У тижневику «Аудиторії» вже публікували матеріали про студентський рух опору радянській владі (1944–1953 рр.), які зібрав і подав до друку доктор історичних наук Богдан Левик. Але редакція не поспішає ставити крапку в цій історії. Наша колега Ярослава Величко була знайома з деякими фіґурантами публікації, на щастя, зберегла листи від них і записи розмов. Тому продовжуємо розповідь про відважних підпільників-політехніків, так би мовити, з перших уст.
Продовжили справу батьків
Ці хлопці не були винятком серед своїх однолітків – їхнє покоління росло і формувалося в міжвоєнний час, коли ще свіжі були спогади про українську національно-визвольну боротьбу й були живі її учасники, коли ще були сильні традиції «Просвіти» та патріотичне виховання в родині, коли українців ще не полишала надія збудувати свою державу.
Родини Бучковських і Чубеїв походили зі села Іване-Пусте Скала-Подільського (тепер Борщівського) району на Тернопільщині.
Василь Бучковський народився 8 квітня 1929 року. Його дідусь Демко під час Першої світової війни був у російському полоні, тому добре знав ведмежі обійми північного сусіда. Активним діячем «Просвіти» був Василів батько Максим. Він навчив сина читати, коли тому було 4 роки, розповідав йому історію України і вселяв віру в її майбутнє. Переховувався, уникаючи призову до Червоної армії, але його таки схопили й відправили у «стройбат». Працював на лісоповалі в Молотовській області, де й загинув.
Зі спогадів Василя Бучковського:
«Коли батька забрали, мені було 15 років – тож мусив опікуватися мамою і трьома молодшими дітьми, не полишаючи, однак, навчання у школі й заповітної мрії – здобути для України волю. Учився наполегливо, щоб вступити до Львівської політехніки, звідки хлопців не забирали до армії».
1948 року Василь став студентом нафтового факультету.
Володимир Чубей народився 2 липня 1931 року в родині коваля.
Зі спогадів Володимира Чубея:
«У Чорткові, де 1943 року я навчався у першому гімназійному класі, працювали вчителями колишні січові стрільці, які мали на нас великий вплив, а також прикладом для мене були старші гімназисти й родина».
Коли до міста вступили німецькі війська і зробили з гімназії військовий шпиталь, хлопець повернувся додому. Багато його односельців, рідний брат бабусі Гаврило і його син Петро, сусіди, старші хлопці були в УПА. Він теж хотів піти в партизани, але йому сказали, що ще замалий, що йому треба вчитися. 1945 року Влодко пішов у 6 клас Іване-Пустівської школи, та не поривав спілкування з упівцями. Зразком для підлітка був Василь Бучковський і повстанець Іван Греськів (псевдо Бистрий).
Зі спогадів Володимира Чубея:
«За селом можна було знайти чимало німецької зброї, яку, утікаючи, залишили німецькі військові. Якось я знайшов і притягнув додому зенітку, а інший раз мотоцикл, а коли прийшли хлопці з лісу, віддав їм».
Після закінчення середньої школи (1949 р.) Володимир вступив до Львівської політехніки на силікатний факультет. У цьому інституті вже вчилися його односельці Богдан Васьків, Григорій Бойчук і Василь Бучковський.
Юрій Мельник (1929 р.н.) навчався на механічному факультеті Політехніки. Родом був із села Медика Дрогобицької області (тепер територія Польщі). Його мати в молодості воювала в січових стрільцях.
Як студенти стали підпільниками
Юрій Мельник зі своїми товаришами Антоном Гучком і Богданом Вовком ще дев’ятикласниками поширювали листівки, які отримували з підпілля. А згодом створили в селі таємну друкарню та самотужки виготовляли листівки (Богдан вступив до поліграфічного технікуму й зумів роздобути шрифти). Ставши студентом, Юрко створив підпільну групу й у Політехніці.
Студент Василь Бучковський поселився в кімнаті № 223 на 4-му поверсі гуртожитку на вул. Чистій (тепер Бой-Желенського). Там тоді мешкало близько 1000 студентів. Учився блискуче й отримував підвищену стипендію.
Зі спогадів Василя Бучковського:
«1951 року, після третього курсу, я поїхав на практику до Куйбишевської області, щоб заробити грошей на навчання собі й сестрі Марійці. Але вона написала, що передумала вчитися, хоч її зарахували до фінансово-економічного технікуму без іспитів, оскільки мала в атестаті самі «п’ятірки». Коли за кілька тижнів до кінця канікул я нарешті приїхав до села, то Марійка розказала мені, що насправді відмовилася тому, що зв’язана з підпіллям і, виконуючи завдання проводу, працює секретарем у сільраді.
Одного вечора сестра привела на нічліг двох повстанців. Це були Степан Слишинський (псевдо Комар) та Іван Кузимка. Обох я знав, тому що Іван – мій односелець, а Степан за німців квартирував у нашого недалекого сусіда. Вони розмістилися в стодолі на горищі, де колись переховувався мій тато, і Марійка сказала, що тепер їм треба поспати, а завтра вдень можна буде з ними поговорити.
Другого дня Степан розповів мені про правила конспірації, про методи, які застосовують більшовики, щоби вистежувати повстанців, як цьому протидіяти і як себе поводити в тій чи тій ситуації, які існують способи поширення листівок та іншої підпільної літератури. Дали прочитати Програму ОУН, підпільний журнал «Хрін», статтю про походження російської нації, а також з півтора десятка різного змісту повстанських листівок. Мені це було цікаво і я охоче погодився на співпрацю».
Володимитр Чубей у навчанні був наполегливий, відповідальний і принциповий. До прикладу: студентам можна було вибирати для вивчення іноземну мову, і він записався на англійську, хоч та давалася йому важко. Але коли викладачка порадила перевестися на німецьку, яку знав добре, він заповзявся і в другому семестрі таки освоїв англійську і став одним із найкращих студентів групи. Приклад другий: усі предмети в інституті викладали російською мовою, але він відразу перекладав і конспектував українською. До комсомолу не вступав принципово.
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Зимові канікули я провів удома, у селі. Увечері перед від’їздом заходить до мене Василь і каже: «Влодку, ти не побоїшся відвезти літературу до Львова? Будемо поширювати». Я без вагань узяв 2 валізки з листівками та іншою літературою і привіз до Львова. Василь дав мені також завдання підібрати 5 осіб для поширення листівок».
Годі терпіти кремлівське ярмо!
А листівки були такі:
Воля народам! Воля людині!
Гімн поневолених народів СРСР
Союзом «незламним» республіки вільні
Насильно скувала Московськая Русь.
Та знищений буде народами спільно
Наслідник царизму – Совєтський Союз.Приспів:
Годі коритися катові Сталіну!
Годі терпіти кремлівське ярмо!
Силами спільними станемо вільними,
Свободу народам, людині дамо>!
Крізь бурі і грози ми йшли до свободи,
Та Ленін свободу на штик нанизав,
А Сталін нас мучить за вірність народу,
В колгоспне ярмо він нам шлях показав.Приспів.
А ще була листівка з карикатурою на Сталіна, який у вигляді свині риє земну кулю, а під нею такий текст:
«Риє Сталін земну кулю своїм довгим рилом,
«Демократію» впихає світові насилу».
Зі спогадів Василя Бучковського:
«Цю карикатуру намалював дуже талановитий художник, тому що подібність була вражаюча. Але тих листівок було мало, десь по 10–15 штук. Тому я вирішив їх розмножити».
P.S. Десь на початку 90-х років фотографії репресованих політехніків із довідками про них експонувалися на виставці «Борці за волю України» у к. 226 головного корпусу Львівської політехніки, після того стенди було передано на кафедру історії України, а відтак матеріали безслідно зникли. Хто може допомогти в пошуках і поверненні стендів – просимо звертатися до редакції «Аудиторії».
У гуртожитку на вулиці Чистій
Зі спогадів Василя Бучковського:
«Ознайомившись із деякою технічною літературою про розмножувальну техніку, я дійшов висновку, що найпростішим і найнадійнішим можна вважати метод грав’юри. В умовах гуртожитку не можна було розраховувати на складну техніку, бо її важко було б ховати від небажаних очей. Я взяв товстий лист ґуми рівномірної товщини, якою шевці підбивали підошви й котру легко було придбати без усяких підозр, вирізав із неї прямокутник потрібного формату й вигравіював на ньому текст листівки. Тепер уже за якусь годину я міг надрукувати сотні таких листівок. Але як це робити в умовах гуртожитку? Я переставив своє ліжко під вікно, із протилежного боку від дверей, тому що «я не боявся протягу», якщо хтось хотів провітрити кімнату й відчиняв кватирку. Коли студенти йшли на лекції, я вертався до кімнати і не замикав дверей на ключ, бо це могло б викликати підозру, сідав на своє ліжко, з-під нього витягував валізку й відкривав її так, що віко, підтримуване спеціальною стрічкою, не відкривалося до кінця, а залишалося в майже вертикальному положенні. Таким чином воно закривало внутрішню її частину, якщо хтось із студентів несподівано відчинив би двері кімнати і глянув у мій бік. Друкування листівок відбувалося всередині валізки. У валізці, крім друкарського пристрою і запасів паперу, у мене напоготові був кусень хліба й пачка маргарину. Якщо хтось відчиняв двері, я спокійно виймав із валізки хліб, ніж і маргарин, усе це клав на стіл, а валізку закривав і засував під ліжко. Усі мої рухи були заздалегідь відпрацьовані, як у добре натренованого артиста. Усе робив спокійно, у повільному темпі.
Отже, листівок цього змісту в мене вже могла бути необмежена кількість. Але як бути з іншими листівками, котрі я мав намір сам написати і в котрих текст значно більший? Гравіювати для кожної листівки окремий стереотип – довга й дуже точна робота, тому що найменшу помилку буде важко або й неможливо виправити. Тому я вирішив виготовити друкарський пристрій, що складався би з окремих літер, із котрих можна було б набрати текст, а потім, надрукувавши потрібну кількість примірників, використовувати для підготовки та друкування інших текстів. Для цього я роздобув рівну дощечку, вирізав на її поверхні паралельні пази однакової ширини й на однакову глибину. Із ґуми вирізав маленькі кубики таких розмірів, щоби їх щільно вставляти в пази дощечки. Цей процес уже можна було трохи механізувати, так, щоб усі кубики були одного розміру. На одній із площин кожного кубика я вигравіював ту чи іншу літеру, цифру або розділовий знак. Щоби зробити набір тексту на одну сторінку, потрібно було не менше двох тисяч таких кубиків із літерами. Робота велика, але руки в мене були слухняні і я успішно виконував цю роботу. Я приладнав до своєї тумбочки подвійне дно, і там зберігав цей друкарський пристрій, невеликий запас паперу та деяку кількість готових листівок. Більші запаси паперу та листівок ховав на горищі гуртожитку. Я написав і надрукував листівки з відозвами до українських студентів, до українських робітників, до української інтелігенції і навіть до українського селянства з більш широким (як мені здавалося) політичним змістом, порівняно з тими листівками, що мені передали повстанці.
На початку 1952 року, я приїхав на канікули додому й виготовив ще один такий самий друкарський пристрій для повстанців. Тоді дощечку з пазами зробив мій далекий родич Андрій Боднарчук. Він був добрий столяр. Цей друкарський пристрій разом із взірцями моїх листівок я залишив повстанцям в умовленому місці. Узимку в них не було можливості зі мною зустрітися, але потім, коли зима минула, наскільки мені відомо, вони все це забрали. То, може, зразки моїх листівок усе ще десь зберігаються в захованому архіві? Надія мала, але все може бути...».
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Ми з Василем зустрічалися у Стрийському парку, він давав мені інструкції, які йому своєю чергою давав досвідчений у конспіративній роботі Комар. Ми поширювали листівки у цигарках «Казбек» або запихали до кишень пальт у гардеробі. А Василева дівчина Володимира була дуже смілива, вона просто приклеювала на дверях аудиторій. Планувала розкинути в оперному театрі з балкону».
Володимира Гудима була студенткою Львівського університету, родом із села Пальчинці Новосільського району Тернопільської області. Під час канікул Василь поїхав до неї в гості і познайомився з її батьком Володимиром Ільковичем – дуже розумною й доброю людиною, освіченим, щирим патріотом, який добре володів словом. Не раз повстанці брали його в сусідні райони, де його ніхто не знав, і він там виголошував патріотичні промови.
Василь швидко знайшов спільну мову з майбутнім тестем. Домовилися, що під час чергових канікул справлять весілля. Але не судилося. До того часу Василя і Влодзю вже заарештували.
Зрадників між ними не було
Закрадалася думка: хто ж зрадив? Але аналіз діяльності організації та кожного її члена розвіював сумніви. А згодом, коли доступними стали архіви КДБ, усе з’ясувалося остаточно – зрадників між ними не було! Для виявлення й «знешкодження» молодих підпільників Львівське УМДБ створило спеціальну аґентурну групу і видавало її за підпілля ОУН. Таких аґентів і заслали до студентських організацій.
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Якось восени 1951 року Юрко Мельник сказав мені, що провідник УПА на псевдо Сашко бачив наші листівки й порадив без його відома нікому їх не показувати, і що він хоче зі мною познайомитися, щоб скоординувати нашу роботу. Зустріч призначив у Стрийському парку. Це був середньої будови русявий чоловік на вигляд 35–40 років. Він розпитував мене про нашу «п’ятірку», її керівника й попросив із ним познайомити. Я сказав, що не можу цього зробити без його відома. Ми розійшлися, домовившись про чергову зустріч».
Коли Чубей розповів про цю зустріч Василеві, той запідозрив недобре і сказав, що мусить порадитися з Комарем. З’ясувалося, що того чоловіка знає Ліда Воскрес, студентка третього курсу Політехніки, брат якої був в УПА. Коли група повстанців переходила через Карпати до Чехії і вона прийшла попрощатися з братом, із ними був і цей чоловік, принаймні так він її запевнив, коли 1951 року несподівано знову з’явився у Львові. Він розповів Ліді, що її брат успішно перейшов кордон, а він має тут завдання налагодити зв’язок із повстанцями. Дівчина повірила і сказала, що готова продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом. Він попросив її (начебто від проводу ОУН) порекомендувати надійних юнаків, і вона назвала імена кількох студентів. Серед них він вибрав п’ятикурсника Володимира Шаха, який своєю чергою познайомив його з Юрком Мельником, а той відповідно – із Володимиром Чубеєм. Водночас через свого аґента емдебісти вийшли на підпільників з університету, зокрема, на Василеву дівчину Володимиру, а через неї на Василя.
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Моя друга зустріч із Сашком відбулася вже після різдвяних канікул 1952 року в хаті у Винниках, поблизу Львова. І тут по запаху махорки й алкоголю я зрозумів, що це пастка (українські партизани спиртного й махорки не вживали), але намагався не подавати виду. Сашко запитав, чи я привіз якусь літературу, чи маю зброю. Я відповів, що ні. Він допитувався, хто очолює нашу організацію, як вона працює, які плани має, чи то правда, що ми готуємо атентат на Мікояна. Це мене дуже здивувало, бо якось у вузькому колі хтось із наших хлопців сказав, що до Львова має приїхати Мікоян, і пожартував, мовляв: може вбити його? Цю справу нам потім пришили до звинувачень, бо в Шаха знайшли зброю. Я вийшов із тої хати, розуміючи, що попався. Коли на другий день розповів про це Василеві, він сказав, що можу називати його ім’я, тільки не наших хлопців. У випадку чого він усе візьме на себе, а сам вчинить самогубство.
Минула зима, нас більше ніхто не турбував. Та сталося так, що я застудився і з температурою 40 градусів лежав в ізоляторі гуртожитку. Дівчина, з якою я товаришував, Марійка Стефів принесла мені гарячого молока і каже: «Вважай на себе, бо мені сняться погані сни» (вона нічого не знала про мою підпільну діяльність, бо я не хотів наражати її на небезпеку). Я заснув і бачу сон, ніби впав у криницю. Лежу на дні й лічу залізобетонні кільця: 1, 2, 3... 25! Бачу небо, але вилізти не можу. Хтось мені гукає: «Тягни за шнур!». А я не можу його дістати. І чую грімкий голос: «Будеш там доти, доки не впаде такий дощ, що ти сам спливеш догори». І тут до мене простягається рука з револьвером... Я ще не розумію, що то вже не сон. Різке світло в очі й голос: «Рукі вверх!». Прокидаюся і розумію: прийшли за мною».
Зі спогадів Юрія Мельника:
«Так званий Сашко, який виявився зовсім не повстанцем, а агентом УМДБ, під час останньої зустрічі в хаті десь на вул. Пасічній, куди мене привезли із зав’язаними очима, звинуватив мене в тому, що я співпрацюю з органами й запропонував викласти на папері усі мої зв’язки, назвати членів підпілля. Він шантажував мене тим, що, мовляв, Богдан Вовк уже зізнався. Я на провокацію не піддався, бо знав, що мій друг на таке не здатний. Знав я також, що спійманий раніше Антін Гучко, щоб не зрадити нас, наклав на себе руки, перерізавши вени. Зав’язавши мені очі знову, Сашкові охоронці відвезли мене подалі від місця зустрічі. Я спершу сів у трамвай № 2, потім пересів в інший і вийшов із нього, не доїжджаючи додому одну зупинку. Але мене наздогнав «бобик», з нього вийшов чоловік і наказав: «Бистро садісь в машину!». Тоді ж заарештували з моєї групи Володимира Шаха, Володимира Шилівського й Андрія Кушку».
У ніч з 9 на 10 квітня 1952 р. і впродовж кількох інших днів, крім Володимира Чубея та вже названих членів групи Юрія Мельника, «узяли» також політехніків Василя Бучковського, Володимира Ксеньчука, Ярослава Будзанівського, Зеновія Мишка, Василя Пельца, студентів університету Олександра Гончарука, Володимиру Гудиму, Марту Ошийко й ін.
Під час арешту емдебісти не знайшли в них жодних речових доказів, які засвідчували б їхню антирадянську діяльність. Тому «вибивали» зізнання тортурами. Василь Бучковський, захищаючи друзів, як і обіцяв, усю вину взяв на себе, а сам під час допиту у Львівському УМДБ (колишня вул. Дзержинського) вистрибнув з третього поверху, та залишився живий, оскільки впав на свіжо скопаний газон. Переломи були страшні: обидві ноги і хребет. Щоб «скласти» кості арештанта докупи, спеціально викликали ескулапа з Москви. Навіть інвалідом він їм був потрібен живим, аби продовжити допити й судити.
Герої не вмирають
Суд відбувався 15–17 липня 1952 року. Військовий трибунал МВД Львівської області присудив усім звинуваченим по 25 років концтаборів із конфіскацією майна, 5 років позбавлення громадянських прав та без права на касаційне оскарження вироку.
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Після нашого арешту КДБ буквально тероризував Львівську політехніку. Усіх, хто раніше спілкувався з нами, відраховували з інституту «за связь с бандеровцами», зокрема Богдана Васьківа з будівельного факультету, Григорія Бойчука з механічного, Марійку Стренчин, Ніну Ранську (родом із Полтавщини), а також із університету – Богдана Христинича, Ольгу Мацелюх (майбутня дружина Михайла Гориня) та ін.».
Покарання Василь Бучковський відбував в інвалідних таборах Крайньої Півночі, де набув спеціальність флюорографа. 1956 року комісія Верховної Ради у справах політв’язнів амністувала його. Та повернутись додому не дозволили. Жив в Інті, де працював інженером на електростанції і продовжував активну політичну діяльність, співпрацюючи зі шістдесятниками, для яких виготовляв шрифти та друкував підпільну антирадянську літературу. Був у тісних зв’язках із колегами дисидента й політв’язня Олекси Тихого. Домагався відкриття українських шкіл у місцях масового проживання наших земляків на Півночі. Дивом уникнув другого арешту. Має багато технічних винаходів, деякі з них демонструвалися на виставках ВДНГ у Москві. Вільно розмовляв німецькою та англійською мовами. Незважаючи на те, що був прикутий до інвалідного візка, не припиняв активної діяльності до самої смерті, про що свідчить його лист від 20 червня 1994 року.
Із листа Василя Бучковського:
«Моє життя не дуже приємне, але жити все ж таки цікаво, особливо тепер, коли мрії про волю нашого народу збуваються і є реальні перспективи, що згодом, через декілька років, життя поступово налагодиться й ми, українці, будемо жити хоч приблизно так, як інші вільні народи. Хоч бувша імперія все ще пробує нам загрожувати, але все це вже неперспективно. В історії людства імперій було багато і всі вони канули в небуття. Жодна з них після того вже не могла відродитися. Тим більше, що сама Росія тепер є в стадії розпаду, між її політичними діячами йде постійна боротьба за владу, у той час, як у росіян дуже слабі традиції добре працювати, щоб можна було надіятися на швидке економічне відродження. Щодо цього Україна має набагато кращі перспективи...
...Останнім часом моя працездатність трохи піднялася. Продовжую виготовляти астрономічний телескоп. Робота йде повільно, тому що все пов’язане з неймовірно великою точністю. А замість точних приладів доводиться користуватися тим, що попаде під руки і, використовуючи технічну хитрість та детальні розрахунки, домагатися потрібної точності вимірів. Адже йдеться про 1/1000 товщини людського волосу (товщина волосу приблизно дорівнює 0,06 мм)!».
Зі спогадів Володимира Чубея:
«Наші однодумці, які уникли гіркої долі своїх колег, пішли іншим шляхом – вступили до комуністичної партії та після закінчення інституту навіть обіймали високі посади. Так, Степан Гура був генеральним директором об’єднання «Колос», Михайло Скрипець – генеральним директором Львівського склозаводу. Вони та інші друзі нашої молодості, патріоти, стали висококваліфікованими фахівцями, здібними керівниками і чесно працювали на користь України».
Пан Володимир познайомив мене зі своїми друзями, хоч я і не сумнівалася в його словах. Бо пам’ятала, як мама розповідала про поради повстанців. Вони казали: «Ми цю війну програли. Але ви не виїжджайте з України, а здобувайте освіту, вступайте в партію, займайте високі посади, народжуйте і виховуйте дітей, щоб було кому продовжити й завершити нашу боротьбу». І нові покоління виросли, маючи за приклад нескорених батьків.
Володимир Чубей, повернувшись із табору (покарання відбував у Караганді), теж не сидів склавши руки. Він був ініціатором спорудження нової церкви у своєму селі, делегатом Установчої конференції Народного руху України, який відбувся в Києві 8 вересня 1989 року.
Не знаю, чи завершив Василь Бучковський свій винахід – він відійшов в інший світ 27 серпня 2001 року. Нема вже й Володимира Чубея та його товаришів. Але – герої не вмирають! Хай навіть через десятиліття – вони приходять до нас, живих.
