1 листопада 2005 року на 42-му пленарному засіданні 60-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН ухвалено Резолюцію № 60/7 «Пам’ять про Голокост», якою 27 січня проголошено Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. В Україні на офіційному рівні цей день почали відзначати з 2012 року.
Згідно з переписом населення 1931 року, у Львівському воєводстві, яке входило до складу польської держави, проживало 193 788 осіб єврейської національності. Найбільше їх було у Львові — 99 595. Серед повітів за цим показником лідирували Рава-Руський та Белзький, де проживали відповідно 13 381 та 13 372 євреї.
За оцінками дослідників, на початку 1941 року у Львові проживало 110 000 євреїв, а разом із біженцями з окупованих нацистами польських територій — 135 000. Загалом у Львівській області тоді налічувалося 260 000 осіб єврейської національності.
З територій теперішніх Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей (без історичної Волині) створили окрему адміністративну одиницю — Дистрикт Галичина, яка ввійшла до складу Генерального губернаторства з центром у Кракові.
Від початку гітлерівської окупації і до її завершення (червень 1941 – липень 1944) у Львові діяла нацистська поліція безпеки і СД. Їй були підпорядковані відділення поліції безпеки та комісаріати кримінальної поліції. Звичайна німецька поліція порядку була представлена охоронною поліцією (командир — майор Фріц Вайзе) і жандармерією (командир — гауптман Юнге). Жандармерія мала свої відділення у великих містах дистрикту. Саме жандармерії підпорядковувалася місцева українська допоміжна поліція. Із серпня 1941 року по лютий 1942 року у Львові був розташований німецький 310-й поліцейський батальйон (командир — майор, штурмбанфюрер СС Бруно Холдінг).
Організовані вбивства євреїв на території Львівщини розпочалися вже у перший день війни: 22 червня в Сокалі біля костелу гітлерівці розстріляли 11 євреїв. Цей і наступні розстріли провела зондеркоманда 5 — спеціальна команда, яка здійснювала масові каральні акції в тилу німецької армії. 28 червня 1941 року вбили 17 євреїв, 29 червня — 117, 30 червня — 183. Причинами розстрілів вказували належність страчених до комуністичних (партійних) функціонерів, агентів НКВС, партизанів, активних комуністів. Місцем страт був обраний цегляний завод. Розстрілювали не тільки чоловіків, а й жінок і підлітків (!).
Аналогічні розправи над представниками єврейської національності в червні – на початку липня 1941 року відбувались у Кам’янці-Струмиловій, Топорові, Немирові, Перемишлянах та багатьох інших місцях компактного проживання євреїв. Це супроводжувалося спаленням і руйнуванням синагог. Так, у Львові з 33 синагог залишилися тільки дві — на вулиці Братів Міхновських, 4 (зведена 1925 року за проєктом А. Корнблюта) та на вулиці Вугільній «Янкель Янцер Шуль». Синагоги були збережені завдяки тому, що німці влаштували в їхніх будівлях допоміжні приміщення для власної господарки.
В останні дні червня 1941 року перед відходом з міста співробітники НКВС-НКДБ замордували та розстріляли в тюрмах Львова понад дві тисячі львів’ян. До прибирання трупів німці залучили євреїв, які за три-чотири дні (30 червня – 3 липня) виконали цю роботу. В трьох тюрмах Львова — № 1, № 2 та № 4 — працювало одночасно 800–1000 євреїв. З 30 червня по 2 липня на вулицях Львова тривав інспірований нацистами погром євреїв, під час якого були вбиті кілька сотень і поранені кілька тисяч осіб (архівних документів про цей погром немає).
1–2 липня до Львова прибули перші команди поліції безпеки. Це були айнзатцкоманди 5 (командир — Ервін Шульц) і 6 (командир — штандартенфюрер доктор Крегер), які входили до складу айнзатцгрупи С. Їхній штаб (начальник — доктор Хоффман) був на вулиці Пельчинського, 55 (тепер вулиця Вітовського).
15 липня 1941 року окупаційна адміністрація видала наказ, згідно з яким єврейське населення Львова мусило носити на одязі нашивку у вигляді жовтої шестикутної зірки Давида.
У листопаді 1941 року гітлерівці планували переселити єврейських мешканців Львова до гетто, розташованого в районі вулиць Клепарівської та Замарстинівської. Реалізацію цього задуму відклали через спалах висипного тифу до лютого 1942 року. Основним організатором знищення євреїв у дистрикті вважають губернатора Отто фон Вехтера. За переселенням до гетто стежив староста Львова Еґон Геллер. Після завершення цієї насильницької акції продовжилися розстріли євреїв, насамперед старших людей і непрацездатних.
З 1942 року основним способом знищення євреїв стали масові страти в концтаборі м. Белзець, що на території сучасної Польщі. Тут у газові камери площею 25 квадратних метрів заганяли до 70–80 осіб. Усіх роздягали догола, запускався дизель-мотор, і людей вбивали вихлопними газами. Через 32 хвилини ніхто не залишався живим. Після цього тіла оглядала команда з ув’язнених дантистів і зубних техніків, які шукали золоті коронки. За це їм обіцяли зберегти життя. Інші ж шукали в зовнішніх отворах людського тіла золото та діаманти. Трупи скидали в глибокі канави та пересипали шаром піску завтовшки 10 сантиметрів.
При єврейських громадах були створені єврейські ради (юденрати), яким окупаційна влада доручила складати списки місцевих євреїв. За переселення євреїв до гетто в юденраті Львова відповідав доктор Яффе. Третім головою цього органу був доктор Генрик Ланссбер, двох його попередників — Юзефа Парнаса та Адольфа Ротфельда — розстріляли в жовтні 1941 року та лютому 1942 року відповідно. До складу юденрату входило 12 авторитетних євреїв, які мали робочі посвідчення з печаткою СС. 5000 євреїв, що працювали у структурах юденрату, не мали таких посвідчень. При юденраті функціонувала єврейська служба порядку, яка налічувала до 500 поліцаїв (начальник — Юзеф Шеринський). Діяльність цієї служби контролював майор Вайзе, який представляв окупаційну адміністрацію.
Від відправлення до концтабору спочатку звільняли євреїв, які мали робочі посвідчення або могли підтвердити місце своєї праці. В акціях з переселення євреїв до гетто та відправлення до концентраційного табору в Белзці брали участь німецькі, єврейські та українські поліцаї. У квітні 1942 року зі Львова до Белзця вивезли 10 000 євреїв. Збірний пункт для відправлення до табору був облаштований на вулиці Янівській та в школі імені Собеського на вулиці Замарстинівській. Аналогічна акція відбулася в червні 1942 року. Особливо активізувалися нацисти в серпні 1942 року. Тоді до табору в Белзці відправили 40 тисяч євреїв. Усі вони загинули в газових камерах. Відправляли їх із залізничної станції Клепарів у товарних вагонах. До одного вагона заганяли 80–100 осіб. Непридатних для транспортування осіб розстрілювали в урочищі Піски, місцевості поблизу Янівського концтабору. Акції з відправлення до Белзця завершилися наприкінці серпня 1942 року.
21 серпня 1942 року за вказівкою керівника СС і поліції Львова бригадефюрера СС Кацмана створили закритий єврейський житловий район. Євреї не мали права жити за територією цього району. Переселення мало завершитися 7 вересня 1942 року. За переселення перед нацистами відповідали члени юденрату. 10 листопада 1942 року єврейський район закрили для вільного входу/виходу і перетворили на гетто. Воно мало один заїзд, який був під залізничним віадуком на вулиці Пелтневій (сучасний проспект В. Чорновола). Усі євреї за межами гетто підлягали розстрілу, так само як і особи, що їх переховували. 18–20 листопада 1942 року в гетто провели облаву. Всіх, хто не мав робочої картки з печаткою СС, відправили до Белзця на страту. Жертвами цієї акції стали 8–10 тисяч євреїв.
Гетто були створені у 12 містах області: Бібрка, Броди, Буськ, Городок, Жовква, Золочів, Львів, Новий Яричів, Перемишляни, Рава-Руська, Сокаль, Яворів, де перебувало до 70 тисяч євреїв. З грудня 1942 року гетто почали ліквідовувати, остаточно знищуючи єврейське населення.
Євреї, які працювали на військових підприємствах та залізниці, були переведені на казармене становище під наглядом поліції. Їх помічали особливими знаками на одязі — розміщеними зліва на грудях літерами «R» (Rustung — броня) або «W» (Wirtschaft — бізнес). Усіх євреїв, які не мали цих знаків розрізнення, заарештовували та вивозили до Белзця. Остання облава на євреїв відбулась у Львові на початку грудня 1942 року.
31 жовтня 1941 року почав функціонувати Янівський табір — один із найбільших трудових таборів дистрикту. У травні–квітні 1942 року в таборі перебувало до 4000 євреїв-робітників. Багато з них померло від висипного тифу, голоду та холоду, частину перевели до трудових таборів Якторова і Плугова. Станом на серпень 1942 року в Якторові та Плугові перебувало 3000 євреїв.
19 листопада 1943 року Янівський табір ліквідували. За час його функціонування тут загинуло від 13 до 15 тисяч євреїв. До червня–липня 1943 року були філіали Янівського табору в Городку та Старому Яричеві, створені в березні 1943 року. Єврейські трудові табори також були в містах Сасові біля Золочева, Перемишлянах, Олеську, селах Великому Ляцькому (сьогодні Червоне), Плугові, Козаках Золочівського району, Куровичах і Якторові Глинянського району, Винниках, Острові Винниківського району.
У період 1941–1943 років нацисти знищили 215 000 євреїв у Львівській області. Це число зафіксоване у звітах радянської надзвичайної державної комісії по Львівській області. Саме місто Львів втратило близько 130 000 місцевих євреїв. Вижити у Львові після Голокосту вдалося трохи більш ніж 800 євреям.
Рятівників євреїв під час Голокосту та героїв опору Інститут пам’яті жертв Катастрофи (ШОА) в Ізраїлі називає «Праведниками народів світу». Усіх українських «Праведників народів світу» систематизовано в довіднику, виданому 2016 року Інститутом вивчення Голокосту «Ткума» у Дніпрі. Серед них є і львів’яни, навіть випускники Львівської політехніки, але це окрема історія.