Часом можна почути нарікання сучасних педагогів на те, що рівень освіти, зокрема початкової, дедалі частіше залишає бажати кращого, і як приклад «доброї» освітньої системи, вони наводять попередні десятиліття чи століття. Історики освіти, однак підкреслюють, що подібні висловлювання характерні для всіх часів і епох. Та доля істини у подібних твердженнях все ж є: 100 років тому студенти Львівської політехніки внаслідок певних обставин воліли приходити на іспит добре підготовленими.
Сто років тому вища освіта, з огляду на досить високу вартість оплати навчання, була доступна далеко не всім. Не була винятком і Львівська політехніка, де навчання коштувало в середньому близько 600 злотих на рік. Для порівняння: у середині 30-х років ХХ століття середня зарплата робітника становила 103 злотих, а інтелігенції чи «офісних» працівників – 250 злотих. Звичайно, це зовсім не означало, що у Львівській політехніці тоді навчалися лише багатії – навпаки, відсоток студентів із справді багатих сімей тут був відносно невеликим: багаті віддавали перевагу навчанню там, де вищу освіту було здобути легше.
Щоб допомогти студентам, особливо здібним, отримати освіту були передбачені пільги – зменшення оплати на 50%, а у виняткових випадках повне її скасування. Проте для звичайного студента сплата навіть половини цієї суми була серйозним випробовуванням, і вони часто зверталися за річною академічною відпусткою, щоб заробити гроші на подальше навчання.
Окрім оплати за навчання, студент також мав покрити витрати на приладдя потрібне для науки: інструменти для креслення, технічний календар, тексти лекцій, зошити та, передовсім, на харчування, а якщо був не місцевим, то й оплату за проживання у гуртожитку. Цікаво, що перед кожним іспитом студент повинен був сплатити екзаменаційний збір у касу університету, що становив 5 злотих за іспит (лише усний), а відповідно за подвійний (письмовий та усний) – 10 злотих. Як підкреслюють дослідники історії Львівської політехніки, це впливало певним чином на рівень навчання – студенти ретельно готувалися до іспитів і практично не з’являлися на них не підготовленими, бо у випадку нездачі потрібно було оплатити повторні іспити.
Однак і в цей час не бракувало нарікань на низький рівень знань студентства. Зокрема, виступаючи перед комісією Сенату Польщі, п’ятиразовий прем’єр-міністр та ректор Львівської політехніки професор Казимир Бартель нарікав, що 58% студентів не знають, хто такий Раймон Пуанкаре (президент і п’ятиразовий прем’єр-міністр Франції, який помер кілька років до того), 48% не уявляли, хто такий Ріхард Вагнер (видатний німецький композитор), а 11% не могли нічого сказати про Галілео Галілея (засновник класичної механіки, експериментальної фізики, астроном, математик).
Врешті варто зазначити, що у не просте міжвоєнне двадцятиліття польська влада добре усвідомлювала потребу у фахових викладачах, і відповідно їхня оплата праці була досить високою. Якщо асистенти у вищих навчальних закладах отримували зарплатню у розмірі трохи більше 160 злотих, то доценти – 250–355 злотих, що було більше середньої зарплати у країні. Найбільш оплачуваними були посади надзвичайного професора (750 злотих) і звичайного професора (1000 злотих), що відповідали зарплаті суддів, найвищих урядовців та військових.
