючись, тільки пригнувся трошки. Того разу пощастило».
Але щастило не завжди – в одному з боїв його було поранено. Лікувався, рахував дні до повернення і встиг повернутися до визволення Херсона. Після повернення на фронт його бригаду було перекинуто під Бахмут. І тут його обличчя темнішає.
– Якщо порівнювати Херсон і Бахмут, то я сказав би, що у Херсоні все було в рази страшніше. Перевага противника в артилерії була дуже значною. По нас майже безперервно стріляли самохідна та інша артилерія, автоматичні гранатомети, танки, міномети. Щодня тричі прилітав гелікоптер і теж працював по нас. Нам було важко щось протиставити цьому. Згодом почали прилітати і російськи літаки, і з тих днів це одна з моїх неулюблених речей на війні – авіація. Однак на Херсонському напрямку я жодного разу не побачив ворога на відстані прямого пострілу, і жодного разу не вистрілив. Увесь той час я носив з собою зброю, але все, що мені довелось там робити – це рятувати життя поранених побратимів.
У Бахмуті все навпаки. Бої тривають інколи на відстані кидка гранати. Ворог тут майже не має авіації, слабко працює артилерія, у нього менше танків. Однак живої сили тут дуже багато. Важкі бої тут тривають щодня. Якщо говорити про медичний аспект, то під Бахмутом ситуація краща, ніж на Херсонщині. Машина-«медевак» прикриваючись будинками або залишками будівель, може підскочити мало не на «нуль», щоб забрати пораненого. Від цього наша робота з евакуації поранених полегшується в рази. Але недолік артилерії росіяни компенсували постійним натиском живої сили, тож фізично і морально тут складніше – постійні атаки, багато кульових поранень. Але ми виконуємо свої задачі, а для мене головне – врятувати життя.
…Йому 20 років, і він вже майже не пам’ятає, як виглядають львівські парки, кав’ярні. На моє запитання, що змінилося в його світогляді за цей рік, на хвилину замислюється і відповідає так:
– Війна увійшла в мене, і я її ненавиджу і люблю водночас. Війна – це отрута. Сьогодні я розумію, чому вояків тягне назад. Я не знаю, що робитиму після перемоги, бо треба спочатку до неї дожити.