Подужати десять томів його титанічної праці «Історія України-Руси» може лише професійний історик або надзвичайно терплячий пересічний читач. Автора цієї публікації свого часу зацікавила не стільки наукова спадщина, скільки чисто людський вимір цієї непересічної постаті і, звичайно, його місце у боротьбі за українську державність. До Грушевського я прийшов через Франка...
Чи були Грушевський і Франко добрими друзями та сусідами?
Вони працювали пліч-о-пліч і жили по сусідству у Львові майже 20 років. Галичанин Франко і «східняк» Грушевський. Тривалий час Грушевський був ніби у тіні Франка. Радянська влада возвеличувала Франка як «вічного революціонера», а Грушевського цькувала як «буржуазного націоналіста».
Нагадаю, що Михайло Грушевський прибув із Києва до Львова 1894 року, щоб очолити кафедру всесвітньої історії Львівського університету. Зі спогадів Грушевського: «Я купив собі кусень ґрунту на Софіївці. Франко захотів бути моїм сусідом, і я відступив йому частину ґрунту...». Не продав, не подарував, а відступив! Будівництво розпочали одночасно за проектом одного архітектора.
Вони були різними за походженням та менталітетом і не могли стати аж такими близькими друзями. Але Грушевський розгледів у Франкові виняткової сили науковий інтелект і несамовиту працездатність.
Є чимало свідчень про нібито недобросусідські стосунки Грушевського і Франка. Комусь заважав гавкіт собак, чиїсь кролі поїдали чужу городину... Більше нарікань йшло від Франка. Але це вже після 1908 року, коли поет тяжко захворів, що не могло не позначитися на його нервовій системі.
Згадують, що коли вони разом їхали потягом до Італії, Грушевський мав місце у комфортабельному вагоні, а Франко – щось на зразок сучасного плацкарту. Не знати що за тим стояло. Та не забуваймо головного – Грушевський дав Франкові стабільний заробіток у виданнях НТШ. А непорозуміння, як відомо, найчастіше виникають між сусідами, а не далекими родичами.
У музеї історика мені показали візитівку, написану Грушевським до Франка: «Уклінно просимо Вас з пані Гандзею (донькою Франка) на гербатку...». У листуванні родини Франка читаємо: «Харчуємось у Грушевських...». Коли Франко хворів, дружина Грушевського прийшла до його помешкання з букетом рож.
Трудоголік
Михайло Грушевський, за поетичним висловом Франка, був готовий «у праці сконать». Невипадково його наукова спадщина – це понад 2 тисячі друкованих праць. Лягав спати десь о першій ночі, а о 5-й був уже на ногах. Дуже багато працював в архівах. Він виправляв свої рукописи і під час лекцій в університеті та на засіданні... Центральної Ради. Навіть критики Грушевського не могли не визнати, що історик спирався на багатющу джерельну базу. Він не був блискучим оратором, йому значно легше було висловлювати свої думки на папері.
Доктор історичних наук Леонід Зашкільняк, який опрацьовував епістолярну спадщину Грушевського, був подивований кількістю листів, які він попри свою зайнятість писав щодня. Трапився такий день, коли він написав 40 (!) листів...
Сміливий, з почуттям гумору, честолюбний
За словами історика Ярослава Дашкевича, Грушевський «був особисто хоробрий і принциповий. Коли 1914 року повертався в Україну через Італію, знав, що його арештують... В ніч з 27 на 28 квітня 1918 року на засідання Малої Центральної Ради увірвалися німці. Лейтенант з револьвером у руках, вимахуючи зброєю перед обличчям Грушевського, кричав «Хенде хох!». Всі присутні піднесли руки догори, всі. Окрім Грушевського. Він залишився непорушним у своєму фотелі...».
Автору цієї публікації здавалося, що таким серйозним науковцям як Грушевський не властиве почуття гумору. Та виявилося, що є свідчення відомого історика і політика Дмитра Дорошенка: «Любив мистецтво і глибоко розумів. Вічно зайнятий працею, коли мав вільну хвилинку, охоче проводив її у приятельському гуртку. У Києві йшов до Кавказької винарні і тут був душею товариства, сипав веселими жартами і гучними дотепами. Розмова з ним завжди була цікавою і його слово блищало живим розумом. Був людиною у повному значенні того слова. Але мав одну хибу – безмежне честолюбство...».
Схоже, що тільки раз Грушевському являлася любов
В особистому житті Михайло Грушевський був ніби дзеркальним відображенням Івана Франка. Наш краянин взяв собі за дружину зросійщену українку з Києва Ольгу Хоружинську, а киянин Грушевський знайшов майбутню дружину у Львові, доньку священика з Тернопільщини Марію Вояківську. Вона була надзвичайно освічена, знала кілька мов, викладала у гімназії імені королеви Ядвіги. Щодо дружини, то у музеї мені навели лише кілька слів історика: «Завжди була вірним товаришем у житті і праці...».
Грушевський ніколи не виносив на загал своє особисте життя. Натомість Франкові «тричі являлася любов». Деякі франкознавці стверджують, що значно більше. Схоже на те, що Михайлові Грушевському лише раз являлася любов. Маловідомий факт: історик писав вірші – «Україна», «Козак», «До Тараса», але була і любовна лірика: «Я все люблю в тобі – твій усміх непорочний, і соромливий рух тих полохливих вій. І голос ласковий, де чую гомін любий ще не розвіяних ясних дівочих мрій...». Можна припустити, що це посвята майбутній дружині – Марії Сельвестрівні.
Достеменно також відомо, що Грушевський фанатично любив свою доню – Катрусю, називав її «моя солодка потішечко». Дівчинка обожнювала котиків. Із своїх наукових відряджень батько відправляв поштівки з котиками і написом «високоповажній Колюні».
Чи був Грушевський «поганим політиком»?
Михайла Грушевського помилково називають першим українським президентом. Не було такої посади. 27 березня 1917 року його заочно обрали головою Центральної Ради Української Народної Республіки. Як політик він виступав за федерацію з Росією. Але не з царською, не комуністичною, а з ліберально-демократичною. Прозрів лише тоді, коли артилерія більшовицької банди Муравйова спалила його київський будинок, де загинула його мати. Державна незалежність України, як відомо, була проголошена ІV Універсалом 22 січня 1918 року.
Відомий український історик Ярослав Дашкевич міг дозволити собі промовити таке: «Грушевський був поганим політиком, бо програв. А кожен політик, якщо програв, є поганим політиком. Та й, взагалі кажучи, історики погані політики, бо вони надто кабінетні».
А ось як відгукується про політичну кар’єру Грушевського інші історики.
Леонід Зашкільняк: «Михайло Сергійович Грушевський був у політиці радше романтиком, аніж прагматиком, який би міг прорахувати і тверезо оцінити реалії політичного життя. Був він і романтиком щодо бачення долі України, її майбутнього, місця трудового народу у суспільному розвитку. Грушевський не був соціалістом, але був під певним впливом соціальних ідей і соціалістичної ідеології. Найбільше Грушевському закидали федералізм. Він бачив Україну автономною у складі демократичної парламентської Росії. Не судилося. Попри це вживати слова «поганий політик» щодо Грушевського вважаю недоречним».
Володимир Сергійчук: «Грушевський тривалий час був в аурі російського державницького організму і Російської православної церкви. Він не мав практики державного будівництва. Царська влада знищувала усі паростки тих, хто міг би бути українським державником. Не мали практики державного будівництва ні Грушевський, ні Винниченко, ні Симон Петлюра... Але своїми працями видатний історик сказав світові і самим українцям, хто вони є, що вони окремий народ».
Хто вкоротив віку видатному історику?
Михайло Грушевський не вирізнявся відмінним здоров’ям. У час Першої світової війни його разом з родиною царський уряд вислав до Симбірська. Потім дали дозвіл перебратися до Казані. Про цей період життя історика мало що відомо.
Член українського товариства «Вербиченька» Євген Савенко з Нижнєкамська (лікар за фахом) дослідив, що у Казані Грушевські жили у добре умебльованих кімнатах готелю «Франція». Збереглася медична картка Грушевського, з якої випливає, що він хворів на бронхіальну астму. Місцевий професор лікував пацієнта якоюсь кислотою і порадив змінити клімат та переїхати до... Москви.
Вдруге Грушевські мешкали у Москві, коли радянська влада цькувала історика і заслала його до столиці 1931 року. Є версія, що Грушевського врятував від розстрілу Сталін. У Москві родина Грушевських проживала у жалюгідних умовах комунальної квартири. З Москви-ріки тягнуло сирістю...
1934 року родина Грушевських відпочивала у Кисловодську. У Михайла Сергійовича раптом виник карбункул, по-народному банальний чиряк. Оперувати взявся головний лікар санаторію, який не був хірургом. Через кілька днів Грушевський помер від сепсису.
Така безглузда смерть породила версії, що неблагонадійного історика зі світовим ім’ям, «буржуазного націоналіста» у такий спосіб просто ліквідували. У некролозі по-блюзнірськи відзначили «великі заслуги перед Українською Радянською Соціалістичною Республікою». Своєю смертю померли лише двоє учнів Грушевського.
Поховали Михайла Сергійовича Грушевського у Києві на Байковому цвинтарі. Є кілька пам’ятників йому. Та найвагоміший нерукотворний монумент він створив собі сам: це 10 томів найбільшої і найправдивішої «Історії України-Руси»!