Незалежність – результат дій і молитов українців та їхніх друзів до/після новітньої дати, що окреслила час пам’яти, шани, радости та перспективи. Цьогоріч 24 серпня – це радісна і водночас сумна дата – рівно шість місяців від російського повномасштабного вторгнення на територію України і вісім з половиною років від початку війни. Багато захисників та захисниць загинуло, але наша боротьба триває – ми незалежні та незламні.
За суверенність боролася й академічна спільнота. Неодноразово Львівська політехніка опинялась у вирі воєнного часу, адже має давню історичну тяглість. Як це було?
Перша світова війна (1914–1918). Початок ХХ ст. сигналізував про значні зміни. Мережа взаємопов’язаних альянсів розширила локальну липневу суперечку 1914 р. між Сербією та Австро-Угорщиною, активізувала задуми багатьох агресорів.
У головному корпусі Цісарсько-королівської політехнічної школи у Львові розмістили австрійський військовий госпіталь. Деякі працівники були мобілізовані до війська, дехто виїхав з міста (здебільшого до Відня), а частина залишилася у Львові.
Вже у серпні 1914 р. розпочався російський наступ. У 1914/15 навчальному році, занять не було через те, що Львів зайняли російські війська. Влітку 1915 р. росіяни покинули місто. Освітній процес поетапно відновлювався. Австрійський військовий шпиталь знову зайняв приміщення Політехніки. 1918 навчальний рік розпочинався з труднощами: адміністрація докладала зусиль, щоб повернути собі приміщення, які займав військовий шпиталь.
Польсько-українська війна (1918–1919). Проголошення у Львові Західноукраїнської Народної Республіки вимагало від освітян озвучити свою позицію. Від 1 листопада 1918/19 навчальний рік був на павзі від освітнього процесу. Переважна більшість професорсько-викладацького складу та студентів Політехнічної школи були поляки, це і зумовило позицію закладу. Студенти-поляки зацікавилися невеликим складом зброї, що був при австрійському військовому шпиталі у головному корпусі, і 1 листопада вони захопили припаси (бл. 50 гвинтівок, гранати та набої). Головний корпус став осередком, де розмістився шпиталь польського війська.
Українська група студентів-політехніків була менш чисельною за польську, але активною. Деякі вихованці входили до легіону Українських січових стрільців, серед них: Степан Паньківський та Петро Франко – сини відомих українських громадських діячів. До слова, Степан належав до групи січових стрільців, що в ніч на 1 листопада вивісила на ратуші Львова український прапор.
Польсько-радянська війна (1920). Головний корпус і надалі займав військовий шпиталь. 1919/20 навчальний рік виявився складним ще й через те, що з 1500 студентів 30% – це звільнені на чотири місяці польські військові. Наприкінці 1920 р. головний корпус реконструювали, оскільки військові потреби вже не були на часі.
Друга світова війна (1939–1945). Друга половина 30-х років вже сигналізувала про неминучість чергових геополітичних змін. У перший день вересня 1939 р. німецька авіація нанесла бомбовий удар по Львову. Навчання у Політехніці було припинено. У головному корпусі знову розмістили військовий шпиталь. 2 вересня створили оборонну Політехнічну компанію, штаб якої розмістили в підвалі Бібліотеки (сьогодні вул. Професорська, 1). Ці загони були розформовані до приходу радянських військ. Варто згадати один з епізодів того воєнного часу, коли студент Андрій Лаутербах із 75-мм гармати знищив німецькі танки на перехресті вулиць біля костелу Ельжбети (сьогодні храм Ольги та Єлизавети УГКЦ, пл. Кропивницького, 1).
Опівдні 22 вересня 1939 р. до Львові увійшли частини Червоної армії. Львівську політехніку перейменували на Львівський політехнічний інститут. Перед академічною спільнотою було завдання перебудувати освітній процес за зразком радянських вищих навчальних закладів.
Лекції, що розпочалися у жовтні, проводили у підсобних приміщеннях та у великій читальній залі Бібліотеки. До такого формату освітнього процесу була залучена колишня команда викладачів, і польська мова переважала. Для службовців запровадили додаткові лекції з політології та російської мови; до навчальної програми ввели курс «Історія всесоюзної комуністичної партії більшовиків». Релігійно-культурні традиції дещо трансформувалися, наприклад, під час свят Різдва Христового та Його Воскресіння лекції не скасовували (не вважали ці дні вихідними) тощо.
Хоч навчальний заклад відновив свою роботу, проте вже були відчутні перші втручання в різні структури, ідеологічним розрахунком були і зміни в навчальних програмах академічної спільноти. Політичні арешти та розправи тривали до останнього моменту перебування радянської влади.
Через два роки настали чергові випробування: 22 червня 1941 р. Третій рейх напав на СРСР. Радянське керівництво Львівського політехнічного інституту покинуло місто, а 30 червня до Львова увійшли нацистські війська. На початку липня нацисти закрили всі навчальні заклади у місті, у головному корпусі Політехніки облаштували свій військовий шпиталь. Рухомий інвентар зберігали в бібліотечному та хімічному корпусах.
З новими «правилами» почали «набувати чинности» й розпорядження щодо професорсько-викладацького складу – їх розстрілювали. Нацистський терор прогримів у ніч з 3 на 4 липня 1941 р. недалеко від ІІ-го Дому техніків на схилі Вулецьких пагорбів – полягли 40 професорів львівських університетів, 13 з яких пов’язані з Політехнікою чи технічною освітою. Крім того, відомо й про інші жертви нацистів з політехнічного середовища.
Наприкінці 1941 р. політехнічна бібліотека опинилася в центрі важливих діалогів, аби відновити навчання. 12 грудня проф. Євген Перхорович запросив завідувачів відділів на спільну нараду в приміщенні бібліотеки. Метою нацистів було не відновлення навчального закладу, а лише бездипломна підготовка персоналу. Заняття розпочалися 15 травня 1942 р., але виникали труднощі з приміщеннями. Згодом частина студентів-українців була мобілізована до німецького війська.
Навесні 1944 р. через невдачі на фронті нацисти почали покидати Львів. Виїхала і частина професорсько-викладацького складу. Перед евакуацією нацисти демонтували й вивезли із навчального закладу багато машин і приладів. Наприклад, у хімічному корпусі зі стін виривали навіть мідні дроти, демонтували свинцеву каналізацію тощо.
У місто увійшли частини Червоної армії та Армії Крайової. 24 червня 1944 р. польська армія зайняла головний корпус політехніки і розмістила там шпиталь, але так тривало недовго. Невдовзі до Львова прибув доц. Стефан Ямпольський, щоби поновити Політехнічний інститут. Радянські репресії знову стали актуальні стосовно професорсько-викладацького складу, ідеологічно-атеїстична пропаганда набирала обертів тощо.
Російсько-українська війна (від 2014 р.). Із ХХІ ст. з’явилися чергові виклики і зміни. У державі відбулися дві масштабні компанії громадських протестів, відомі як Помаранчева революція (листопад-грудень 2004 р.) та Революція гідності (листопад 20013 р. – лютий 2014 р.), у яких активно були задіяні і політехніки. Друга революція завершилася черговою поразкою для проросійської влади. Російська держава розпочала інтервенцію, що ознаменувало початок війни.
Серед захисників були і колишні студенти-політехніки: ті, які були у добровольчих батальйонах, і ті, які були мобілізовані до ЗСУ, і ті, яких з політехнікою поєднував військовий інститут, що функціонував при ній. Є і ті, яким віддаємо шану посмертно: Валентин Прихід (1989–2014), Володимир Шелудько (1986–2016), Олексій Мамчій (1980–2016), Андрій Бондаренко (1978–2015), Мар’ян Найда (1997–2018), Михайло Шозда (1968–2018) та інші.
У 2018 р. ректор проф. Юрій Бобало вручив групі працівників та студентам Львівської політехніки – учасникам Антитерористичної операції і Операції об’єднаних сил – подяки і пам’ятні подарунки. Серед нагороджених: В’ячеслав Мельник, Петро Гаранюк, Руслан Кравець, Андрій Музичук, Роман Кузьмин, Андрій Шпачук, Євген Чурбанов, Роксолана Лупан, Юрій Данільченко, Віталій Петрів, Роман Марисенко, Ростислав Дунець, В’ячеслав Білоус, Олег Мартюк, Володимир Швачко та інші.
24 лютого 2022 року війна набула іншого спрямування. У цей час навчальний процес у Львівській політехніці відбувався дистанційно: чимало студентів були вдома, зокрема і в тих регіонах, де розпочалися активні бойові дії. Адміністративно університет функціонував, однак освітній процес припинили. Поновлені 14 березня студії були незвичними – заняття інколи переривали сигнали повітряної тривоги. Напруга серед студентів зростала дедалі більше, зосередитися на навчанні було вкрай важко банально через те, що чийсь батько або брат брав участь у бойових діях у складі Збройних cил України чи був у добровольчих батальйонах.
Вже в перший день, 24 лютого, створили штаб для оперативного реагування, щоби забезпечити життєдіяльність університету. Упродовж цих двох гарячих тижнів ректор провів низку зустрічей із проректорами, директорами інститутів, волонтерами, щоб розвивати різнобічну роботу університету.
У навчальних корпусах сформували 1500 місць для вимушених переселенців. Понад пів тисячі осіб розмістили у різних гуртожитках Університету. У четвертому університетському корпусі та в студентській бібліотеці плели маскувальні сітки. Було сформовано Центр збору гуманітарної допомоги для вимушених переселенців та для армії.
Фронт національної ідентичности тримають кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини (загальні курси «Історія державності та культури України», «Історія державності, культури та науки України») й інші підрозділи Інституту гуманітарних та соціальних наук і Бібліотека (культурно-патріотичні заходи, лекторії).
На жаль, серед студентів/випускників Університету, мобілізованих до ЗСУ після 24 лютого, є такі, перед чиїми іменами ми вже додаємо: «Блаженної пам’яти»: Олексій Тарасьєв (1981–2022), Степан Хороз (1991–2022), Маркіян Нагорнюк (1992–2022), Михайло Міхеєв (1997–2022), Петро Гаврилів (2000–2022), Назар Гладкий (2000–2022). Деякі герої посмертно удостоєні державних нагород.
Формування фахівця в умовах воєнного стану – виклик. Незважаючи на такі випробовування, Львівська політехніка долала і долає їх. Сьогодення потребує від кожного максимальної активізації своїх компетентностей задля перемоги. Львівська політехніка тримає стрій.
Зі святом! Із Днем Незалежности!
