Нещодавно студентка Інституту геодезії Анастасія Гой повернулася з Харківщини та Донеччини, куди вона їздила разом зі спільнотою Центру студентського капеланства. Дівчина поділилася своїми враженнями від пережитого, розповіла про ставлення місцевих та реакцію військових, а також про те, які висновки зробила для себе після цієї поїздки.
– Анастасіє, спершу розкажи, чому для навчання ти обрала саме Львівську політехніку?
– Моє перше знайомство з Політехнікою відбулося ще під час навчання у Малій академії наук. Наші вчителі проводили для нас екскурсію в університеті, і мені тоді все дуже сподобалося. Політехніка вразила мене своєю архітектурою, красивою територією, атмосферою. Тоді я ще не знала, що буду тут навчатися, але таким було моє перше знайомство. Уже згодом я обрала для себе фах геодезиста, а у Політехніці є Інститут геодезії. Відтоді я ні разу не пошкодувала, що обрала цей ЗВО і свою спеціальність, бо тут чудові викладачі, багато практики й різноманітних можливостей. Сьогодні я завершую бакалаврат, а далі буду готуватися до вступу в магістратуру.
– Як ти приєдналася до Центру студентського капеланства і стала учасницею цієї спільноти?
– Я живу в студмістечку Політехніки, на території якого є студентська церква блаженного священномученика Олексія Зарицького. Я ходила туди на літургії, й одного разу мене запросили прийти у дзвіницю на чай і відразу залишитися на зустріч, яку проводили студентські капелани. Тоді відбулося моє перше знайомство з Центром студентського капеланства. Мене вразила атмосфера, а особливо те, що всі навколо були дружні, відкриті і прийняли мене дуже тепло. Незважаючи на те, що я прийшла туди вперше, почувалася надзвичайно комфортно. Тож після цієї зустрічі я і стала учасницею спільноти ЦСК.
– У яких проєктах Центру студентського капеланства ти вже брала участь?
– Насправді в нас дуже багато проєктів, які мені подобаються і до яких я залучена. Наприклад, СтудДень, «Кава з капеланом», щосереди до нас у гуртожитки приходять семінаристи – все це дуже цікаво. Також не можу не згадати про наш волонтерський простір DoBro, який націлений на волонтерські й соціальні проєкти. Його головна мета – просвітницько-едукаційна праця з дітьми та молоддю на Сході й деокупованих територіях Півночі України. Наприкінці січня у межах цього простору ми проводили табір у місті Яремче для дітей з деокупованих районів Київщини – це був мій перший волонтерський досвід, і це незабутньо. Дуже часто ЦСК організовує благодійні ярмарки, на яких можна придбати солодощі та різноманітні речі, які роблять студенти. До цих ярмарків я також зазвичай долучаюся.
– Чим спільнота ЦСК може зацікавити студента?
– Насамперед цікавими знайомствами, друзями, різноманіттям нової інформації. Також ЦСК по-іншому відкриває для молоді Церкву, Бога, пояснює все легко й доступно. Крім того, пропонує нові можливості, участь у різноманітних проєктах. А найголовніше – це спільнота, яка дарує тепло, стає для тебе другою сім’єю, де тебе завжди раді бачити і готові тобі допомогти.
– Розкажи докладніше про поїздку на Схід: як відбувалася підготовка й у яких містах ви побували?
– Підготовка до поїздки тривала досить довго. Перед тим у нас почалися благодійні ярмарки, на яких ми збирали кошти на поїздку. Я поїхала на Схід уперше, але знаю, що студенти з капеланами вже їздили туди на Різдво. Щодо підготовки, то в нас відбувалися зустрічі, на яких нам розповідали про організаційні питання, безпеку, про те, що можна робити під час поїздки, а що ні. Також ми планували, хто куди поїде, адже було кілька груп, які їздили в різні міста: хтось на Чернігівщину, хтось на Харківщину та Донеччину. Кожна група мала свою відповідальну людину. Моя група була в Куп’янському районі Харківської області й на Донеччині, тому наша поїздка була тривалішою і забрала шість днів.
– З якою програмою ви вирушали у поїздку і як на ваш виступ реагували люди?
– Ми хотіли донести людям на Сході та Півночі українські традиції, показати наші гаївки, поспівати українських пісень. З місцевими мешканцями ми проводили гаївки, і мене приємно здивувало, що до нас долучалися не тільки діти, а й багато дорослих, навіть бабусі та дідусі. На Донеччині ми більше спілкувалися з нашими військовими, також проводили для них гаївки, співали пісні. Вони дуже на нас чекали, знімали наш виступ на телефони і були надзвичайно раді нас бачити. У кожного з них на обличчі була усмішка, і лише заради цього варто було їхати майже тисячу кілометрів. Ще, пригадую, місцеві подарували нам тюльпани і пасочку, яку самі спекли. Це відчуття вдячності і їхні світлі очі не забудуться ніколи. Мені було дуже приємно це бачити, і я щаслива, що поїхала і змогла хоч трохи їх потішити.
– Що найбільше тебе вразило під час поїздки?
– Особливо запам’яталося, коли наприкінці гаївок ми побачили двох хлопчиків, що йшли і співали тих пісень, яких ми їх навчили, – це було дуже мило. Також вразило те, як багато ми почули слів вдячності. Люди були відкриті до спілкування, всі вони брали активну участь, ніхто не сидів на місці й не відмовлявся до нас долучатися. Їхня вдячність і світло в їхніх очах – це було щось особливе. Нас дуже тепло прийняли, постійно запитували, чи ми маємо де переночувати і що поїсти. Я змогла познайомитися з новими людьми, відчути невідомі доти емоції. Для мене це чудовий досвід, і я однозначно хотіла б поїхати туди ще раз.
– Насамкінець скажи, у чому полягає цінність таких поїздок для студента, молодої людини?
– Це можливість побачити зовсім іншу реальність, пізнати інші цінності. Наприклад, для себе я зрозуміла, що хочу більше часу присвячувати рідним, дбати про них. Також маю бажання робити ще більше добрих справ, не чекаючи нічого взамін. Я побачила, що, коли ти робиш добро й інша людина це приймає, є щасливою від цього, тобі стає так тепло всередині, з’являється почуття радості, спокою, щастя, яких усі ми сьогодні дуже потребуємо.
