Напередодні 150-ліття «Просвіти» і 30-ліття її відродження в Україні та 30-ліття діяльності у Львівській політехніці продовжуємо публікувати спогади активістів просвітницького руху. Сьогодні провідний спеціаліст кафедри аналітичної хімії ІХХТ Лідія Гриценко розповідає про незабутній 1991-й рік.
Рік проголошення Незалежності України був особливий. Просвітяни-хіміки багато працювали, їздили, ходили на зустрічі, мітинги. Незабутньою стала поїздка до Берестечка. Такої кількості синьо-жовтих знамен я ще не бачила, а це ще не був офіційний прапор України. Надзвичайне піднесення супроводжувало всі акції, які тоді відбувалися. До Берестечка приїхали люди з різних реґіонів і ми бачили, що Україна пробуджується.
Окрім цього, в нашому інституті тривала інтенсивна робота над українською технічною термінологією (зокрема хімічною). Над цим працювали професор Марія Ганіткевич, доцент Андрій Зелізний та інші. Але й серед українських емігрантів були науковці, які працювали в цій царині. Одним із таких подвижників був гімназіяльний товариш А. Зелізного – голова Управи українського термінологічного центру в Америці професор Анатоль Вовк. Деякий час свої пропозиції він передавав листовно, але матеріалу було дуже багато, тому й виникла потреба привезти всі його напрацювання до України.
Так склалося, що мої родичі, які жили в США і Канаді, запросили мене в гості. Тоді отримати дозвіл на таку поїздку було майже нереально, але я спробувала і… увійшла до тієї частинки «майже».
Отже, одним із найважливіших моїх просвітянських доручень було зустрітися з професором Вовком і привезти його напрацювання до Львова. На час мого приїзду до Нью-Йорка професор був на вакаціях і ми не змогли зустрітися відразу. Перша наша розмова телефоном відбулася 15 серпня і тоді я ще не знала, що буду в США значно коротше, ніж термін моєї візи, тому ми домовилися, що зустрінемося на летовищі, коли повертатимусь до України.
Так і сталося. 28 вересня ми зустрілися на летовищі в Нью-Йорку. Здалеку я побачила старшого пана з течкою, розпухлою від паперів. Це була правдива передвоєнна течка: шкіряна, витерта на з’єднаннях, защіплена на шкіряні ремінці і тільки ручка була американська, нова. Я мала ще годину часу до реєстрації і добрих 40 хвилин ми говорили про «все в Україні», про важливість роботи над термінологією, про його юнацькі роки, будинок батьків. Я запросила професора до Львова і в його очах побачила велике бажання приїхати. На превеликий жаль, за три місяці після нашої зустрічі Анатоль Вовк загинув під колесами автомобіля. А в моїй пам’яті він залишився високим, усміхненим, веселим паном із надзвичайно колоритною течкою.
Матеріали професора Вовка дали новий поштовх у продовженні роботи над хімічною термінологією – зокрема М. Ганіткевич й А. Зелізному в укладенні російсько-українського хемічного словника, який вийшов друком 1993 року з посвятою «Пам’яті Анатоля Вовка, довголітнього голови Управи українського термінологічного центру в Америці».
Та повернуся до розповіді про своє перебування в Штатах. До Вашингтона я прилетіла 3 серпня і – почалося моє насичене «американське» життя. Я багато їздила зі своєю родиною, мала цікаві зустрічі і розмови про Україну, Львів, українські організації, наше бачення майбутнього України, про налагодження зв’язків для спільної праці. Всі намагалися передати тим чи тим українським спілкам свої напрацювання, друковані матеріали. Я, звичайно, не відмовлялася ні від чого, тому пів моєї валізи було запаковано паперами.
19 серпня о 6 годині ранку за американським часом мені повідомили, що в СРСР відбувся путч. Усі мої спроби зв’язатися з Україною були марні. Телебачення транслювало on-line перебіг подій із Москви і – жодного слова чи кадру про Україну. Було страшно. У голову лізли різні думки – про запровадження надзвичайного стану, арешти… У США повідомили, що впродовж трьох днів можуть надавати політичний притулок усім охочим, котрі приїхали з СРСР. Завжди, коли це згадую, думаю: чи хтось тоді скористався цими пропозиціями, бо я, незважаючи на те, що віза у мене була на 6 місяців, одразу замовила зворотній квиток до Києва на найближчу дату – 4 жовтня.
22 серпня по телевізору на кілька секунд показали Верховну Раду України. Я побачила Чорновола, Головатого, Гориня і трохи заспокоїлася. На 24 серпня в нас було заплановано подорож до штату Юта і вранці ми виїхали. Дорога пролягала через степи, дуже подібні до українських. Зв’язок підтримували по рації. Аж раптом брат після чергового дзвінка зупинив авто і сказав нам усім вийти. Ми не розуміли, що сталося, а він серед тих неозорих американських прерій урочисто повідомив: «Сьогодні Україна проголосила незалежність!».
А потім усі без винятку українські товариства Америки радісно відзначали цю довгоочікувану багатьма поколіннями подію.
З Днем Незалежності, Україно!