Дорогі політехніки, друзі! Відходить в історію рік, повний болю, гніву, трагедії нашого народу. Він став історичним через війну, що його принесла на нашу землю загребуща і злобна московія. Таким він залишиться в пам’яті майбутніх поколінь: з велетенськими жертвами серед населення, незагоєними душевними ранами тисяч родин, руїнами колись обжитих міст і сіл, знищених дитячих садочків, шкіл, об’єктів інфраструктури та культури.
Задумуючись над історією і долею людства, запитуємо себе: «Невже лихоліття, війни – незбагненна парадигма розвитку людської цивілізації?» Сьогодні гірку чашу війни присуджено випити нам.
Ще за кілька тижнів до початку війни в лютому 2022 року в газеті «Слово Просвіти» була опублікована стаття «Математика і філософія воєн» письменника-філософа Мирослава Дочинця, який своїм пророчим поглядом чітко побачив війну і розклад сил в Україні:
«Запах війни повис у повітрі…У нас – мовчання. Чому? Пасіонарії мовчать, бо вони готові воювати за Україну за будь-яких умов і до кінця. Болото мовчить, бо воно не буде воювати і тому не хоче вірити, що війна буде. Приховані (і не дуже) вороги мовчать, бо вони і так воюють проти України всередині України».
Згадуючи 300 спартанців, письменник писав:
«У нас вони теж будуть – наші 300 спартанців і навіть більше. Вони є і будуть, але немає Леоніда (спартанський цар. – Прим. Х. Б.)!.. Господи, чому Ти щедро посилаєш нам пророків і поетів, але не даєш в урочний час гідного полководця?»
І вони стали до бою, наші героїчні спартанці, натхнені духовною силою крутянців, холодноярців, січовиків, упівців. Безсумнівно, що 30 років незалежності й боротьби за українську державу на всіх напрямах нашого буття таки виховали армійську патріотичну еліту з талановитим головнокомандувачем на чолі та командирами з високою професійною підготовкою, яким довіряють і за яких моляться.
Щоденно від 24 лютого тривають бої, які ведуть Збройні сили України, наші захисники, морські піхотинці, мужні свободівці, подиву гідні, незламні азовці:
«Моє серце – сталь, моя кров – Азов!
Не плач, моя люба, – воскреснемо знов!»
У лавах воїнства ЗСУ служать і студенти Львівської політехніки. Всім їм дає наснагу наша свята земля, любов до своєї культури і народу.
Спочатку світ завмер, спостерігаючи за тим, що ж буде з цією країною, на яку без будь-якої на те причини напала така потужна військова армада «другої армії світу». А далі зачудовано визнав, що ця сама «друга армія» програє тим, кого їхній правитель називав «недолюдьми», а їхню державу – «недогосударством». Ось тоді більшість країн Євросоюзу та світу зрозуміли, що таке московія. А було ж геніальне попередження Ліни Костенко, написане ще в березні 2015 року:
«І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт дикої орди.
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди».
Наші втрати неможливо описати. Стаємо на коліна, коли проводжаємо хлопців туди, звідки не повертаються; погляд вбирає в душу щораз більшу кількість могил на Марсовому полі коло Личаківського цвинтаря. Як знайти слова розради для матерів, сини яких навіки залишилися на цій кривавій війні?
А війна ж бо за Україну, дороге товариство, не нинішня і триває не одне століття. І початки її сягають ще середини XVII століття, коли московити, всіляко переписуючи статті Переяславського договору, щораз зменшували права «малоросов». Фатальною в нашій історії стала програна Полтавська битва. Після неї в наступні століття сформувалась імперська ідея «єдіного народа», зокрема порівняння російської культури с «могучей рекой», в яку мають вливатися всі інші потоки, які розмовляють тільки на «великом, могучем». Для підтримки цієї ідеї на різних державних і навіть релігійних рівнях ухвалили більш ніж 200 заборон української мови. Під заборону потрапили навіть театральні вистави, традиційні українські імена.
Путінська рассєя дійшла до краю безумства, відкрито проголосивши потребу фізичного знищення українців. Руйнування наших міст: Харкова, Мелітополя, Бахмута, картини патологічних звірств над мирним населенням у Херсоні, Бучі, Ірпені, удари ракетами по лікарнях, садочках, будинках культури, школах, об’єктах інфраструктури змусили здригнутися світ. Здається, він урешті-решт зрозумів «загадочную русскую душу» і став допомагати Україні. Нині ми маємо безпрецедентну підтримку та допомогу США, Великої Британії, більшості країн Євросоюзу та багатьох інших. Ця страшна для нас війна і єдність усього народу в підтримці ЗСУ змінили ставлення до України. А пригадаймо не такі вже й далекі 90-ті: на запитання про Україну середньостатистичний обиватель буквально приголомшував знаннями: раша, Чорнобиль, Шевченко. Ні, не поет, а знаний футболіст… А сьогодні Україну підтримують мільйони. Тож одинокий шанс для України вижити – це перемогти божевільного у своїй імперській злобі агресора і вбивцю.
Отож, дорогі друзі, коли згадуватимемо всі колізії цього дуже непростого року, не забудьмо молитвою подякувати Всевишньому за те, що допоміг нам вистояти. А коли сядете за різдвяний стіл, нехай запалена свічка в кожній родині стане символом нашої непохитної сили і віри в перемогу українського духу й водночас символом пам’яті борців, які в різні часи боронили українську землю. Сьогодні ж наші героїчні воїни на полях боїв пишуть нову, віримо, що переможну, історію України.
Доброго всім здоров’я та натхнення до праці на добро родини, всім нам дорогої Політехніки, великої нашої Матері-України!
А ще хочу додати актуальне для нас у всі часи гуцульське вітання:
«Коб кулеша на столі, і най шезнут москалі!»