«Коли в Антарктиді бушує буря, вона звучить дуже гучно. Будівля станції «Академік Вернадський» зведена з дерева і стоїть без класичного для нас фундаменту, тож вітер голосно свистить за стінами та під долом, наче намагається всіх знести у країну Оз. Коли негода припиняється, абсолютна тиша все одно не настає — чути гомін пінгвінів, який нагадує звуки українського села або іграшки Тамагочі, що відчайдушно нагадує про своє існування. Коли відійти далеко від пташиної колонії або ж поїхати на сусідні острови, можна почути лише плескіт океанічних хвиль та шум вітру над шорсткими снігами…» — розповідає доктор філософії, асистент кафедри вищої геодезії та астрономії Інституту геодезії Національного університету «Львівська політехніка», науковець Іван Брусак.
Він зростав у сім’ї науковців-географів та змалечку бачив себе лише дослідником. Прагнув поєднати захоплення математичними і природничими науками, тож обрав геодезію. У студентські роки з’явилось бажання потрапити в антарктичну експедицію, адже туди їздили викладачі й аспіранти Інституту геодезії Львівської політехніки. У лютому 2025 року Іван Брусак став учасником сезонної експедиції та долучився до зимівників 29-ї Української антарктичної експедиції.
Він розповів про довгу — в усіх сенсах — дорогу до станції «Академік Вернадський», про робоче місце у найпівденнішому у світі барі та чому українцям важливо продовжувати дослідження в Антарктиді. І, звісно, про пінгвінів.
— Розкажіть, будь ласка, якою була ваша дорога в Антарктиду та скільки часу тривала мандрівка?
— Моя дорога в Антарктиду розпочалася зі Львова. Учасникам, які прямували з Києва, видали брендовані куртки червоного кольору з шевронами з написом «Академік Вернадський» та логотипом Національного антарктичного наукового центру з пінгвінами. Я їхав у своєму одязі, тож мене дуже легко знайти на всіх фотографіях, які зробили під час подорожі в Антарктиду.
Ми разом із кандидатом технічних наук і моїм колегою Євгенієм Шилом доєднались до автобуса з полярниками на Волині, куди під’їхали машиною з нашим обладнанням. На кожного з нас припадало не менш як 60 кілограмів приладів. Мене лякав не трансатлантичний переліт, бо я люблю подорожувати літаками, а те, що ми можемо загубити наш великогабаритний багаж із технікою. Якби пропала хоч одна валіза, ми б не змогли працювати на станції «Академік Вернадський». Тому намагались усе запакувати так, щоб якщо й втратимо частину багажу, то зможемо працювати хоча б над іншими завданнями. Проте дісталися без пригод. Звісно, якщо не вважати пригодою перехід через протоку Дрейка. Дорогою на станцію ми подолали її доволі легко, проте на зворотному шляху нас уже добряче потрусило.
Нам із колегою потрібно було ще докупити спеціальне обладнання, тож ходили чилійським містом Пунта-Аренас у його пошуках. Лоцман нас попередив, що запізнюватись на відправлення корабля не можна, інакше команда залишить наші речі і нас на березі. Не думаю, що він жартував.
У 2021 році Україна придбала науково-дослідне судно-криголам, яке тепер є флагманом нашого наукового флоту. Корабель належав Великій Британії і мав назву RRS James Clark Ross, букви якої злегка прозирають з-під шару нової фарби. Сьогодні судно належить Національному антарктичному науковому центру і має назву «Ноосфера». Термін «ноосфера» — тобто «сфера розуму» — запропонував академік Володимир Вернадський, на честь якого і названа станція. Тож усе символічно.
У наших науковців є можливість іти на станцію комфортабельним судном з українським гербом та командою, а не добиратись попутками.
Коли випала можливість, капітан з Одещини Павло Панасюк запросив до себе на місток, розповів, як вони відстежуть айсберги — за щільністю айсберги нагадують бетон — та про відчутне їхнє зменшення в регіоні в останні роки. Звісно, криголам витримає удар, проте нікому не потрібен зайвий ризик. Команда береже судно, наче перлину. Перебування на «Ноосфері» нагадувало життя у висококласному готелі — двомісні каюти, смачна їжа, чудова компанія. У перші дні нам провели екскурсію судном та пояснили, як діяти під час евакуації. Поділили на команди відповідно до кількості рятувальних шлюпок, показали, як одягати спеціальний термокостюм, який продовжить наше життя у разі падіння у крижану воду.
— Пригадайте момент, коли ви вперше побачили нашу полярну станцію «Академік Вернадський» та Антарктиду? Що вам запам’яталось найбільше?
— Коли ми перетнули 60-ту паралель південної широти і настала добра погода, команда корабля дозволила пасажирам виходити на палубу. Айсберги довкола й тварини були просто неймовірними. Менше ніж за двісті метрів від судна я побачив кита. Бувалі полярники казали, що це лише початок, і були праві. Під час подорожей між островами біля станції «Академік Вернадський» кит проплив буквально під нашим човном — це було фантастично.
Ми прибули до станції у надзвичайно сонячний день. «Академік Вернадський» розташований на острові Галіндез, що входить до архіпелагу Аргентинських островів. Усе довкола блищало й переливалось у променях, і не вірилось, що тут може бути сильна буря. Однак через кілька днів почалася негода і ми зрозуміли, що Антарктида може звучати дуже по-різному. Це як із нашими Карпатами — коли тепло і сонячно, годі уявити, що в горах можна загинути. У якийсь момент погода показує, наскільки вона всім керує.
Біля станції немає причалу, тож судно «Ноосфера» зупиняється на певній віддалі в одній з проток і полярники добираються на «Академік Вернадський» надувними гумовими човнами, які науковці, що там уже давно, називають зодіаками. Таким же чином перевозять вантажі. Коли я вперше сів у човен і він пішов на великій швидкості до берега, я думав лише про те, як безглуздо було б впасти у воду біля самої мети.
На пристані новоприбулих зустрічають науковці та пінгвіни. Біля станції живуть пінгвіни генту й аделі. Перше, що відчуваєш, коли підходиш туди човном, — це запах, який підтверджує, що тут є колонії птахів. Виникає враження, ніби живеш поблизу великої сільської ферми.
Станція складається з багатьох будівель, а головна з них — це двоповерховий будиночок, де на першому поверсі розташовані робочі лабораторії, а на другому — кухня, їдальня і бар. Звісно, є туалети, пральні машини й кімната з високою температурою повітря, де ми сушили речі. Інтернет станції забезпечує старлінк — можна передавати зібрані дані колегам в Україну та зв’язуватись із сім’єю. Науковці охоче виходять на зв’язок з університетами й школами, розповідають про свої дослідження. Працівники станції показали нам особливості антарктичного побуту, а лікар провела огляд і завела на кожного товсту особисту справу. На щастя, протягом мого перебування на архіпелазі ніхто серйозно не хворів.
Фото: Юрій Шепета
Я не з тих людей, які беруть із собою в подорож безліч речей. До того ж ми везли таку велику кількість обладнання, що про талісмани чи амулети навіть думки не виникало. Щоб згадати близьких чи приємні моменти життя, мені не потрібні фото — усе в моїй голові. Проте багато полярників везли із собою різні милі серцю дрібнички. Один чоловік віз іграшку, яку дала йому в дорогу донька, інші науковці, які активно ведуть соцмережі, привезли на станцію плюшевого пінгвіна, якого їм подарували діти у школі. Вони його фотографували на станції та надсилали фотографії учням — мовляв, іграшковий пінгвін дістався до мети. Цей взаємозв’язок насправді важливий і для школярів, і для науковців. Також багато приватних компаній дарують полярникам на станції своє унікальне обладнання. Це надзвичайно приємно, адже тут справді відчувається, що українська наука отримує і фінансову, і моральну підтримку.
— Чому ви вирішили пов’язати своє життя з наукою? Чому вам було важливо взяти участь в експедиції в Антарктиду?
— Я із сім’ї географів-науковців і з дитинства бачив себе у цій галузі. Ходив з батьками у гори та приїжджав до них на навчальні студентські практики. Коли вступав до університету, хотів поєднати математичні та природничі науки, тож обрав геодезію. Моїм науковим керівником став професор, доктор технічних наук Корнилій Третяк — учасник чотирьох антарктичних експедицій, який заснував поблизу станції «Академік Вернадський» високоточну геодезичну мережу. Тоді я зрозумів: якщо наполегливо працюватиму — зможу потрапити в Антарктиду.
Мені подобається займатись наукою — це можливість відкрити щось нове. У своїй дисертаційній роботі ми детально аналізували природне явище, яке в Україні мало хто досліджував, — грубо кажучи, це вплив зміни погоди на динаміку просідання земної кори за даними GPS. Разом із колегами ми вивчали деформації інженерних споруд, зокрема гідроелектростанцій, та встановили чіткі закономірності впливу змін температури і тиску на динаміку руху берегів та греблі. Я провів багато експериментальних досліджень в Україні, і це явище підтвердилось не лише на локальному, а й на європейському рівні. Окрім наукової, цінною є і практична складова наших робіт, приміром, зараз наш Інститут геодезії Національного університету «Львівська політехніка» є лідером з високоточного моніторингу деформації інженерних споруд на ГЕС та на інших об’єктах критичної інфраструктури.
Поїздка в Антарктиду для мене — це, перш за все, здійснення мрії. Проте не скажу, що хотів потрапити туди змалечку.
Звісно, мені в дитинстві траплялися книжки про Антарктиду, зокрема мій батько у дев’яностих приніс додому книжку про початок українських досліджень Антарктики. Свідоме бажання потрапити в експедицію з’явилось у студентські роки — я побачив, що туди їздять аспіранти й викладачі, а отже, зможу і я. Що для цього варто було зробити — це стати хорошим фахівцем та навчитись злагоджено працювати з колегами в польових умовах. У тривалих експедиціях важливі не лише професійні, а й людські якості науковця.
Робота в Антарктичній експедиції — це наче винагорода за невпинну працю та найкращі ідеї. Коли я навчався в аспірантурі, двічі подавав заявку на участь — у 2020 та 2021 роках. Проте в той час були обмеження через епідемію ковіду. Минулого року під керівництвом директора Інституту геодезії доктора технічних наук Ігоря Савчина ми подали заявку в Національний антарктичний науковий центр і детально розписали наші технічні завдання й очікувані результати.
Участь в експедиції — це ще один мотиваційний чинник займатись наукою в Україні. Результати досліджень репрезентують нас як націю, що невпинно рухається вперед попри війну. Якщо ми зупинимось зараз, нам доведеться довго надолужувати втрачені роки. Робота на станції та дослідження Антарктики — немов Олімпійські ігри. Не скажу, що дивлюся змагання, приміром, зі стрибків у висоту, але завжди пишаюся нашими перемогами. Пишаюсь, коли дивлюся на синьо-жовтий прапор та слухаю наш гімн. На станції «Академік Вернадський» панує здоровий патріотизм. Науковці, які туди приїжджають, демонструють високі результати досліджень на світовій арені. Так, дослідження потребують багато коштів, але ми вкладаємо їх у реальну справу та у розвиток науки в Україні. Науковці дійсно невпинно працюють як спортсмени-олімпійці і прославляють Україну своїми роботами.
— Що саме спонукало вас поїхати в Антарктиду? Розкажіть, будь ласка, у чому полягала ваша робота на станції «Академік Вернадський».
— Перед поїздкою в Антарктиду колеги розповідали про особливості та умови роботи. Утім, все виявилось не таким, як собі уявляв. Найкраще — коли в експедицію новачок вирушає разом із досвідченою людиною, яка готова ділитись набутою мудрістю. Також бажано, щоб у новачка було багато сил, адже робота в Антарктиці часто не лише інтелектуальна. Для того, щоб закласти дослідницьку станцію, потрібно взяти як мінімум важкий акумулятор та відро цементу, змонтувати сонячні панелі чи важкий металевий стовп.
Вікових обмежень для полярників немає. Однак перед поїздкою, особливо зимівникам, потрібно пройти ретельний медогляд.
Під час мого перебування на станції наймолодшій учасниці було біля двадцяти трьох років, а найстаршому — понад шістдесят.
Я поїхав на сезонну частину 29-ї Української антарктичної експедиції — з лютого по квітень 2025 року. Цей час найсприятливіший для геодезичних досліджень, оскільки ще триває антарктичне літо, немає сильних морозів та частих густих снігопадів. У нас було декілька головних завдань, над якими ми працювали впродовж експедиції. По-перше — встановити ще одну перманентну станцію, яких в Антарктиді вже є близько сотні. З їхньою допомогою моніторимо, досліджуємо рухи Антарктичної тектонічної плити.
Друге важливе завдання — розширити мережу геодинамічного полігону для ГНСС-приймачів — пристроїв, які приймають сигнали від усіх глобальних навігаційних супутникових систем та можуть відображати рух об’єкта на Землі з точністю до кількох міліметрів. Команда мого наукового керівника Корнилія Третяка нещодавно сама розробила ці приймачі, і геодезисти «Львівської політехніки» вже понад 20 років спостерігають глибинні розломи в районі станції «Академік Вернадський». Ми майже щороку повторюємо виміри і можемо проаналізувати сучасну геодинаміку регіону. Для сучасних наукових досліджень праця попередників — одна з найважливіших складових. Так само, як для людини — родина та середовище, у яких вона росла й формувалась. Ми півтора місяця їздили островами довкола станції «Академік Вернадський» і ущільнили мережу геодинамічного полігону та зробили нові ГНСС-спостереження приймачів.
Ще одним завданням було встановити нову нашу розробку — автономну ГНСС-станцію, яка працюватиме від сонячних панелей на автономних батареях. Ми розрахували ще у Львові, скільки можуть працювати сонячні панелі в умовах поганого освітлення, адже їх може засипати на тривалий час снігом, та які потрібні акумулятори. Усі дослідження, які проводимо під час сезонних експедицій, — це результат нашої роботи в Інституті геодезії. Щоби впровадити будь-яку технологію в Антарктиді, її потрібно спочатку ретельно протестувати в лабораторії. Якщо експеримент вдасться, то такі станції в Антарктиді працюватимуть постійно.
Фото: Євгеній Шило
Ми робили аерофотознімання території, щоб побудувати карти льодовиків та порівняти їх із тими, які наші науковці отримали у 2019 році. Для цього використали безпілотний літальний апарат української компанії ABRIS DG, яким керував мій колега Євгеній Шило. Ідея створення безпілотника належала професору «Львівської політехніки» Володимирові Глотову, який багато разів бував в Антарктиді, та Вадимові Колісніченку, який зумів реалізувати їхні спільні задуми. Проблема в тому, що для таких безпілотників необхідно використовувати дуже специфічні батареї як джерела живлення. Їх нам привезли учасники 30-ї експедиції, оскільки в Чилі ми приїхали швидше, ніж замовлені завчасно акумулятори.
Логістичні проблеми з доставкою — ще одна складова роботи в Антарктиді. Потрібно завжди думати про альтернативні варіанти. Тож ми мали лише кілька днів, щоб політати над льодами архіпелагу.
Також робили додаткові вимірювання льодовиків геодезичними приладами для дослідження зміни об’ємів льодовиків — наслідку глобального потепління.
Нам дуже допомагав керівник 29-ї антарктичної експедиції Юрій Отруба. Якби не base commander — так називають головну людину на станції, — а також не наші колеги-науковці та працівники технічної бригади «Академіка Вернадського», ми б не змогли так багато подорожувати між островами і виконати геодезичні вимірювання та встановити наші нові станції. Ми перебували в ідеальному колективі, який, як виявилось, буває не лише в художніх книжках про подорожі. Усі виручали одне одного, адже в екстремальних умовах дуже тяжко існувати поодинці.
Усіх, кого я зустрів в Антарктиді, буду радий побачити знову. Це для мене особлива спільнота людей. В нас є свій чат, і нещодавно один чоловік написав, що став дідусем. Кожен вважав своїм обов’язком його привітати і повідомлення приходили кілька днів поспіль.
— Як проходив ваш робочий день в Антарктиді? На яких островах біля станції та в якій частині материка вам вдалось побувати?
— На станції є свій робочий графік, і навіть таке поняття, як вихідні. Щоп’ятниці відбувається загальне прибирання. Зимівники, які перебувають на станції упродовж року, залучають до чергувань учасників сезонних експедицій. Особисто я чергував на кухні, прибирав коридори, допомагав розвантажувати паливо. Якось у п’ятницю повернувся пізніше, то колеги залишили для мене плиту, яку довелося ретельно мити. Яким би видатним науковцем ти не був — працюєш нарівні з усіма. І це правильно.
У суботу, як жартують полярники, на станції шабат, тобто час відпочити, опрацювати зібрані впродовж тижня дані, розпланувати роботу на наступний тиждень або ж сходити у найпівденніший у світі бар «Фарадей». Субота — це також день для святкування днів народжень. Полярники вітають одне одного зі святом, щойно воно настає — уночі. Проте загальні посиденьки проходять по суботах, щоб не порушувати запланованого робочого графіка.
Спільних сніданків зазвичай немає, бо в кожного полярника день починається залежно від запланованої роботи. Кухар для всіх готує обіди й вечері. Якщо хтось запізниться на вечерю через виїзд у поле, у холодильнику завжди зможе знайти їжу. Коли водночас на станції перебуває багато людей, то харчуються в кілька змін.
Наприклад, під час сезонних експедицій разом із зимівниками там може працювати 50 науковців.
Чергові розставляють столи, посуд, а потім усе прибирають. Після обіду можна пограти в настільний теніс, більярд, дартс, влаштувати шаховий турнір чи поспівати під гітару. До початку повномасштабної війни я збирав великі компанії, щоб пограти на гітарі. Ми деколи грали з полярниками навіть у три гітари, співали закордонних та українських пісень — від народних мотивів до хітів «Океану Ельзи». Із 24 лютого 2022 року я практично не брав інструмента до рук. Коли буде наша перемога, точно знову будемо збиратись великими компаніями та співати.
Багатьом полярникам доводиться рано прокидатися, тож шуміти на станції ввечері не рекомендовано. Там завжди є чергові, які нагадають, що настає режим тиші і всім треба виспатись.
Люди чергують удень та вночі. Хто чергує вночі, заступає одразу на тиждень — так легше перелаштуватись. Щогодини черговий робить обхід та перевіряє обладнання. Якщо стрілки, приміром, на генераторі перевищують допустимі межі, черговий зобов’язаний одразу розбудити відповідальну за пристрій людину. Мені також доводилось чергувати вночі — прибирати коридори. Проте зимівники ставились до нас дуже добре — після завершення роботи у мене був час виспатись перед завтрашніми дослідженнями. Зимівники ж чатували всю ніч.
Фото: Юрій Шепета
Коли прогноз погоди був сприятливим, ми човном подорожували на сусідні острови. Інколи вирушали в дорогу три-чотири дні поспіль. Найдальший наш виїзд був на відстань близько 50 кілометрів від станції. Якщо планували виїжджати о восьмій, потрібно було прокинутись не пізніше шостої — перевірити човни, спустити їх на воду, приготувати необхідне обладнання, взяти рятувальні жилети, рацію та перекус у дорогу. Обов’язково записати у станційному журналі, куди вирушаємо та коли плануємо повернутись. Попри те, що всі виїзди узгоджуються з керівником станції, потрібно підтвердити виїзд та зафіксувати його у журналі. В Антарктиді усе перевіряють мінімум двічі. Завдяки подорожам побачили різноманітні краєвиди та багато спілкувалися з колегами — біологами та геофізиками. Щоб раціонально використовувати пальне, ми організовували наші виїзди спільно з науковцями інших напрямів.
Разом із біологами я взяв участь у сходженні на вершину. Нагорі встановлений температурний логер — прилад, який вимірює, реєструє та зберігає показники, і біологи туди піднімаються, щоб зчитати інформацію. Я багато ходив у походи Карпатськими горами, однак уперше піднімався на вершину з альпіністським спорядженням — у кішках на ногах, з льодорубом у руці та у зв’язці. З вершини видно будівлі станції, які видаються іграшковими будиночками, та панораму довкола. Мені розповідали, що британці, яким колись належала станція, ходили у тривалі експедиції. Інколи обставини складалися так, що вони ніколи не повертались, — тому тут є хрести, щоб пошанувати загиблих. Колись і наші дослідники-геофізики, яким потрібно було зробити багато вимірювань, вирушали у тривалі мандрівки з наметами. На щастя, поверталися всі.
Усе наше життя в Антарктиді ми підлаштовували під прогнози синоптиків. Узимку для наших полярників найбільша проблема — не низькі температури, а затяжні снігопади. Одне з обов’язкових завдань працівників станції у цей час — це розчищати доріжки від заметілі. Мене вражало, як швидко там може змінюватись погода і наскільки різноманітною вона може бути. Виїжджаємо — яскраво світить сонце, жодної хмаринки чи подуву вітру. Проте, згідно з прогнозом, погода змінюється — і ти спішно повертаєшся назад із сантиметровим шаром снігу на одязі. Вражали сильні вітри, які могли набирати швидкість до 40 метрів за секунду. Наприкінці нашого перебування ми встановлювали станцію і стояли на драбині, яку тримали кілька колег, — інакше її би просто здуло. Якось мій колега пройшов човном відстань понад 20 кілометрів і не зміг висадитись на острів через великі хвилі. Довелось повертатися, іти знову, адже ГНСС-станція сама себе не поставить.
Увесь час у мене було відчуття, що Антарктика сприяла нашим дослідженням та подорожам островами. Ми встигали повернутись додому перед початком бурі, встановити станцію перед штормом. Можливо, це моє сприйняття світу, який мені досі видається добрим.
На станції ми жили у доволі туристичних умовах, і не скажу, що потерпали через надлишок особистого простору. У станційному будиночку фактично неможливо залишитись наодинці.
Зимівники живуть у кімнатах, схожих на каюти чи купе вагону нашої залізниці — два двоповерхових ліжка і шафи для одягу. Ми жили на горищі, де матраци лежали впритул один до одного. Фактично, там можна було тільки спати. Зрештою, цього вистачало, адже ми постійно були зайняті або на виїздах у полі, або опрацьовували зібрані дані, або відсилали наші результати колегам до Львова, сидячи у барі «Фарадей». Просто там був найкращий інтернет і місце для роботи.
— Що вас найбільше вразило в Антарктиді? Що найперше розповідаєте, коли вас просять поділитися враженнями про експедицію?
— В Антарктиці мене вразили неймовірні простори. Коли наближаєшся до материка, над тобою нависають величезні льоди заввишки з двадцятиповерховий будинок. Інколи дуже складно осягнути масштаби — видається, що певний об’єкт розташований дуже близько, хоча до нього кілька кілометрів, або ж бачиш немов поблизу невеличку крижинку, яка виявляється гігантським айсбергом.
В Антарктиді я побачив багатьох тварин і птахів, інколи на дуже близькій відстані. Про пінгвінів навіть не кажу, зустріч із ними перетворилася там на буденність. Хоча я мріяв їх побачити у природному середовищі ще з часів навчання на магістратурі в Німеччині, коли відвідав Берлінський зоопарк. Біля «Академіка Вернадського» багато морських котиків — іноді доводилось бити палицею по землі чи воді, щоб їх відлякати і щоб вони передумали на нас нападати. Укус морського котика міг би створити багато проблем і тривале лікування.
Утім, найбільше мене вразили люди, готові жити і працювати на самому краю Землі. Усі дуже класні й приємні, багато досягли у своєму житті, але завжди хочуть зробити більше. На станції панує здоровий патріотизм і всі присутні там уболівають за розвиток української науки. Атмосфера на станції «Академік Вернадський» — це те, що не відчувається одразу, проте не забувається вже ніколи.
— Чого вам найбільше бракувало під час роботи на станції «Академік Вернадський»? І за чим з Антарктиди найбільше сумуєте тут?
— Під час перебування в Антарктиді мені найбільше бракувало сім’ї. Я дуже прив’язаний до близьких, родина для мене — це важлива цінність.
Якщо говорити про побут, то бракувало особистого простору. Не скажу, що мав відчуття самотності, адже довкола завжди було багато людей. Вдосталь було і різноманітної їжі. Єдине — інколи хотілося свіжих овочів і фруктів, які, щоправда, в навігаційний сезон привозили кораблі й туристи, які приходили до нас на екскурсію. В Антарктиці гроші не діють і все відбувається на бартерній основі. Наприклад, до станції підходить корабель, команда по рації з нами зв’язується і пропонує екскурсію на каяках. Base commander запитує, хто з працівників хотів би скористатися пропозицією, — якщо є ентузіасти, вони й показують туристам «Академік Вернадський».
Туристи й полярники можуть поставити у паспорт печатку — для кожної експедиції розробляється свій окремий логотип.
Зі станції можна привезти сувеніри, які працівники виготовляють самі, — різні вироби, малюнки, вишиванки. Мені, наприклад, подарували шеврони 30-ї експедиції.
З «Академіка Вернадського» можна надіслати листівки рідним. Пошту забирає корабель, який проходить поруч зі станцією і відвозить у поштове відділення в Чилі, а звідти листи прямують в Україну. Щоправда, моя листівка досі не прийшла.
Удома мені бракує розміреного життя на станції, простоти відносин та довіри між людьми, які були в Антарктиді. Мені бракує мандрів, адже там було так просто зібратись і кудись поїхати. Хочеться знову пережити емоції, які були на станції, — відчуття, що ти перебуваєш на краю світу і долучений до творення історії української науки.
