Віддавна щорічні Шевченкові дні для мене були насичені цікавими подіями, мандрівками, зустрічами, знайомствами... Та по закінченні восьмирічної праці й виходу в світ до 200-річчя Шевченка його повного поетичного спадку, вони стали майже традиційними й упродовж трьох років уже наближаються до цієї символічної цифри. Географія й авдиторія всіх зустрічей настільки розмаїта, що годі й намагатись тут їх викладати. Про автентичний і незцензурований Поетів доробок я розповідаю не лише в його тримісяччя (від уродин – 9 березня до перепоховання – 22 травня), а цілорічно. Щиро здивовані як шкільництво й студентство, так і колишні колеги-викладачі, почувши первинні Кобзареві тексти, запитують: «Чому ж нині його не друкують повним, а у школі й досі вивчають спотворені тексти!?». Згоден, слушні питанки... Та відповідь тут проста: тому що в Україні впродовж цих 25 років жодного разу не було на це політичної волі!
Цього року мене запросили Шевченкові земляки – черкащани. Це була мандрівка в минуле, бо вперше я відвідав Кобзаревий край ще далекого 1965 року. Тоді нам, 16-річним «петеушникам», пощастило пропливти новоствореним Кременчуцьким морем і повноводим весняним Славутою із Кременчука до Канева. На жаль, тодішня доба була підпорядкована ідеологемам єдиної панівної партії. І саме тому, лише попередньо відвідавши могилу Аркадія Гайдара, що була неподалік, і прослухавши «на общєпанятнам язикє» марудну лекцію про «рєволюціанєра і бєзбожніка-дємакрата» Шевченка, ми змогли потрапити до музею й постояти перед височенною скульптурою вусатого діда, вірші якого треба було вчити напам’ять у школі... Відверто зізнаюсь, від тих відвідин залишились у мене приємні спогади лише про подорож морем і Дніпром...
Нині, їдучи до Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького та ще й до філологів, яким викладають знані шевченкознавці, я дещо хвилювався. Що зможу їм нового розповісти, якщо до них щороку приїздять знакові науковці, дослідники життя та мистецького спадку Поета?! Але мої побоювання виявились марними – у доброзичливій і щирій атмосфері, із привітними колеґами й уважними слухачами дві години пролетіли наче дві хвилини. У цьому виші насправді панує Поетів дух не лише на стендах інформативних експозицій і величезній шевченкознавчій книгозбірні, а й у перелікові цілорічних заходів.
На протилежному боці Черкас мене вже чекали в Інституті банківської справи, а тому, тепло попрощавшись із гостинними господарями, вирушив туди. Попри негуманітарний профіль, і цьому вишеві їхній знакомитий земляк був не чужий, бо величезну авдиторну залу заповнили вщерть, і не тільки студенти... Я пересвідчився, що й тут Шевченка шанували не лише читанням віршів, а й цікавими та змістовними запитанками й коментарями.
Черговою була зустріч у міському Шевченковому музеї з неймовірними артефактами й залюбленими у свою роботу працівниками. Решту часу, яка лишалась до від’їзду, ледве вистачило на найвідповідальнішу частину моєї подорожі, успішно здійснити яку вдалося завдяки вправному водієві. Певно, я був останній, хто схилив того дня коліна перед величним пам’ятником на Тарасовій горі, і, поклавши квіти та отримавши суворий Шевченків погляд, попросив вибачення: чергового разу, Тарасе, приїду лише до тебе.
Як прибував, так і відбував я зі станції Тарас Шевченко, якимось дивом ускочивши в останній вагон потяга, що вже набирав швидкість...
Прикро, що вічний цейтнот заганяє нас у цю постійну гонитву, поспіх, побіжність... І хоча я переконаний, що справжня шана Будителеві нації не в кількості скульптур, погрудь чи пропам’ятних таблиць і квітів біля них, виспіваних романсів і прочитаних віршів, а в тім, щоб виконати нарешті його пророчий заповіт: «Кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте!».
Буденною сумлінною працею, знаннями й чеснотами в тилу та звитягою й саможертовністю на фронті порвімо, братове, ці трикляті віковічні кайдани!
