Актуальність проблеми трудової міграції в Україні щорічно зростає в період вступної кампанії, коли абітурієнти (а особливо їхні батьки), обираючи спеціальність, активно замислюються, що чекає на них по завершенню навчання. Ігор Чернявський – директор Нововолинського ливарного заводу, а водночас – голова цьогорічної ДЕК, котра оцінювала дипломні роботи політехніків-бакалаврів, що обрали спеціальність «Ливарне виробництво» на кафедрі прикладного матеріалознавства та обробки матеріалів Інституту інженерної механіки та транспорту, вражений високим рівнем підготовки студентів, а тому гостро перейнявся згаданою темою.
Про проблему й причини
Нині в Україні хронічно не вистачає професійних кадрів, а кваліфікованих – поготів. Цій тенденції понад десять років, але заговорили про неї лише тепер тому, що проблема загострилася. Нині я не маю ким замінити 60–65-річних пенсіонерів, котрі працюють на моєму заводі. Вони із задоволенням ходять на роботу, але не хочуть нічого нового. До нестачі кадрів призводять дві причини – низька якість освіти й трудова міграція. «Закінчу навчання – і до Європи» – поширена позиція багатьох українських студентів.
Передовсім виїжджають до Польщі та Чехії. Хто мислить на перспективу, їде ще далі. Здібна людина справді може знайти там гідну роботу, стати більш матеріально спроможною, ніж в Україні. На відміну від нашої держави, за кордоном є можливість спланувати свою майбутню кар’єру, щонайменше, на десять років. Часто виїжджають, бо хтось сказав, що в Польщі платять більше.
Більша платня – формальність
Насправді українці часто працюють по 12–16 годин, без вихідних, у поганих умовах, живуть у бараках, робочий стаж не нараховується, лікарняний оформити неможливо – соціальна захищеність відсутня. Звичайно, заробити в Україні за місяць тисячу євро дуже складно, але якщо врахувати тривалість робочого дня, додати відсутність вихідних, виходить, що в Польщі впродовж місяця людина працює не 140, а, в кращому разі, 336 годин. Тому, перш, ніж їхати за кордон, варто дізнатися, скільки можна заробити в Україні, працюючи стільки ж. Як не прикро, але більшість не здогадується це порахувати. Є й психологічний аспект проблеми: знайомі, котрі тривалий час живуть і працюють за кордоном, розповідають, що їх тягне на Батьківщину, але повертатися вони не будуть, бо тут усе треба починати з нуля.
Роль ЗВО в запобіганні трудовій міграції
Від радянських часів закріпився стереотип, що, закінчивши школу, обов’язково потрібно вступати до ЗВО. Людина, яка нічого не бачила, крім школи, і яка не знає реального життя, може легко помилитися. Тому ще на етапі вступу абітурієнта мають ознайомити з інформацією, де саме, на якій посаді й на яких умовах він зможе працювати по завершенню навчання. В Україні, на жаль, над цим не працюють. У нас провадять ярмарки кар’єри, але цього мало. На Заході університети укладають угоди з підприємствами, що гарантують випускникам працевлаштування: компанії фінансують навчання й стипендію конкретного студента, так би мовити, навчають його для себе. Ми ж лише намагаємося до цього йти. Я пропонував своїм працівникам навчання для підвищення кваліфікації за рахунок підприємства, з умовою, що ті повернуться на завод, однак ніхто не погодився. Пізніше дехто таки пішов навчатися, але вже власним коштом, і навіть повернувся на підприємство, де працює й донині. Втрата відчуття вільного вибору – ось чим вони пізніше аргументували відмову.
Сучасна молодь – інакша
Моє покоління потрапило у безглуздий і складний (радянський. – Ред.) період, тому у нас зовсім інші пріоритети: ми звикли до соціального забезпечення і до того, що держава й всі довкола нам винні. Один мій син закінчує Політехніку, інший готується сюди вступати. Їхні світогляди та підхід до життя – зовсім інші: вони прагнуть бути спеціалістами у своїй галузі, хочуть змінити Україну, щоб жити і працювати тут стало краще, розуміють, що гроші потрібно заробляти, мало того, вони знають, що основою всього цього є знання. І таке переконання я спостерігаю серед багатьох студентів. Приємно, що університет (і кафедра ПМОМ зокрема) дали їм знання, сприяли розвитку, скерували правильно розставити професійні пріоритети. Сучасне покоління знає, що головне – розумітися у своїй темі та вміти знайти ключ до розв’язання проблеми, а не просто вивчити підручник.
Всіх, хто захищав диплом, я б із задоволенням прийняв на своє підприємство. Двоє студентів уже отримали запрошення. Я пропоную їм 12 тисяч гривень заробітної платні із перспективою кар’єрного росту. Нині в цій галузі такий великий кадровий голод, що кваліфікований працівник може не лише у скорому часі отримати підвищення, а й «перестрибнути» через посаду. Для мене, як для керівника, головне не стаж роботи, а якість її виконання.
Матеріал створено за сприяння кафедри ПМОМ
